У Києві відбулася подія, яку без перебільшення можна назвати історичною — зустрілися лідери християнських Церков України. Востаннє такий рівень діалогу відбувався 15 років тому.

Сучасне мистецтво завжди трохи про дзеркало. Але не те, в якому ми бачимо себе — а те, яке зберігає нас тоді, коли ми самі вже не пам’ятаємо. Воно працює як фіксація: жесту, голосу, страху, радості, випадкової деталі, яка раптом виявляється головною. І особливо — у час війни — воно не вигадує реальність, а реагує на неї, майже як нерв.

Є мистецтва, які потребують перекладу. Є тексти, які треба пояснювати. Є історичні контексти, які складно донести іноземній аудиторії. А є цирк. Він працює одразу — через тіло, ризик, точність, музику, сміх, напругу і довіру. Дитина, яка не знає жодного слова мовою артиста, розуміє його з першої секунди. Глядач у Києві, Парижі чи Монреалі однаково затамовує подих, коли людина під куполом робить неможливе. Саме тому цирк — не «легка розвага». Це одна з найуніверсальніших мов культури. І, можливо, саме тому ми так довго її недооцінювали.

Бульвар Тараса Шевченка, 3. Стара київська будівля з високими сходами, велика приймальня, а далі — кабінет директора Департаменту культури КМДА Сергія Анжияка. Археолог за освітою, людина, яка працювала у Вишгородському заповіднику, Міністерстві культури, сфері охорони культурної спадщини й зрештою опинилася у системі управління культурою міста.

Неділя. Але в Київському національному академічному театрі оперети робота кипить.У цьому просторі немає випадковостей. Усе вибудувано — від світла до руху людей, від коридорів до сцени. Театр відчувається не лише як будівля, а як система, де кожен елемент має своє місце і свою функцію. І головне — тут немає розхлябаності. Жодної.

На Старокиївській горі перед Національний музей історії України лежать фундаменти Десятинної церкви. До них звикаєш дуже швидко — настільки, що перестаєш дивитися під ноги. Камінь стає просто частиною простору, хоча насправді це і є початок.

Театрознавець, журналіст і головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера розповів, як випадково вступив до театрального інституту в Києві, чому в столичних театрах 1970-х «не було нічого яскравого», і які вистави про війну він вважає найсильнішими — серед них є й ті, що з’явилися ще до 2022 року. Розмова відбулася 5 березня 2026 року в редакції видавничого дому «Антиквар» на Володимирській.

Гарік Корогодський — київський підприємець, письменник і засновник фонду «Життєлюб», який щодня годує понад тисячу киян і об’єднує понад 2 000 волонтерів. У розмові з журналісткою Лєнкою Кириченко він розповів, як танцмайданчик у Гідропарку став одним із найбільших соціальних проєктів міста, чому фонд свідомо не допомагає конкретним людям і що означає фраза «Панда хоче гратися».