На стінах кабінету — дитячі роботи художніх шкіл Києва. Не статусні картини чи офіційні подарунки, а саме дитячі малюнки.

Мені пропонують чай. Перераховують чорний, зелений, ромашковий. Я перепитую, чи справді є ромашковий. Виявляється — ні, але є трав’яний. 

Вмикається рекордер.

І майже одразу розмова йде не про кабінети чи звіти. А про Оболонь у піску, Аскольдову могилу, археологію, старий Київ, театри, бібліотеки й місто.

Київ дитинства: Аскольдова могила, Гончарі-Кожум’яки й Оболонь у піску

О.К.: Яким був Київ вашого дитинства?

С.А.: Була така історія в моєму дитинстві. Мені було, по-моєму, років шість. Пів двору дітей зникло. Батьки бігали, шукали — реально була паніка. А потім десь ближче до п’ятої години вечора всі діти організованою толпою повертаються у двір. І нас зустрічають батьки з різними “інструментами для виховання” в руках. Але що цікаво — нікого не покарали.

О.К.: І що сталося?

С.А.: Я, малий, організував «банду» — дев’ять дітей, десь від п’яти до дев’яти років. І ми поїхали дивитися Аскольдову могилу. Бо я дуже любив досліджувати цікаві місця. У мене завжди працювала візуальна пам’ять. Також запам’ятовував, який транспорт куди ходить. І я пам’ятав, що до Аскольдової могили можна дістатися двома автобусами. І от я їх повіз. 

А вже коли став старшим, десь років шістнадцять–сімнадцять, то з друзями ми любили виїжджати просто посидіти в місті. Але знаходили такі місця, де була тиша. От, наприклад, Гончарі-Кожум’яки. Зараз там усе забудовано, а тоді цього всього не було. Воно навіть називалося «мертве місто». Було дві з половиною будівлі і пожежна вишка. І тиша. Хоча поруч дорога, але там завжди було тихо-тихо. Ми там сиділи, могли годину-дві просто говорити про щось своє. Полазити — вниз з гори, вгору. І це була така наша історія.

О.К.: Як ви туди добиралися?

С.А.: Або транспортом: до Хрещатика і далі пішки. Або до Поштової — піднімалися фунікулером і теж пішки. Інколи на велосипедах. Я ж жив на Оболоні.

О.К.: А якою була Оболонь тоді?

С.А.: Вона тільки будувалася. Я ще пам’ятаю час, коли не було станції метро Мінська. Там просто закінчувався асфальт — і далі починалася ґрунтова дорога. Району Героїв Дніпра фактично не було — пустир і будівельні майданчики. Там, де зараз кінцева метро, дорога робила петлю і поверталася назад. 

Усе було в піску. Фактично пустеля: пісок і будяки. Єдине, що запам’яталося, — бетонна дамба вздовж Дніпра, точніше залива. Там лежали бетонні плити, а зараз чудова набережна, і ми їздили туди на велосипедах. І там, де зараз стоїть церква на набережній і в сторону північного моста, — тоді не було майже нічого. Уся територія аж до мосту — суцільний пустир. Із забудови — тільки пологовий будинок, станція юних техніків і Інститут гідробіології НАН України. 

Школа й університет: від алгебри до музейної справи

О.К.: Якщо згадати шкільні роки — які предмети ви любили?

С.А.: Це буде парадоксально. Я завжди любив історію, алгебру і фізику. Причому з математикою була така історія: вчителька мене постійно називала “лентяєм”. Казала: «Ти знаєш на більше, але ти лінуєшся». І іноді, в якості виховання, ставила мені трійки.

О.К.: Університет. Чому ви обрали саме музейну справу?

С.А.: Це було, мабуть, більше спонтанне рішення, ніж якась прагматична історія. Не було такого, що я кудись цілеспрямовано йшов. Просто якось так склалося — і я вирішив: а чому б і ні.

О.К.: Але при цьому — в шість років ви вже «водили екскурсії» на Аскольдову могилу.

С.А.: Ну це правда. Але я не думав тоді про Інститут культури чи щось подібне. Це вже потім так склалося.

О.К.: Яка у вас була спеціалізація?

С.А.: «Музейна справа та охорона пам’яток історії і культури». Я вступав, коли це ще був Інститут культури. Потім він став університетом, потім — національним університетом. Тобто я застав цей період перетворення.

О.К.: Яким було тоді середовище?

С.А.: Дуже різним. Я пам’ятаю, що коли я прийшов — люди сиділи на парах і могли палити. Це була реальність. У коридорах палили, на підвіконнях сиділи і просто палили. Викладачі сварилися, але це була така атмосфера. А потім ситуація змінилася. За паління в туалеті або навіть за хамське ставлення до технічного персоналу могли відрахувати, навіть з контракту. Була історія: студент нахамив прибиральниці. Наступного дня — відрахували. Тобто це реально був перехідний період.

