А дарма.

Саме тут навесні 1846 року жив Тарас Шевченко.

Саме сюди він повертався після своїх подорожей Україною.

Саме тут зустрічався з друзями, працював, писав, малював і будував плани на майбутнє.

Сьогодні в цьому будинку працює Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка. І мало хто знає ще один дивовижний факт: це перший музей Тараса Шевченка у світі. Його відкрили ще 1928 року — задовго до появи багатьох інших шевченківських музеїв.

Саме сюди ми прийшли на екскурсію, яку провела Олена Бражник, зберігачка фондів музею.

Відверто кажучи, я очікувала цікаву розповідь про життя поета.

Натомість отримала значно більше.

За дві години Тарас Шевченко перестав бути для мене лише автором «Кобзаря», портретом із підручника чи бронзовим пам’ятником.

Він став живою людиною.

Київ, до якого приїхав Шевченко

Щоб зрозуміти цей будинок, спершу потрібно уявити Київ середини XIX століття.

Сьогодні це велика європейська столиця. А коли сюди приїхав Шевченко, Київ був зовсім іншим містом.

Населення становило трохи більше п’ятдесяти тисяч мешканців. Тут ще не було широких проспектів, автомобілів чи багатоповерхових кварталів. Значну частину забудови становили одноповерхові дерев’яні будинки із садами, а багато вулиць були звичайними ґрунтовими дорогами.

Саме таким Київ побачив тридцятидворічний Тарас Шевченко.

Він приїхав сюди вже не юнаком і не початківцем.

На той час його ім’я добре знали після виходу «Кобзаря» та поеми «Гайдамаки». Він був одним із найяскравіших українських поетів свого покоління.

Та водночас Шевченко був і професійним художником — випускником Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

Саме художня робота й привела його до Києва.

Він працював у Київській археографічній комісії, яка досліджувала історичну спадщину України.

Обов’язком Шевченка було подорожувати різними куточками країни й замальовувати стародавні церкви, монастирі, козацькі могили, руїни замків, історичні будівлі та краєвиди.

Фактично він створював візуальний архів України.

Багато пам’яток, які Шевченко намалював у середині XIX століття, сьогодні вже не існують або суттєво змінилися. Саме тому його художні роботи мають не лише мистецьку, а й величезну історичну цінність.

Яким був Шевченко насправді

Коли Шевченко оселився в цьому будинку, йому було лише 32 роки.

Олена Бражник звернула увагу на цікаву деталь. У спогадах сучасників його зовнішність описували по-різному. Одні стверджували, що в нього були карі очі, інші — що сині, ще інші — що сірі.

Сьогодні ми вже знаємо відповідь.

Під час оформлення на військову службу після арешту Шевченко проходив медичний огляд. Саме завдяки цим документам вдалося встановити, що його зріст становив 164,5 сантиметра, очі були сірими, а волосся — темно-русявим. Саме ці документи сьогодні вважаються найточнішим описом його зовнішності.

Такі дрібниці дивним чином наближають людину, яку ми звикли бачити лише на портретах.

Перед нами вже не міф.

Перед нами — молодий чоловік, який приїхав до Києва працювати, творити й жити.

Будинок Івана Житницького

Будинок, у якому оселився Шевченко, належав Іванові Житницькому.

Як розповіла Олена Бражник, родина жила доволі скромно. Грошей постійно бракувало, тому господар вирішив здавати частину кімнат квартирантам. Саме так навесні 1846 року тут з’явився новий мешканець — тридцятидворічний Тарас Шевченко.

Цей факт мене особливо зачепив.

Ми так звикли сприймати Шевченка як постать майже недосяжну, що легко забуваємо: він жив звичайним життям. Винаймав кімнату, працював, повертався додому, спілкувався з друзями.

Саме в таких деталях він стає ближчим.

Творче коло Шевченка

Жив він тут не сам.

Окрім родини Житницьких, у будинку мешкали ще двоє його товаришів.

