Дві війни проти культурної спадщини

Україна одночасно веде дві війни за збереження своєї історії. Перша — проти російського агресора, який з початку повномасштабного вторгнення зруйнував або пошкодив 1630 пам’яток культурної спадщини та 2437 об’єктів культурної інфраструктури, за даними Міністерства культури. Серед них 151 мають статус національного значення, 1326 — місцевого, 153 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 36 пам’яток.

Друга війна відбувається всередині країни — проти байдужості міської влади та агресивних забудовників. У Києві лише близько тисячі будинків мають офіційний охоронний статус пам’яток. Але реально цінної історичної забудови, яка з’явилась у XIX столітті чи раніше, понад три тисячі. Дві третини київської історичної забудови взагалі не мають захисту законом.

Громадська організація «Мапа Реновації», яка з 2019 року документує закинуті історичні будинки та об’єкти під загрозою, створила єдину в Україні громадську базу таких будівель. Жодної державної бази цінних історичних будинків під загрозою не існує. Іван Довгун, юрист і дослідник архітектури з «Мапи Реновації», координаторка проєктів Ксенія Пальцун та експерт з охорони культурної спадщини Олександр Нотевський допомогли розібратися у причинах системної проблеми.

Чому охоронний статус не працює

Координаторка проєктів «Мапи Реновації» Ксенія Пальцун пояснює: процес надання будівлі статусу пам’ятки — це бюрократичне пекло. Спочатку потрібно розробити облікову документацію та історичну довідку, підписану професором відповідної галузі. Якщо будинок має історичну цінність через події чи мешканців — потрібен професор історії. Якщо архітектурну — професор архітектури, яких в Україні стає все менше.

Документи подаються до місцевого органу влади, де консультативна рада ухвалює рішення про рекомендацію. Потім справа йде до Міністерства культури, яке підписує документи, і тільки тоді будівля потрапляє до державного реєстру. Темп внесення — два-три об’єкти на рік. За такою логікою, щоб внести всі історичні будинки до реєстру, знадобиться 800 років.

У 2018 році до реєстру взагалі не внесли жодної пам’ятки. За словами Ксенії Пальцун, департамент охорони культурної спадщини має займатися цим професійно, але через обмежені людські ресурси та бездіяльність це роблять виключно активісти та громадські організації. Департамент часто не дає відповідей або документи десь «загубляються». Поки йде процес оформлення, який може тривати роками, забудовник встигає зруйнувати будівлю.

Фонова забудова без захисту

Політичний оглядач медіа «Ґрунт», юрист Олександр Нотевський пояснює: історичні будинки без офіційного статусу неформально називають «фоновою забудовою» або «цінною історичною забудовою». Але в українському законодавстві це поняття взагалі не врегульоване.

В Європі, за словами Нотевського, захист надається автоматично всім будинкам, зведеним у певний період. У Польщі, наприклад, охоронний статус поширюється на всі будинки старше 100 років. Центральні та місцеві органи влади там конкурують між собою, хто краще відреставрує історичну спадщину. Схожі правила діють у більшості європейських країн.

Український підхід, наголошує експерт, передбачає, що історичних будівель у нас багато, тому захист потрібен лише найцінніших об’єктам. На практиці це означає: поки хтось не помітить і не витратить роки життя на оформлення статусу одному будинку, нічого не відбудеться. Історичне обличчя міста формують не окремі будівлі, а комплекс, весь історичний контекст разом.

Конкретні випадки руйнування

Олександр Нотевський наводить конкретні приклади того, як система не працює. Садиба Осипа Родіна на вулиці Олеся Гончара, 71 — один із двох збережених зразків забудови кінця XIX століття на цій вулиці. Будинок спроєктував у 1882 році архітектор Володимир Ніколаєв. У 2020 році громадськість ініціювала надання охоронного статусу, коли з’ясувалося, що впритул до садиби будується ЖК Franklin Concept House, а проєкт забудови передбачає знесення історичної будівлі.

Департамент охорони культурної спадщини вніс садибу до переліку об’єктів культурної спадщини, але забудовник оскаржив це рішення в суді. Тільки у травні 2023 року Верховний суд підтвердив законність надання охоронного статусу. Три роки судів, поки будівля була під загрозою.

Інший приклад — садиба Зеленських у центрі Києва, збудована у 1890 році. 19 липня 2024 року невідомі особи із застосуванням важкої будівельної техніки повністю зруйнували будівлю. Міністр культури назвав знесення «цинічним порушенням закону». Поліція відкрила кримінальне провадження, міська влада заявила про намір подати позов про відновлення садиби. У березні 2025 року суд дозволив «роботи з консервації конструктивних елементів», фактично — розбір решток будівлі.