О.К.: Це було пов’язано зі зміною керівництва?

С.А.: Так. Це якраз період, коли прийшов Поплавський. Я точно не пам’ятаю рік коли він став ректором — у 95-му чи 96-му. І тоді почалися ці зміни.

Археологічна практика: земля не бреше

О.К.: А у вас там була якась практика?

С.А.: Була археологічна практика, і в нас було дослідження села Колонщина. Там було поселення періоду Київської Русі.

О.К.: Можете розказати, як це виглядає — археологічна практика?

С.А.: Археологія — це достатньо точна наука. Тому що земля не може брехати. Стратиграфічний зріз земельної ділянки показує всю історію, яку неможливо підробити. Він показує пожежі, зміни, повені. Це все відображається на малюнку землі — вона шарами набирається. І найголовніше — ти знаєш, до яких пір можна копати. Є такий термін «материк», нижче якого можна не копати, бо нічого не буде. Це достатньо міцна основа — як трамбований пісок з такими рожевими плямами.

О.К.: А на якій глибині він?

С.А.: По-різному. В залежності від того, яка була життєдіяльність або як було нашарування землі. В деяких місцях це могло бути 20–30 сантиметрів, а десь — і 20 метрів. І важливо розуміти: земля, там де стабільний грунт, не «просідає», як багато хто думає. Вона нашаровується. Вітер, пісок, пил — усе це накопичується. Тому іноді можна побачити старі будинки, де двері або вікна нижче рівня землі — це не тому, що будинок провалився, а тому, що навколо піднявся рівень ґрунту.

О.К.: А що найцінніше для археолога?

С.А.: Найцінніше — це смітники. Вигрібні ями. Бо вони дуже добре «читаються». В розрізі — видно форму ями, її межі. І коли ти її вибираєш — знаходиш побутові речі конкретного часу. Це як зараз: люди щось викидають. Раніше теж так було. Хтось просто кидав, хтось викопував яму, складав туди сміття і закопував. І от у цих ямах — предмети свого часу. Наприклад, умовно кажучи, кришка від пляшки — вона точно з того періоду, коли ця пляшка існувала. Тому ти можеш визначити час по найпізнішій знахідці.

О.К.: А були великі звалища?

С.А.: Як правило — ні. Це було багато дрібних ям.

О.К.: А якщо казати про поховання. 

С.А.: Важко сказати. Хтось мав поховання звичайні, а хтось мав поховання-катакомби, а якісь культури взагалі не мали традиційних поховань. Тобто знайти поховання періоду Трипільської культури — це, може, я помиляюся, але це унікальна історія, бо їх майже немає.

О.К.: А що найцікавіше ви знайшли?

С.А.: Найцікавіше — це була абсолютно ціла гончарна піч доби Київської Русі, в якій випікали горшики. Вона була ціла від камери розпалювання до камери, куди ставили посуд. Була закопана десь на метра півтора-два від поверхні. Її знайшли у Вишгороді. Дуже багато цікавого для мене на той час було знайдено там, у тому числі донця, які мали тризуб. Було таке припущення, що там виготовлялася кераміка для княжого двору в Києві. А ще під час археологічної практики навіть знайшли клад — набір інструментів коваля Київської Русі. 

Історія, фальсифікації та інформаційна війна

О.К.: А чому, при тому що археологи постійно щось нове знаходять, історія настільки викривлена? І коли з’являються нові факти — вона ніби не змінюється?

С.А.: Я не зовсім погоджуюся. Історія змінюється, але проблема в іншому — у тому, як її подають і хто її інтерпретує. Найпростіший приклад — сучасна риторика Російської Федерації. Вони говорять про «мать городов русских», але якщо подивитися елементарно: коли виникали міста і який тоді був державний устрій — картина одразу змінюється. Те саме з тезою, що князь Володимир — їхній князь. Це виглядає, м’яко кажучи, дивно. Складається враження, ніби він випадково заблукав з Москви до Києва, там народив дітей і онуків, які потім «створили» Москву. 

Є показовий приклад. Під час одного із засідань Ради Безпеки ООН дипломат Сергій Кислиця звернувся до історії, зазначивши, що ще в давніші часи з боку Москви були зазіхання на Київ. У відповідь російський представник Василь Небензя заперечив і сказав, що це неможливо, адже тоді Московської держави ще не існувало, а отже вона не могла ні на що зазіхати. І саме в цьому проявилася логіка ситуації: якщо Москви тоді не було, а Київ уже був — значить, Київ має давнішу історію.