Першим був Олександр Афанасьєв-Чужбинський — поет, письменник і журналіст. Саме він порекомендував Шевченкові цю садибу. Вони разом подорожували Україною, багато спілкувалися, а коли Шевченко вирішив довше залишитися в Києві, Афанасьєв-Чужбинський порадив винайняти кімнату саме тут.

Іншим квартирантом був художник Михайло Сажин. Вони були знайомі ще з часів навчання в Академії мистецтв. 

За спогадами сучасників, кімната Шевченка була на першому поверсі — саме її сьогодні бачать відвідувачі.

А на мансарді містилася художня майстерня, де працювали Шевченко і Михайло Сажин. Саме там завершується екскурсія. 

Київ, який пам’ятав Шевченко

Стоячи біля будинку, важко повірити, що колись він був звичайною міською садибою.

Олена Бражник показує старі зображення й просить уявити Київ середини XIX століття.

Навколо — невеликі дерев’яні будинки із садами.

Замість асфальту — звичайна ґрунтова дорога.

Жодних багатоповерхівок.

Жодного шуму сучасного міста.

Згодом усе почало змінюватися. Старі будинки поступово зносили, на їхньому місці виростали три-, чотири- й п’ятиповерхові кам’яниці. Пізніше з’явилася вже сучасна забудова.

І лише ця невелика садиба дивом пережила всі перебудови — подібно до того, як у центрі Києва вцілів фасад будинку на Великій Житомирській, 34 Б, попри десятиліття занепаду.

Саме тому вона є безцінною.

Вона не відтворює старий Київ.

Вона сама є його частиною.

Як народився перший музей Шевченка

Історія самого музею не менш цікава, ніж історія будинку.

Під час екскурсії пані Олена розповіла майже детективну історію.

Усе почалося зі звичайної дитячої фрази.

Хлопчик сказав, що хоче навчитися малювати так, як Тарас Шевченко, який колись жив саме в цьому будинку.

Дорослі спершу поставилися до його слів із недовірою. Та вирішили перевірити.

Архівні документи підтвердили: дитина мала рацію. Саме тут у 1846 році справді винаймав кімнату Тарас Шевченко.

Так почалося дослідження історії будинку, яке згодом привело до створення музею.

Одним із головних ініціаторів цієї справи став видатний український архітектор і художник Василь Кричевський. Саме він працював над першою музейною експозицією та створив ескізи інтер’єрів, частину яких можна побачити й сьогодні.

У 1928 році будинок відкрив двері для відвідувачів.

Так з’явився перший музей Тараса Шевченка у світі.

І, мабуть, це символічно.

Історія його створення почалася не з урядового рішення, а з бажання зберегти пам’ять про місце, де жив один із найвидатніших українців.

Побутові деталі, які наближають до Шевченка

Є музеї, після яких пам’ятаєш дати.

А є такі, після яких запам’ятовуєш дрібниці.

Саме вони найбільше розповідають про людину.

Олена Бражник майже не читала лекцію. Вона постійно залучала нас до розмови. Пропонувала здогадатися, для чого використовували той чи інший предмет, і лише потім відкривала відповідь.

Саме тому екскурсія була схожа не на урок історії, а на подорож у XIX століття.

Одним із таких експонатів стала невелика дерев’яна скринька.

Версій було багато: скринька для коштовностей, для документів, для грошей.

Насправді ж це була… аптечка.

Пані Олена розповіла цікаву деталь: Тарас Шевченко часто хворів. Але навіть коли ліки закінчувалися, він не поспішав викидати баночки чи коробочки. Вони ще могли стати в пригоді. Художник зберігав у них фарби та різні дрібниці, потрібні для роботи.

І це була не лише його звичка.

У середині XIX століття так робили багато людей. Речі коштували дорого, тому їх використовували повторно, поки це було можливо.

Адже й сьогодні майже в кожній українській родині знайдеться баночка чи коробочка, яку шкода викинути, бо «ще може знадобитися».

Виявляється, ця звичка має дуже давню історію.

Скриня замість шафи

Ще одним відкриттям стали меблі.

Точніше — їхня відсутність.

Ми звикли, що вдома обов’язково є шафа для одягу.

Але за часів Шевченка все було інакше.

