Ізоляціоніст, що почав нову війну

Є щось промовисте в тому, що саме Трамп — людина, яка роками критикувала американські війни на Близькому Сході та звинувачувала Буша у катастрофічних авантюрах в Іраку й Афганістані, — тепер сам втягнувся в масштабний збройний конфлікт з Іраном.

Маунк записував розмову з Фукуямою буквально в режимі реального часу — поки в небі над Іраном ще летіли ракети. І першим ділом зафіксував парадокс: людина, яка роками казала «Буш влізав у чужі війни — і провалився», сама щойно почала власну. У зовнішній політиці є поняття «війна вибору» — тобто та, яку не нав’язали обставини, а свідомо обрали. Трамп сам неодноразово кидав цим звинуваченням у Буша. Тепер воно повернулося до нього.

Тим часом новини з Тегерана множилися швидше, ніж їх можна було перевірити. Соцмережі рясніли відео: вибухи, натовпи на вулицях, чутки про загибель Хаменеї.

Фукуяма тут же охолодив: у перші години будь-якої великої операції інформаційний простір перетворюється на звалище напівправди, пропаганди і відвертих фейків. Єдиний фільтр — джерело. «Якщо Трамп сам підтвердить загибель Хаменеї — цьому можна вірити. Все інше — почекаймо». Аналізувати наслідки, коли ще не зрозумілі факти — означає будувати замок на піску.

Чому вбити лідера — не означає знищити режим

Є в арсеналі Фукуями один аргумент, який одразу ставить усе на місце. Він згадав колишнього колегу з аналітичного інституту RAND — Стіва Госмера, який присвятив роки дослідженню одного конкретного питання: що відбувається, коли армія вбиває або захоплює керівника ворожої держави? Госмер прочесав десятки таких операцій — від Другої світової до наших часів.

Висновок невтішний: майже ніколи не виходить так, як задумано.

Інтуїтивно здається логічним: прибери голову — і тіло впаде. Але режим — це не людина. Це система з тисячами людей, у яких є зброя, гроші і дуже конкретний інтерес у тому, щоб система вижила. В Ірані таких людей двох категорій — КСІР (Корпус вартових ісламської революції, елітні силові структури) і «Басидж» (масова воєнізована міліція, осередки якої є буквально в кожному місті). Для них це не ідеологія — це кар’єра, бізнес, захист від помсти. Їм є що втрачати. Вони воюватимуть.

«Ви отримаєте хаос усередині режиму, — каже Фукуяма. — Різні угруповання змагатимуться за владу між собою — і одночасно придушуватимуть населення. Контролювати це ззовні, без наземних військ, неможливо».

Авіаційні удари можуть зруйнувати будівлі і вбити людей. Але вони не здатні заповнити вакуум влади, який після цього виникає. Для цього потрібна піхота на землі — а саме цього Трамп явно не планує.

Венесуела і Іран: чому порівняння не працює

Трамп уже має в активі одну «успішну» операцію: захоплення Мадуро у Венесуелі. Той сценарій виглядав відносно «чистим» — арешт однієї людини, суд у Нью-Йорку. Трамп швидко оголосив перемогу й рушив далі.

Фукуяма пояснює, чому з Іраном так не вийде. У Венесуелі: режим Чавеса-Мадуро існував лише близько 25 років. Є потужна демократична опозиція на чолі з Марією Кориною Мачадо, чия легітимність підтверджена виборами. Є організована діаспора за кордоном, готова взяти владу.

В Ірані: Ісламська Республіка існує з 1979 року. Це 46 років на те, щоб витіснити, ув’язнити або знищити будь-яку організовану опозицію. Немає своєї «Мачадо». Є певні надії на Резу Пахлаві — сина останнього шаха — як потенційну консолідуючу фігуру, але опозиція настільки розрізнена, що навіть навколо нього не може згуртуватися. «Вони мають значно тяжчий шлях», — констатує Фукуяма.

Як ми раніше писали, Фукуяма загалом скептично оцінює здатність зовнішніх гравців формувати стабільні режими — і іранський кейс лише підсилює цей скептицизм.

Економіка як детонатор

Якщо шукати той фактор, що робить іранський режим по-справжньому вразливим — це не ракети і не санкції самі по собі. Це те, що відбувається всередині країни щодня: економіка в руїнах. Інфляція з’їла заощадження. Середній клас — той прошарок, який зазвичай стабілізує суспільство, — практично зник. Люди виживають, а не живуть.