Тобто фальсифікація виникає тоді, коли хтось привласнює історію або прикрашає її під себе. Були літописи, які переписувалися під політичні обставини — хтось створював собі міфи. Але науковий рівень це, як правило, з часом виправляє. Проблема в іншому: наука сьогодні менш популярна, ніж популізм чи просто красиві чи скандальні події. Ми бачимо гучні новини про вечірки селебріті або відкриття нових спортзаліа чи ресторанів — це красиво, помпезно. Але майже не бачимо новин про наукові конференції, які мають реальне значення. Бо це вузьке коло фахівців, і це не дає швидкої реакції аудиторії.

О.К.: Якщо говорити про місця, які на 100% підтверджують, що Русь починалася тут — чи є такі?

С.А.: Це питання давно закрите археологією. І не тільки українською — це визнається і на рівні академічної науки загалом. Я навіть зустрічав дослідження Російської академії наук, які це підтверджують. Але проблема в тому, що «обгортка» часто стає важливіша за зміст. І наші північні сусіди завжди намагатися “вдягнути” реальну історію в обгортки своїх фантазій.

О.К.: Тобто інформація є, але популяризують інше?

С.А.: Так.

Культура як зброя: мистецька експансія та санкції

С.А.: Те саме з культурою. Коли сьогодні питають: «А чим винен Пушкін? Чайковський?» — мовляв, це ж високе мистецтво. Для мене відповідь проста: коли мистецтво використовують для маскування агресії — воно стає зброєю. Такою ж, як ракети чи автомати. 

Російська Федерація вкладає у популяризацію своєї культури колосальні ресурси.

Я це бачив на практиці: найкращі локації в Європі, палаци, виставкові простори — і там російські експозиції з різних музейних колекцій. Вистави в театрах –  Онєгін, Лускунчик тощо. І це системно. І це дозволяє їм говорити, що їх країна не може бути варваром чи агресором бо їх країна з давньою історією та високою культурою, а люди з великим миролюбним серцем. І як на мене на це багато хто в Європі і не лише ведеться і чомусь не хоче проаналізувати і збагнути, які насправді реалії, і що за тією ширмою.

Під час наших робочих зустрічей з іноземними делегаціями чи представниками влади різних рівнів — ми, як правило, завжди ставили одне просте запитання: ви підтримуєте запровадження економічних санкцій проти Росії? І відповідь завжди була одна: «Так, звичайно. Ми ж маємо якось реагувати». Я тоді запитував: а чого ви не звертаєте увагу на необхідність санкцій по мистецькій складовій? 

Була одна розмова з представником Бундестагу. На його вислів все д таки треба шукати компроміс, якось домовлятися я спробував пояснити на простому прикладі. Кажу: уявіть, що до вас приходить сусід. Спочатку відкриває ваш холодильник і бере їжу. Потім робить ще щось значно гірше з вашою дружиною чи донькою. А потім тисне вам руку і каже: «Не ображайся, я завтра ще прийду». І питання: ви будете шукати компроміс чи будете якось по іншому реагувати? Він замовчав. І на цьому розмова закінчилась.

Інформаційна присутність має значення. Якщо ти не присутній — за тебе говорить хтось інший. І Росія це дуже добре розуміє. Вона роками вкладала ресурси в те, щоб бути присутньою — в медіа, в культурі, у виставках, у гастролях. І це дає результат.

О.К.: Що тоді має робити Україна?

С.А.: Робити те саме. Але питання в ресурсах. Бо у нас їх об’єктивно менше. Але принаймні треба розуміти: якщо ми самі не будемо пояснювати, хто ми і яка у нас історія — це буде робити хтось інший. І не факт, що нам це сподобається.

О.К.: А чому вони не розуміють?

С.А.: Давайте чесно, це вже як думка громадянина. Був період, коли ми могли приїхати за кордон будь-куди — і в будь-якому готелі було щонайменше один-три канали російського телебачення — або російською мовою, або місцевою. Це була Russia Today, це були НТВ, ще щось. І воно йшло постійно. Вони показують свою картинку, вони показують свою пропаганду. Зараз стало набагато менше. Але давайте чесно: до чотирнадцятого року це була норма. Почали трішечки прикручувати ці канали значно пізніше. А людина, яка, наприклад, пенсійного віку або людина, яка не виходить з дому з інших причин, що вона робить? Вона, як правило, дивиться телевізор або слухає радіо. І якщо вона бачить по телевізору певну інформацію, якщо вона по радіо чує певну інформацію — вона переконана, що це істина. Тому і виникає ця історія: «Я ж по телевізору сам бачив» і цей електорат вимагає від своїх політиків зовсім інше ніж підтримку України.

