Авторитарний лідер зосередив владу в одних руках

Понад десятиліття Китаєм керує один човолік — Сі Цзіньпін. Відколи він очолив Комуністичну партію Китаю (КПК) у 2012 році, країна перетворилася на жорстку авторитарну державу. Під гаслом боротьби з корупцією Сі провів масштабні чистки партійної еліти, фактично усунувши всіх потенційних опонентів. Він посилив придушення громадянського суспільства та інакомислення, провів глибоку реорганізацію армії та драматично посилив державний контроль над економікою.

Зовнішня політика Китаю за Сі стала значно агресивнішою. Пекін регулярно проводить провокативні військові навчання в Тайванській протоці, нарощує військову присутність у Південно-Китайському морі та демонстративно зближується з Росією — навіть після повномасштабного вторгнення Путіна в Україну, яке шокувало весь цивілізований світ.

Історичні паралелі: лише один мирно передав владу

Історія передачі влади в комуністичному Китаї — це історія того, як лідери тримаються за владу до останнього. З п’яти попередників Сі лише один — Ху Цзіньтао — добровільно та повністю пішов у відставку. Решта чіплялися за владу до останнього.

Мао Цзедун правив до останнього подиху. Його наступник Хуа Гофен протримався лише кілька років, перш ніж його усунули від влади. Ден Сяопін формально пішов у відставку, але продовжував контролювати всі ключові рішення партії. До середини 1990-х він залишався фактичним правителем Китаю, хоча його єдиним офіційним титулом був «почесний голова асоціації гравців у бридж» — справжній приклад китайського політичного парадоксу. Цзян Цземінь теж не захотів повністю відпускати кермо влади — після відставки він зберіг за собою контроль над армією, що серйозно підірвало позиції його наступника Ху Цзіньтао.

Авторитарний стиль правління Сі вказує на те, що він піде шляхом Мао та Дена — намагатиметься підібрати наступника «під себе», когось, хто продовжить його політичну лінію та збереже його спадщину.

Армія як «творець королів»

Народно-визвольна армія ніколи не захоплювала владу в Китаї, як це робили військові в Аргентині чи Пакистані. Але не варто недооцінювати її приховану могутність. Соціолог Езра Фогель влучно назвав китайських генералів «творцями королів» — саме вони вирішують, хто залишиться при владі, а хто полетить у прірву.

Драматична історія Хуа Гофена це яскраво ілюструє. У вересні 1976 року помираючий Мао стиснув руку маршала Є Цзяньїна — одного з найшанованіших військових лідерів країни. Пізніше Є розповідав, що Мао ледь ворушачи губами, благав його підтримати Хуа як спадкоємця.

Спочатку армія виконала волю Великого Кормчого. Коли «банда чотирьох» — вдова Мао та її радикальні союзники — спробували захопити владу, військові арештували їх. Але лояльність генералів виявилася нетривкою. Всього через два роки, коли Ден Сяопін розпочав свою гру за владу, маршал Є та інші командири без вагань перейшли на його бік. Хуа був приречений.

Сі Цзіньпін засвоїв цей урок ще до приходу до влади. Він завчасно налагодив особисті зв’язки з чотирма з десяти членів Центральної військової комісії. Це дало йому силу для безжальних чисток в армійській верхівці та повної реорганізації військової машини під себе.

Дилема вибору спадкоємця

Вибір спадкоємця — це завжди пастка для диктатора. Сильний і компетентний наступник може стати загрозою ще за життя лідера. Слабкий — не втримає владу після його смерті.

Китайські правителі постійно потрапляли в цю пастку. Мао спочатку готував до влади Лю Шаоці, потім Лінь Бяо — обох він згодом знищив, побоюючись їхньої сили. Врешті зупинився на слабкому Хуа Гофені. Ден Сяопін теж двічі помилявся — усунув генеральних секретарів Ху Яобана та Чжао Цзияна, перш ніж знайшов потрібну людину в особі Цзян Цземіня.

Сі Цзіньпін майже напевно залишиться при владі щонайменше до 2032 року, а можливо й довше. Проблема в тому, що серед нинішньої верхівки партії немає очевидного спадкоємця:

Лі Цян, нинішній прем’єр — у 2027 році йому буде вже майже 70, а в 2032-му — за сімдесят. Занадто старий для початку правління за китайськими мірками.

Цай Ці обіймає стратегічно важливу посаду керівника партійного секретаріату, але він лише на два роки молодший за самого Сі. Це не спадкоємець, а скоріше ровесник.

