Максим Остапенко — археолог, кандидат історичних наук, генеральний директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», людина, яка багато років очолювала Хортицю й стала одним із тих, хто формує сучасне бачення української культурної спадщини. Наша розмова мала бути про археологію, музеї, Лавру та збереження пам’яток. Але майже одразу стало зрозуміло, що вона значно ширша за професію чи посаду.

Є будинки, повз які щодня проходять сотні людей, навіть не здогадуючись, що саме тут творилася історія.У самому центрі Києва, за кілька хвилин ходи від Майдану Незалежності, у тихому провулку Тараса Шевченка стоїть невелика одноповерхова садиба. Вона майже губиться серед сучасних будівель і зовсім не справляє враження музею, до якого їдуть туристи з усього світу.

На XIII Книжковому Арсеналі відбулася одна з найглибших дискусій фестивалю — розмова «Під наглядом КГБ. Життя українців у добу застою». Приводом для неї стали дві нові книги — історичне дослідження Володимира В’ятровича «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» та роман Марії Матіос «Жінці можна довіряти». Модерував зустріч журналіст і ведучий Українського Радіо Сергій Стуканов. Організаторами події виступили Центр досліджень визвольного руху, Vivat, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА та Радіо Культура.

Під час війни особливо гостро починаєш думати про речі, які формують країну не лише політично, а й емоційно. Про те, що змушує людей відчувати себе частиною чогось більшого.

На Старокиївській горі перед спорудою Національного музею історії України лежать фундаменти Десятинної церкви. До них звикаєш дуже швидко — настільки, що перестаєш дивитися під ноги. Камінь стає просто частиною простору, хоча насправді це і є початок.

Сучасне мистецтво завжди трохи про дзеркало. Але не те, в якому ми бачимо себе — а те, яке зберігає нас тоді, коли ми самі вже не пам’ятаємо. Воно працює як фіксація: жесту, голосу, страху, радості, випадкової деталі, яка раптом виявляється головною. І особливо — у час війни — воно не вигадує реальність, а реагує на неї, майже як нерв.

Гарік Корогодський — київський підприємець, письменник і засновник фонду «Життєлюб», який щодня годує понад тисячу киян і об’єднує понад 2 000 волонтерів. У розмові з журналісткою Лєнкою Кириченко він розповів, як танцмайданчик у Гідропарку став одним із найбільших соціальних проєктів міста, чому фонд свідомо не допомагає конкретним людям і що означає фраза «Панда хоче гратися».

Театрознавець, журналіст і головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера розповів, як випадково вступив до театрального інституту в Києві, чому в столичних театрах 1970-х «не було нічого яскравого», і які вистави про війну він вважає найсильнішими — серед них є й ті, що з’явилися ще до 2022 року. Розмова відбулася 5 березня 2026 року в редакції видавничого дому «Антиквар» на Володимирській.