Платяні шафи з’явилися значно пізніше. Одяг, документи, гроші та найцінніші речі люди зберігали у великих дерев’яних скринях. Вони були чи не головним предметом у хаті й часто передавалися з покоління в покоління.

Також у музеї представлена чудова колекція рушників із Київщини та Чернігівщини.

І це теж окрема історія.

Є тонкі рушники-божники, якими прикрашали ікони.

Є ткані.

Є вишиті.

Особливо красивими є весільні рушники із птахами — символами родини, продовження життя та добробуту.

Та найбільше мене здивувало інше.

Виявляється, далеко не всі орнаменти вишивали вручну. Для дешевших рушників використовували спеціальні різьблені дерев’яні дошки. Їх покривали фарбою і залишали відбиток на тканині.

Фактично це був один із перших способів друку на тканині.

Як прасували без праски у ХІХ столітті

Ще один предмет майже всі відвідувачі спершу не можуть упізнати.

Важка дерев’яна дошка із зубцями.

Це рубель.

До появи сучасних прасок випраний рушник чи сорочку намотували на дерев’яну качалку, клали на лаву й багато разів прокочували по ній рубелем.

Робота вимагала чимало сили.

І після такої розповіді ще більше починаєш цінувати прості речі, до яких ми давно звикли.

Саме такі, на перший погляд, незначні експонати допомагають зрозуміти епоху краще за будь-який підручник.

Вони не розповідають про великі історичні події.

Вони розповідають про життя.

А життя, як відомо, завжди складається з дрібниць.

Коли ми вийшли з музею, Київ уже жив своїм звичним життям.

Повз поспішали люди.

Шуміли автомобілі.

За кілька хвилин звідси — Майдан Незалежності, метро, галас сучасної столиці.

Але після двох годин у невеликій садибі здавалося, що десь зовсім поруч продовжує існувати інший Київ.

Той, яким його бачив Тарас Шевченко.

Місто, де він працював художником.

Де писав свої вірші.

Де зустрічався з друзями.

Де мріяв про майбутнє України.

І дивовижно, що між тим Києвом і нашим досі існує місток.

Невеликий будинок у провулку Тараса Шевченка.

Перший шевченківський музей у світі.

Вже дорогою додому я подумала, що ми з дитиною провели в музеї майже дві години. За це заплатили 390 гривень: 130 гривень за дорослий квиток, 60 — за дитячий і 200 гривень за екскурсію.

І, чесно кажучи, це одна з найкращих наших інвестицій у самоосвіту за останній час.

Не тому, що ми побачили музей.

Не тому, що почули десятки нових фактів.

А тому, що за ці дві години Шевченко перестав бути лише автором «Кобзаря», портретом зі шкільного підручника чи пам’ятником на площі.

Він став живою людиною. Людиною, яка винаймала кімнату, працювала, багато подорожувала Україною, збирала матеріали для Археографічної комісії, берегла порожні баночки для фарб, зустрічалася з друзями й щиро вірила в майбутнє своєї країни.

Саме це, мабуть, і є найбільшою цінністю цього музею.

Він не намагається створити ще один пам’ятник Шевченкові.

Він допомагає побачити живу людину.

І від цього постать Тараса Шевченка не стає меншою.

Навпаки — ще величнішою.

Щиро дякую зберігачці фондів музею Олені Бражник за екскурсію, після якої захотілося ще більше читати Шевченка, дивитися на його картини й відкривати для себе Київ, яким він його знав.

Якщо ви давно хотіли познайомитися із Шевченком по-справжньому, почніть саме з цього будинку.

Чому це важливо знати

Будинок-музей у провулку Тараса Шевченка — єдина вцілома садиба середини XIX століття в центрі Києва, пов’язана з життям поета. Це перший музей Шевченка у світі, відкритий ще 1928 року, і він допомагає киянам та гостям столиці побачити не пам’ятник чи портрет із підручника, а живу людину, яка тут працювала, творила і мріяла про майбутнє України.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, у Києві є ще одна шевченківська адреса — «Хата на Пріорці», де поет провів останні два тижні перед від’їздом до Петербурга у 1859 році.