Дін Сюесян відносно молодший — у 2027-му йому виповниться 65. Але в його біографії зяє величезна діра: він ніколи не керував жодною провінцією чи великим містом, що в Китаї вважається обов’язковим досвідом для майбутнього лідера.

Чень Цзінін, 61-річний шеф Шанхаю, виглядає найперспективніше. Цю ж посаду свого часу обіймали і Цзян Цземінь, і сам Сі — це традиційний трамплін до вершини влади. Але Чень досі не входить до вузького кола Постійного комітету Політбюро.

Партійний з’їзд 2027 року має дати відповіді. Але вже зараз зрозуміло: Сі опинився перед неприємним вибором — або призначати літнього наступника-тимчасівця, або ризикувати з темною конячкою без належного досвіду.

Вплив на зовнішню політику

Боротьба за спадщину може вилитися у велику війну. Сі вже наказав армії бути готовою до операції проти Тайваню до 2027 року. Відчуття, що час спливає, може штовхнути старіючого лідера на відчайдушну авантюру — щоб увійти в історію як «об’єднувач Китаю».

Історія вже знає такий сценарій. У лютому 1979 року Китай раптово вторгся до В’єтнаму — це була остання велика війна китайської армії. Тепер відомо, що планування вторгнення збіглося з політичними інтригами Ден Сяопіна проти тодішнього лідера Хуа Гофена. Війна потрібна була Дену не стільки для перемоги над В’єтнамом, скільки для зміцнення власних позицій всередині країни.

Результат виявився катастрофічним. Китай не зміг змусити В’єтнам розірвати союз із Радянським Союзом чи вивести війська з Камбоджі. Погані показники армії на полі бою оголили всю глибину деградації після Культурної революції. Але для Дена це вже не мало значення — внутрішньополітичну мету було досягнуто.

Тепер подібна логіка може спрацювати знову — тільки ставки набагато вищі.

Сценарії передачі влади

Якщо Сі раптово помре без визначеного спадкоємця, Китай опиниться в хаосі. Формально нового лідера обиратиме Центральний комітет — понад 200 партійних функціонерів. Але це лише декорація. Насправді все вирішить вузьке коло партійної верхівки та генералів за зачиненими дверима. Голосування буде лише театральним затвердженням домовленостей.

Найкращий варіант для Китаю — якщо Сі піде шляхом Ден Сяопіна. Після кривавого придушення протестів на площі Тяньаньмень у 1989 році Ден передав формальну владу Цзян Цземіню, але залишався «сірим кардиналом». Це дало Цзяну час побудувати власну опору у владі під захистом патрона. Коли Ден остаточно відійшов від справ, Цзян уже міцно тримав кермо.

Гірший сценарій — повторення долі Хуа Гофена. Мао призначив його спадкоємцем, але не дав часу закріпитися. Після смерті Великого Кормчого беззахисний Хуа став легкою здобиччю для досвідчених інтриганів.

Автори попереджають: Заходу не варто намагатися вплинути на китайську спадкоємність. У Пекіні досі переконані, що студентські протести 1989 року були «змовою ворожих західних сил». Будь-яке втручання лише зміцнить параною режиму.

Але є проблиск надії. Колись Ден Сяопін визнав: «Якщо ми не реформуємося, партія в глухому куті». Можливо, наступник Сі теж усвідомить цю просту істину. Історія Китаю знає приклади, коли після смерті диктатора країна різко змінювала курс.

Чому це важливо знати

Для України боротьба за владу в Китаї — це не екзотична східна інтрига, а питання виживання.

Саме Китай тримає російську економіку на плаву, купуючи енергоносії та постачаючи критичні технології. Саме китайська так звана «нейтральність» дозволяє Путіну продовжувати війну. Будь-яка зміна влади в Пекіні може кардинально змінити розклад сил.

Старіючий Сі, одержимий історичною спадщиною, здатний на непередбачувані кроки. Війна за Тайвань відтягне увагу США від України. Внутрішня криза в Китаї може змусити нового лідера дистанціюватися від токсичної Росії. А може навпаки — штовхнути на ще тіснішу співпрацю з Москвою проти Заходу.

Кожен рік правління Сі без визначеного спадкоємця — це ще один рік невизначеності. Для України, яка бореться за своє майбутнє, критично важливо розуміти ці процеси. Адже зміна лідера в Китаї може виявитися не менш важливою для результату війни, ніж постачання західної зброї чи санкції проти Кремля.

Історія вчить: смерть диктатора часто стає поворотним моментом не лише для його країни, а й для всього світу. Смерть Сталіна змінила хід Холодної війни. Смерть Мао відкрила Китай світові. Що принесе кінець ери Сі — покаже час. Але готуватися до змін потрібно вже зараз.