Історична безграмотність і неминуче каяття

С.А.: Колись мені дуже давно сподобався один вираз: людина, яка не знає історії свого народу, є історичним безбатченком. Чому? Тому що історія, на мою думку, не вчить, як робити. Історія вчить, як не робити. І те, що зараз відбувається, це можна порівняти. Наприклад, Німеччина 1929–1936 років — настрої серед громадян. Я маю на увазі саме громадян, не військових і не політиків. Ми можемо згадати 1941-й, навіть 1942-й — які панували настрої. Вони були щирі, вони були переконані, що роблять правильну, навіть святу справу. А тепер давайте перенесемось у 1945–1946 роки. Значна частина пережила каяття за те що вони робили, що вони підтримували, кого возносили.

О.К.: Вони ж могли не знати, що відбувалося.

С.А.: Я думаю, що знали. Але боялися говорити. Це те ж саме, що говорять, що ніхто не знав, що відбувалося в Радянському Союзі у 1932–1937 роках. Та всі знали. Але всі знали, що якщо я про це скажу — я буду наступний. І тому у всіх було: Ленін, партія, комсомол. Те, що зараз відбувається у північного сусіда — це процес, який неминуче призведе до каяття. 

Вишгородський заповідник і перший професійний досвід

О.К.: А після навчання Ви музейною справою займалися?

С.А.: Я пішов працювати у Вишгородський історико-культурний заповідник, відділ археології.

О.К.: Можете розказати про роботу там?

С.А.: Там було багато цікавих історій. Київські музеї, як ми раніше писали, щороку дивують городян новими програмами. Місцеві часто хотіли щось робити на своїх ділянках, і для цього їм потрібен був висновок від заповідника. Приходили й казали: «Запрошуємо вас завтра оглянути ділянку». Ми вже розуміли, що зараз вони підуть і все там “підчистять”, позбирають черепки на городі чи своїй земельній ділянці, щоб виглядало, ніби нічого немає. Тому ми приходили не наступного дня, а через день два — коли все знову “вилазило” на поверхню. І вони тоді за голову хапалися. Я їм казав: «Не варто. Що б ви не робили — якщо тут щось є, воно все одно проявиться». Дрібні фрагменти кераміка з часом піднімаються на поверхню. Коли маєш досвід, ти відразу впізнаєш сланець, уламок стінки чи вінчик. 

Найцікавіше те, що з часом місцеві ставали більш свідомими. Коли бачили відкритість і співпрацю, що ми не проти них, а разом із ними — і для збереження історії, і для того, щоб допомогти, — вони вже не ховали знахідки. Навпаки, приносили в заповідник і казали: ось знайшли, не знаємо, чи це щось важливе. У нас була принципова позиція: такі речі мають потрапляти в експозицію або хоча б у тимчасові виставки. Людина повинна бачити, що принесене не зникло й не “осіло” десь по домівках, а зберігається тут, у її рідному місті. І коли ці предмети почали поступово показувати, у людей змінювалося сприйняття — і самих речей, і працівників заповідника.

О.К.: Скільки років ви там пропрацювали?

С.А.: Півтора роки.

О.К.: А що далі? Чому так недовго?

С.А.: Бо потім приїхав мій професор — Ольговський Сергій Якович, на жаль, уже помер, царство йому небесне — він приїхав і сказав: «Іди в Міністерство культури». І так я потрапив на державну службу.

О.К.: На яку тему була ваша дипломна робота?

С.А.: По Колонщині, якраз по розкопу на археологічній практиці. Але це не виключно моя заслуга — це мій викладач Філюк Олег Васильович, який працював потім у заповіднику і мене запросив туди працювати. Він багато мені допомагав і з літературою, і з матеріалами.

Міністерство культури та охорона пам’яток

О.К.: А в Міністерстві культури чим ви займалися?

С.А.: Там відкрилась вакансія у відділі охорони пам’яток, і я пішов на посаду провідного спеціаліста і займався питаннями національних історико-культурних заповідників і нормативно-правовими актами в сфері охорони культурної спадщини. Фактично формування законодавства незалежної України у сфері охорони пам’яток почалося лише з 2000 року. До цього продовжували діяти нормативно-правові акти ще радянського періоду — 1976, 1978 та 1982 років. Водночас ситуація з архітектурною спадщиною виглядала дещо кращою. Але тоді ці сфери були розмежовані між різними відомствами: історико-культурною спадщиною опікувалося Міністерство культури, а архітектурною — Державний комітет будівництва і архітектури. Лише у 2003 році ці два напрями вдалося об’єднати.

О.К.: І що це означало? Що змінилося?