Фукуяма порівнює з Венесуелою — і порівняння не на користь Тегерана. Венесуельці теж бідні, теж пригнічені, теж втомлені від режиму. Але іранці, на його думку, відчайдушніші. І злість там накопичувалася не роками — десятиліттями.

Тому коли в грудні 2025 — січні 2026 вибухнули масові протести, режим відповів так, що здивував навіть тих, хто звик до близькосхідної жорстокості. За оцінками, які наводить Фукуяма, за один місяць могли загинути десятки тисяч людей. Для порівняння: навіть Мадуро до такого не доходив.

Режим вистояв. Але ціна кожного такого «вистояння» — нова хвиля ненависті, яка нікуди не зникає. Вона просто чекає наступного моменту.

Три сценарії: від кращого до найбільш вірогідного

Маунк запропонував обговорити можливі варіанти розвитку подій, якщо режим справді впаде або суттєво послабне. Фукуяма аналізує три сценарії.

Сценарій 1: Секулярна демократія. Іранці масово ненавидять теократію — після 46 років вони можуть піти в протилежну крайність. Деякі представники іранської демократичної еміграції стверджують, що Іран може стати «найбільш секулярною країною на Близькому Сході». Але для цього потрібна організована опозиційна сила — а її немає. В короткостроковій перспективі малоймовірно.

Сценарій 2: Прагматична військова влада. Якийсь генерал КСІР бере владу, прибирає релігійну риторику або суттєво її знижує, зберігає контроль над економікою, знижує регіональну агресивність. Це не демократія — але це може стабілізувати ситуацію. Проблема: навіть прагматичний генерал матиме справу з народною злістю, яка в Ірані значно сильніша, ніж у Венесуелі.

Сценарій 3 (найімовірніший): Хаос. Різні частини силових структур воюють одна з одною і проти населення. Без наземних військ США та Ізраїлю ніхто нічого не контролює. Авіаційні удари тривають, але не вирішують. Іран перетворюється на тривалу зону нестабільності.

Революція, що перетворилася на мафію

Є запитання, яке здається суто академічним — але насправді визначає все: чим тримається режим? Вірою чи грошима?

Фукуяма дає відповідь через приклад Куби. Кастро починав як щирий революціонер — з реальною ідеологією, реальними ідеалістами навколо і реальною вірою в марксистський проект. Минуло кілька десятиліть — і що залишилось? Не ідеологія. Контрабанда, корупційні мережі, контроль над ресурсами. Гасла нікуди не поділися — але функцію виконують зовсім інші речі.

З КСІР, переконаний Фукуяма, сталося те саме. Революція 1979 року теж мала своїх ідеалістів — людей, які щиро вірили в ісламську республіку як справедливий порядок. Але 46 років — великий термін. «Головний мотив для більшості людей у КСІР і «Басиджі» давно не ідеологічний. Йдеться про економічні інтереси», — каже Фукуяма.

І тут парадокс, який варто зрозуміти правильно. Режим без ідеології — це слабший режим? Не обов’язково. Ідеаліст може розчаруватися і здатися. Людина, що тримається за владу заради грошей і захисту від розплати, — боротиметься до останнього, бо їй просто нікуди відступати.

Іран вдарив по тих, хто намагався не втручатись

У червні Іран реагував на удари повільно і — за мірками регіону — майже стримано. Одна американська база, символічний удар по Ізраїлю. Читалося чітко: не хочемо ескалації, шукаємо вихід.

Цього разу — все інакше. Відповідь прийшла через дві години. І полетіла не туди, куди очікували.

Ракети отримали Саудівська Аравія, Йорданія, ОАЕ — країни, які до останнього намагалися триматися осторонь і не ставати ні на чий бік. Тегеран, по суті, сам вирішив за них: тепер вони в конфлікті, хочуть вони того чи ні. І тепер у них є прямий привід приєднатися до коаліції проти нього.

Це класична стратегічна помилка — вдарити по нейтралах і перетворити їх на ворогів. Авраамські угоди першого терміну Трампа вже показали, що монархії Перської затоки здатні на цілком прагматичне зближення з Ізраїлем, коли це відповідає їхнім інтересам. Після ракетних ударів по власній території питання «з ким ви» для них стає значно простішим.