Садиба Терещенків на бульварі Тараса Шевченка — пам’ятка архітектури місцевого значення. Побудована у 1874-1875 роках за проєктом архітектора Вальдемара Краузе у стилі венеціанської неоготики. У 2007 році садибу передали приватній компанії за інвестиційним договором з умовою реставрації. Десятки років будівля перебувала у занедбаному стані. Тільки у березні 2025 року суд повернув частину садиби до комунальної власності.

Чому покарання не працюють

Олександр Нотевський аналізує економіку порушень: штрафи за руйнування пам’яток в Україні настільки мізерні, що забудовникам вигідніше зруйнувати будинок, заплатити штраф і збудувати на його місці багатоповерхівку. Максимальний штраф за знесення пам’ятки може становити кілька десятків тисяч гривень — це менше, ніж вартість місячної оренди однієї квартири в новобудові.

У європейській практиці, порівнює експерт, штрафи прив’язані до вартості відновлення пам’ятки і можуть бути в десять разів вищими. Наприклад, якщо відновлення коштує 10 мільйонів гривень, штраф становитиме 100 мільйонів. Це робить знесення економічно невигідним.

В Україні немає диференціації покарань за масштабом пошкодження, підкреслює Нотевський. Одне й те саме покарання за зміну дерев’яного вікна і за знесення дзвіниці Софії Київської — це абсурд. Покарання має бути пропорційним до статусу пам’ятки, масштабу пошкодження та вартості відновлення.

Правоохоронні органи, зазначає експерт, практично не працюють у сфері охорони культурної спадщини. Навіть коли є припис зупинити роботи — його не виконують, а поліція на місцях не розуміє своїх повноважень. Потрібна роз’яснювальна робота з правоохоронцями про їхні права в цій сфері.

Що треба змінити законодавчо

Експерти наголошують: потрібна комплексна зміна законодавства.

• По-перше, створити інститут фонової забудови, який в Україні зараз відсутній. Це означає автоматичний захист усіх будинків певного віку, як у Польщі. Україна була однією з ініціаторок Ризької хартії про охорону культурного середовища, яка передбачає збереження цілісного історичного середовища. Але сама не дотримується цих принципів.
• По-друге, потрібно підвищити штрафи до економічно відчутного рівня. Якщо забудовник демонтує будинок, він зобов’язаний його відновити, а потім ще й оплатити штраф у десятикратному розмірі до вартості відновлення. Штраф має бути прив’язаний до конкретної вартості, а не бути символічним.
• По-третє, створити якісну процедуру зобов’язання власників відновлювати пам’ятки та вести покарання за неукладення охоронних договорів. Водночас держава має допомагати власникам історичних будівель, надаючи компенсації чи податкові пільги за реставрацію. В Україні немає механізмів державно-приватного партнерства для реновації пам’яток.
• По-четверте, наголошують експерти, треба спростити процедуру надання охоронного статусу. Три роки на оформлення документів для одного будинку — це неприйнятно довго. За цей час будівлю можуть знести кілька разів.

Міжнародна підтримка

4 вересня 2025 року в Брюсселі Міністерство культури підписало меморандум про створення Українського фонду культурної спадщини. Міжнародні партнери інвестують у відновлення понад 3 мільйони євро: 1,3 мільйона від Данії, 1 мільйон від Нідерландів, 500 тисяч від Польщі та 200 тисяч фунтів від Британії, за інформацією «Детектор медіа».

До кінця 2025 року в Україні розпочнуть реставрацію щонайменше 10 об’єктів культурної спадщини. До 2026 року Кабінет міністрів виділить 500 мільйонів гривень на збереження та відновлення пам’яток. Це важливі кроки, але вони не вирішують системної проблеми відсутності захисту для тисяч історичних будинків.

Чому це важливо знати

Історична забудова — це не просто туристична принада. Це матеріалізована пам’ять нації, що зберігає традиції, ідентичність і зв’язок поколінь. Війна показала, що буває з тими, хто забуває своє минуле і не цінує його. Коли Росія руйнує українську культурну спадщину, це — воєнний злочин. Коли українські забудовники за підтримки чи байдужості міської влади роблять те саме, це — злочин проти власної історії. Без минулого немає сучасності і точно немає майбутнього.