С.А.: З’явилася єдина інституція, яка акумулювала інформацію про культурну спадщину України — без потреби ходити по двох чи трьох різних установах. Ідея полягала в тому, щоб створити окремий орган з охорони культурної спадщини, який міг би в разі потреби сказати «ні» іншій інституції. Бо коли в одних руках і рішення щодо забудови, і функція охорони, перевага зазвичай віддається тому, що потрібно реалізувати тут і зараз. А коли існує окрема структура, здатна врівноважувати процес і виступати противагою, — це вже інший рівень рішень і відповідальності.

О.К.: І як часто виходить сказати «ні»?

С.А.: Людський фактор ніхто не скасовував, але законодавче поле все одно якось це врегульовує. І це стало, на мою думку, набагато краще, ніж було.

О.К.: Розкажіть якусь цікаву історію з роботи в Державній службі охорони культурної спадщини.

С.А.: Найцікавіша історія — це, мабуть, скарги на мене. Скаржилися через те, що я як виконавець, головний спеціаліст, давав негативні висновки щодо реновацій або реставрацій із надбудовами — наприклад, коли йшлося про мансарду у два поверхи, або просто забудувати вид. І як аргумент наводили: «А тут ви дозволили, а тут, мабуть, щось хочете». На що я завжди відповідав: якби я щось «хотів», то точно не починав би з негативного висновку. Просто якщо говорити про збереження пам’ятки, то це не про те, щоб законсервувати її як «кораблик в склянці» в тому вигляді, як вона є. Йдеться про збереження разом із середовищем, у якому вона існує. Бо не можна прийти з брудними руками по лікоть, одягнути білу сорочку — і очікувати, що всі будуть захоплюватися лише сорочкою. Увага все одно буде до всього разом. Так само і з пам’ятками: не можна сказати, що сама будівля — це добре, а її охоронна зона — неважлива. Без контексту це не працює. І це принципово. Бо за кордоном ми захоплюємося тим, як там зберігають середовище, а вдома часто готові закривати на це очі.

Київ: зміни, забудова й архітектурна чехарда

О.К.: А як ви оцінюєте зміни в Києві за ці роки?

С.А.: Зараз скажу не як посадова особа, а як громадянин, як киянин. Я тут народився, мої батьки народилися в Києві, бабусі й дідусі — теж. Я дуже люблю це місто і добре пам’ятаю, яким воно було у вісімдесяті, і яким є зараз. Є речі, які мене дратують, а є ті, якими я щиро захоплююся. І коли хтось каже, що нічого не змінюється в позитивному розумінні — це, відверто кажучи, абсурд. Давайте згадаємо Київ двохтисячних: переповнені смітники, бруд під ногами, занедбані газони навіть на Хрещатику. А сьогодні — майже в кожному районі впорядковані зелені зони, чисті вулиці, доглянуті тротуари, з’являються нові парки й сквери і так далі. Наприклад, Оболонський острів. Я виріс поруч і добре пам’ятаю, що там було колись… І те, що є зараз — я точно не назву поганим. Навпаки, коли маю можливість, спеціально їду туди з іншого кінця міста просто пройтися. Бо це справді красиво.

О.К.: А що вам не подобається?

С.А.: Як ми повідомляли, каланча на Подолі стане оглядовим майданчиком після реставрації. Мені не подобається, коли почалася ця чехарда зі змішуванням архітектурних стилів у забудові центральної частини міста. На жаль, це сталося. Але це не помилка однієї людини — це системна історія, яка розпочалася на початку 2000-х. 

Департамент культури: театри, бібліотеки, реформи

О.К.: Чим зараз займається департамент культури?

С.А.: Основне завдання будь-якого місцевого органу влади — реалізовувати державну політику у своїй сфері. Для департаменту культури це, передусім, створення умов для розвитку культурних інституцій. Але є проблеми, які можливо і потрібно вирішувати на державному рівні. Якщо взяти театральну сферу, то законодавство формувалося в той час, коли приватні театри й антрепризи можна було перерахувати на пальцях. Сьогодні ж ситуація інша: приватний сектор або зрівнявся з державним і комунальним, або навіть перевищив його. І для глядача це не має принципового значення — він іде не за формою власності, а за автором, режисером, актором, за атмосферою. Приватний театр — така ж повноцінна частина культурної мапи міста, як і державний чи комунальний. Водночас важливо зберігати державні та комунальні театри як інституції, що забезпечують певний рівень стабільності й якості. Тож нині важливо на рівні держави врегулювати питання підтримки приватного театру, адже він виконує ту саму культурну функцію, перебуваючи при цьому в значно складніших умовах — без гарантованого фінансування на зарплати, оренду, декорації чи костюми. У цих театрах працюють люди, вони сплачують податки. І логічно постає питання: чи мають вони право на часткове повернення цих коштів для реалізації творчих проєктів? Очевидно, що так. Але нинішнє законодавство фактично не дає можливості фінансувати такі ініціативи з бюджетів. Тож основний інструмент підтримки — це гранти, зокрема від Український культурний фонд і зараз додався проєкт Тисячовесна. І по суті, альтернатив цьому механізму сьогодні майже немає.