При цьому за гучністю ударів ховається проста реальність: Іран зараз воєнно слабший, ніж будь-коли за останні роки. «Хезболла» і «ХАМАС» — головні регіональні проксі, через які Тегеран десятиліттями проєктував силу, — серйозно ослаблені попередніми ізраїльськими операціями. «Іран кидає все, що має, — каже Фукуяма. — Але воно мало що дасть». Точкові удари по готелях і авіабазах — це не стратегія. Це демонстрація того, що стратегії вже немає.

Ізраїль: тріумф на полі бою, провал у суспільній думці

Парадоксальний розділ розмови — про Ізраїль. Військово країна досягла за останні роки приголомшливих результатів: суттєво ослабила практично всіх ворогів у регіоні, включаючи сам Іран. Але ціна — дипломатична ізоляція, яку важко переоцінити.

Маунк навів дані нового опитування в США: вперше за всю історію цього дослідження більше американців симпатизують палестинській справі, ніж ізраїльській. Але найтривожніша деталь — вікова структура. Чим молодший американець, тим менше він схильний підтримувати Ізраїль. Чим старший — тим більше. Тобто зміна вже відбулася — просто в мізках нового покоління.

«Це — найбільша шкода, яку завдав уряд Нетаньяху, — каже Фукуяма. — Те покоління, для якого підтримка Ізраїлю була інстинктивною — більше не визначає суспільний клімат».

Ще тривожніший для Ізраїлю — розкол всередині Республіканської партії. Фукуяма згадує інтерв’ю Такера Карлсона та Майка Гакабі: вони уособлюють два полюси, що раніше не існували одночасно в GOP. Карлсон — відверто антиізраїльський, з нотками, які Фукуяма характеризує як антисемітські. Гакабі — беззаперечно проізраїльський.

«Такого розколу в Республіканській партії раніше не було».

Схожа картина — і на лівому фланзі. В Нью-Йорку обрали Зохрана Мамдані — першого публічно обраного посадовця, що відкрито порвав із традицією американської підтримки Ізраїлю. Фукуяма описує цей феномен як «підкову»: крайні ліві і крайні праві з різних причин сходяться в одній точці — в опозиції до Ізраїлю.

Коли Трамп скаже «місія виконана»

Це, мабуть, найважливіше питання — і саме на нього немає відповіді.

Формально мета операції — зміна режиму, стабільний і бажано демократичний Іран. Але Фукуяма сумнівається, що Трамп сам у це вірить. Бо є інший спосіб рахувати перемогу — не за тим, що відбувається в Тегерані, а за тим, що показують опитування в Огайо та Флориді. Якщо рейтинги після загибелі Хаменеї підуть угору — цілком може пролунати знайоме «mission accomplished». Далі — дистанція. А іранці нехай розбираються самі.

Але є деталь, яка робить цю картину ще неприємнішою. Фукуяма нагадує: сам Трамп неодноразово звинувачував Обаму в тому, що той розпалював зовнішні конфлікти, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем. Це було улюбленим аргументом — гострим, публічним, повторюваним. Тепер адміністрація Трампа сама демонструє провали у внутрішній політиці. І тепер — великий удар по Ірану.

Збіг? Можливо. Але Фукуяма дивиться на це без ілюзій.

«Ризик для Трампа — провалитися в болото, з якого немає виходу, — підсумовує Фукуяма. — Якщо його справжня мета — реальна зміна режиму, яка забезпечить стабільний Іран, — це може зайняти роки. І США будуть дедалі глибше втягуватися».

Чому це важливо знати

Те, що відбувається в Ірані, — це не просто новини з далекого регіону. Це жива демонстрація кількох принципів, актуальних і для України: нищення лідера не знищує режим; міжнародна підтримка може виявитися крихкішою, ніж здається; авторитарні системи, що здаються монолітними, насправді тримаються не на ідеології, а на корупції та страху. Якщо США і надалі поглиблюватимуть залученість у близькосхідну кризу, це неминуче відобразиться на ресурсах, увазі та політичній волі Вашингтона щодо підтримки інших союзників — включно з Україною.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, у грудні 2025 року Фукуяма висловив глибокий песимізм щодо перспектив України — і попереджав про ризики «моральної капітуляції» Заходу. Також ми повідомляли про його оцінку мирного плану адміністрації Трампа та блокування європейської допомоги.