О.К.: Які ще реформи потрібні, на вашу думку?

С.А.: Очевидно, що бібліотечний напрямок потребує оновлення. Сьогодні бібліотека вже не може бути просто книгосховищем — цього недостатньо. Достатньо подивитися на досвід поляків чи скандинавських країн: у них бібліотеки — це великі багатофункціональні простори, інколи за масштабом як Палац «Україна». Там є і читальні зали, і місця для подій, і кінозали, і простори для зустрічей громади. Ми почали рухатися в цьому напрямку ще з 2017 року. Ідею реновації бібліотек у Києві свого часу в департамент принесла Вероніка Селега, її підтримала Діана Попова — і ми поїхали дивитися, як це працює в Польщі.

Найбільше вразив Люблін. Там створили багато бібліотек, і кожна — інша. Вони враховують середовище: кольори району, геометрію забудови, настрій місця. Це продовження міста. Усередині — зони для аудіокниг, трансформовані простори під міні-кінотеатр, для дітей — безкоштовний інтернет і комп’ютери. Одна з бібліотек була поруч зі скейт-парком — і це відобразили в інтер’єрі: лави, стелажі, атмосфера. Більше того, там встановили діджейський пульт, і ввечері, з дев’ятої до одинадцятої, влаштовували дискотеки. І це все робив директор, якому було за сімдесят. Я запитав його, що стало поштовхом. Він розповів історію: якось зранку його розбудила онука і запитала: «Дідусю, а коли ти помреш, що мені залишиться?» Спершу це його збентежило, а потім змусило задуматися — що він може залишити цьому поколінню. І відповіддю стали не речі, а враження і живий досвід. Фактично він перевернув саму ідею бібліотеки.

Завдяки отриманому досвіду та залученню команди, я думаю так можна сказати,  Вероніки Селеги, у Києві вже є щонайменше шість бібліотек, які пройшли подібну реновацію. Окремо мабуть варто згадати й команду Центральної бібліотеки ім.Т.Шевченка для дітей м.Києва, яка постійно в пошуку цікавих рішень для створення атмосфери в бібліотеці та формуванні сучасних сервісів для відвідувачів. На жаль, далі процес зупинився — спочатку пандемія, потім війна. Але результат очевидний: попит на ці бібліотеки зріс у три-чотири рази. Річні показники вони виконували за кілька місяців. Пам’ятаю ситуацію за тиждень два до відкриття бібліотеки на Нивках. Стоїмо в холі, обговорюємо на робочій нараді питання, що залишилось доробити, які системи потребують налагоджуванних робіт і тут заходить дідусь. Стає, дивиться навколо — мовчки, уважно. Його питають: «Ви щось шукаєте?» А він: «Це ви справді бібліотеку зробили?» — «Так». — «Не офіс, не магазин — бібліотеку?» — «Так». Він дивиться на підлогу, на простір, побачив ліфт каже як сам собі: «І ліфт є…» Потім мовчки розвертається, майже виходить в двері, зупиняється, повертається і каже: «Дякую». І йде.

Інклюзія: «Київ. Культура без обмежень»

О.К.: Які ще є історії, якими ви пишаєтесь?

С.А.: Перша історія — це 2016–2017 роки, коли ми запустили проєкт «Київ. Культура без обмежень». На прийом прийшли дві дівчини — мами дітей з аутизмом. Вони хотіли простого: щоб у музеях пояснили, що їхні діти — такі ж, як усі. 

Я запитав: яка мета? Вони відповіли: «Нам стане легше, якщо ми про це скажемо». Я сказав відверто: мені цього мало. Не цікаво робити разову лекцію, яку забудуть за пів години. Якщо вже братися — то системно. І ми вирішили створити повноцінну програму навчання для працівників музеїв: як взаємодіяти з такими дітьми і які формати музейних програм для них працюють. Вісім місяців ішла робота. Сформували команду психологів та людей, які проводять тренінги — зі США, Ізраїлю, Німеччини. Це, до речі, самі батьки їх знаходили. Потім розклали все на чотири напрямки: аутизм, порушення слуху, зору і опорно-рухового апарату. Визначили чотири базові музеї, і далі ця модель «розходилася» по інших інституціях — колеги навчали колег. У результаті — у тринадцяти музеях з’явилися програми для дітей з інвалідністю. І тут варто згадати заступницю директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Ганну Рудик, бо саме вона доклала багато зусиль для реалізації цього проєкту. І чому я це згадую: коли все завершилося, ті дві мами прийшли подякувати. Одна розповідає — дитина з аутизмом прокинулася зранку і питає: «Мамо, коли ми підемо до музею?» І тут дві важливі складові. Це те, що дитина з аутизмом прагнула йти в музей, а значить вона там відчувала для себе безпеку і комфорт. А батьки були раді, що на них там чекають. Я вважаю, що це безцінно так як батьки завжди намагаються оберігати своїх дітей від негативного середовища і вони не хочуть щоб на їх детей косо дивилися. Тому коли з’явилося відчуття певної довіри, коли вони знали, що їх там чекають, що це безпечний простір — вони почали приходити як додому. Це і є правильна атмосфера людяного суспільства.

Друга історія — разом із Українським товариством глухих ми провели базове навчання жестової мови для 150 працівників культурних інституцій Києва — музеїв, бібліотек, навіть мистецьких шкіл. Бо поки ми не навчимося дивитися один одному в очі і сприймати одне одного як рівних — говорити про злагоджене суспільство немає сенсу. І поки не створюємо умови одне для одного — не буде й поваги.

Безбар’єрність: театри, ліфти й системний підхід

О.К.: А тема безбар’єрності — як вона рухається?

С.А.: Якщо повернутися до впровадження змін — я справді вважаю, що одна людина нічого не вирішує. Це завжди питання команди, синергії різних людей. Візьмемо театр на Лівому березі. Якби не було внутрішнього бажання у Олесі Жураківської та її команди змінити театр і зробити його доступним, жодні вказівки «згори» не дали б результату. Якість з’являється тоді, коли ідею поділяють усі. Сьогодні це вже відчутно: вхідна група, автоматичні двері, санвузли для людей з інвалідністю, ліфт, який забезпечує доступ до обох залів. Це не одна дія, а послідовний процес. Починали з малого — з вхідної групи, далі крок за кроком. Коли дійшли до ліфта — це найдорожча частина — знайшли мецената. Частина коштів — міський бюджет, частина — зароблені театром, і долучився бізнес: ПриватБанк виділив, якщо я не помиляюсь, близько 4,7 млн гривень. Це приклад, коли ідея об’єднує різні ресурси.

О.К.: Тобто головне — це ідея?

С.А.: Ідея і бажання рухатися до неї. Бо ідею можна проголосити, але зібрати людей, які її реалізують, — складніше. І це якраз той випадок, коли це вдалося. Як ми раніше писали, Музей декоративного мистецтва у Лаврі зберігає понад 80 тисяч творів. Наступним проектом, сподіваюсь, стане Молодий театр. Це один із найбільш відвідуваних комунальних театрів. Попередньо була проведена значна робота і нині в бюджеті міста передбачені кошти на встановлення ліфта. То маю надію, що до кінця року ми будемо мати ще один, ще більш доступний театр. Просто важливо розуміти: доступність — це не про «когось окремо». Часто її сприймають як щось лише для людей з інвалідністю. Але це ширше. Я завжди кажу: є літні батьки, є сестра з дитиною у візочку — як їм пересуватися містом? Це ж про комфорт. Люди похилого віку не ходять у театри, бо їм фізично складно — зокрема це сходи та відсутність ліфтів або підйомників. Поки не створена інфраструктура — не буде і відвідувача. Був випадок: директор одного закладу казав, що до них не ходять такі категорії. Я запитав: а чи створені умови? Бо якщо їх немає і про це знають — чому люди мають приходити? І тут важливий принцип: саме в цьому питанні спочатку створюється базова інфраструктура, а вже потім можна про щось говорити. Сьогодні це може здаватися не таким затребуваним. Але що буде через п’ять чи десять років? Без цих рішень — нічого не зміниться.

Робочий день, ідеї й концерт на заході сонця

О.К.: Розкажіть про ваш робочий день.

С.А.: Це складно описати. Дуже багато документів — і всі без винятку читаю. Звернення громадян, особисті прийоми, поточні питання по ремонтах у закладах. За нормативами передбачено один прийом на тиждень тривалістю годину. Але я переконаний: якщо людині потрібно достукатися і її щось турбує — це не її проблема, де я знайду час. Тому, коли є можливість, приймаю завжди. І приходять з різним: і зі скаргами, і з ідеями — серед них є і слабкі, і справді вартісні.

О.К.: Була хороша ідея?

С.А.: Є Національна спілка композиторів України, зокрема її молоде крило, якщо я не помиляюсь їх колектив має назву Ансамбль 24. Вони прийшли з ідеєю провести концерт в амфітеатрі біля Арки свободи українського народу. Розповіли концепцію, ми обговорили — і в результаті минулого року 30 серпня відбувся концерт на заході сонця з роялем, струнними інструментами та справді фантастичною музикою. І сподіваюсь цього року ми продовжимо цю історію. Розумієте, чим більш місто насичене культурними подіями належного мистецького рівня, тим воно живіше і цікавіше.

Мистецькі школи: інвестиція у світогляд

О.К.: Час від часу звучить думка, що мистецькі школи втрачають актуальність. Як ви це оцінюєте?

С.А.: Понад двадцять тисяч дітей навчається в цих мистецьких школах. Часто чую – скільки з них іде поступати за мистецьким напрямком? Хай буде п’ять відсотків. То нащо витрачати ці кошти? З однієї сторони, начебто логічно. А з іншої — дитина, яка ходить у мистецьку школу, вивчає музичну літературу, історію мистецтв, українських композиторів, художників, скульпторів,  хореографів. Чи формує це якось її світогляд? Безумовно. Чи для неї важливіше піти на лавочку розпити пляшку чи, можливо, згадати щось і піти в філармонію послухати концерт або на виставку в галерею чи музей, або в театр? Переконаний, що оберуть друге. Я можу з упевненістю сказати, що усі ці діти це в тому числі інтелектуальне майбутнє України.

Мрія: самореалізація для кожного

О.К.: Яка ваша мрія зараз?

С.А.: Моя мрія — створити умови для того, щоб кожна людина в місті Києві мала можливість для самореалізації. Якщо ми хочемо привертати увагу і виховувати людей так, щоб вони ставилися толерантно один до одного, щоб сприймали мистецтво — ми маємо зробити наголос у першу чергу на дітях і на молоді. Але не можна їм нав’язати і сказати: «Ви нічого не розумієте, це для вас краще». Ні. Вони тобі відразу скажуть, куди тобі піти і що там робити. Тому їх треба про це запитати. Зараз ми з колегами поступово формують опитування в певних групах. Я дуже хочу, щоб до кінця цього року вийти на концепцію розвитку культури в місті Києві — для самореалізації саме молоді. Для того, щоб корабель пришвартувався до берега, треба спочатку побудувати причал. Бо якщо його нема, то корабель туди просто не стане — буде ходити навколо.

Гіганти для Барселони: Київ на La Mercè

О.К.: Розкажіть про проєкт з гігантами для фестивалю La Mercè в Барселоні.

С.А.: Є такий фестиваль — La Mercè, святкується на День Барселони три дні. Основна фішка цього фестивалю — гіганти. Ляльки, які мандрують містом, мають своє дефіле. І ми були першими за сторічну історію цього фестивалю, принаймні нам так сказали, коли місто-гість виставило своїх гігантів. Відкриття фестивалю розпочалося ходою українських велетнів-фігур — княгині Ольги та князя Володимира, які приєдналися до традиційних барселонських ляльок. Спочатку Барселона скептично поставилась до нашої ідех: «Куди ви зі своїми гігантами?» Але коли ми відправили ескізи, розповіли історію, то вони перейнялися ідеєю. Погодилися, що наші ляльки візьмуть участь тільки у відкритті. Вони навіть знайшли мецената, який оплатив виготовлення костюмів для наших гігантів в Барселоні. На цих гігантів місцеві папараці влаштували справжне полювання. Відслідковували фури, коли їх завантажували, намагалися сфотографувати хоч одну деталь, бо для них це було вперше. Коли вони вийшли на відкритті — це був фурор. Закінчилося тим, що ці гіганти брали участь майже в усіх заходах, які відбувалися в Барселоні під час цих свят. Їх поставили перед мерією — була шалена черга, люди приходили фотографуватися. Це був 2023 рік. Програма була дуже насичена: виступала ДахаБраха, виступала Альона Альона, інші наші виконавці. Родзинкою був неперевершений «Gogol Bordello» на центральній площі. Три дні вся Барселона гуділа «Київ». По всій Барселоні були плакати «Київ». Це була фантастична історія.

О.К.: Яке питання я не задала, а ви б хотіли відповісти?

С.А.: Чи хочу я відпустку? Хочу.

Після розмови я ще раз дивлюся на дитячі малюнки на стінах. І чомусь саме вони залишаються в пам’яті найсильніше.

Бо Київ тримається не лише на великих рішеннях чи нових фасадах. А на людях, яким досі не байдуже, яким буде це місто далі.

Інтерв’ю з Сергієм Анжияком  провела Олена Кириченко

16 квітня 2026 року