У суспільстві досі існують стереотипи щодо можливостей людей із порушеннями зору. Проте досвід Олега Заярного — доктора юридичних наук, професора, експерта у сфері цифрового права та штучного інтелекту — демонструє, що справжнім критерієм оцінки мають бути знання, професіоналізм і результат. У цій розмові ми говоримо про дитинство в Шостці, навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, розвиток технологій доступності, роль освіти та майбутнє світу в епоху штучного інтелекту.

Олена Кириченко (О.К.): Хотілося б розпочати нашу розмову з вашого рідного міста. Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство і середовище, у якому ви зростали.

Олег Заярний (О.З.): Насправді я родом із Сумської області, з міста Шостка. Це місто завжди було й залишається потужним промисловим центром, флагманом багатьох виробництв. Тому моє дитинство минало, з одного боку, в дуже затишному середовищі. Я з радістю згадую свій двір, будинок, першу багатоповерхівку, в якій жив, дружніх сусідів і ту особливу атмосферу, що панувала навколо.

Водночас поруч були великі підприємства, які справляли на мене сильне враження. Саме вони значною мірою вплинули на вибір моєї майбутньої професії. Мені завжди було цікаво, як працюють цехи, гаражі, виробничі підрозділи, як організоване управління великим підприємством і що забезпечує його ефективне функціонування. Згодом цей інтерес привів мене до юридичної професії, адже я хотів розуміти й супроводжувати роботу таких складних організацій.

Шостка — це місто, яке багато чому навчає. Воно загартовує, формує характер, допомагає визначити життєві пріоритети й водночас залишає людині людяність. Але місто пережило й непрості часи. Особливо складними були 1990-ті роки, коли через економічний спад відбувалися скорочення на підприємствах, і багато людей зіткнулися з серйозними викликами.

Для мене це стало додатковою мотивацією. Я рано зрозумів: якщо хочеш розвиватися, потрібно вчитися, працювати над собою, демонструвати результат і ставити перед собою амбітні цілі. Саме це відкриває можливості вступити до омріяного університету та реалізувати себе в житті.

Важливу роль у моєму становленні відіграла й Шосткинська загальноосвітня школа №4. Саме там були зроблені перші кроки до майбутньої професії. Наприкінці шостого класу я вже визначився, що хочу стати юристом. Можливо, це було доволі рано, але з того часу я свого вибору не змінював.

Участь в олімпіадах, проходження першого, другого та третього етапів змагань навчили мене прагнути результату, ставити перед собою високі цілі, працювати в колективі й не зупинятися на досягнутому. Вони дали розуміння, що завжди можна прагнути більшого, виходити за межі звичного середовища та відкривати для себе нові можливості.

Тому я вважаю, що Шостка відіграла дуже важливу роль у моєму житті. Саме це місто дало мені той фундамент, на якому будувалося все подальше професійне й особисте становлення.

(О.К.):Розкажіть про ваших батьків, можливо, про родину, чи є у вас брати, сестри?

 (О.З.):Щодо моєї родини, то я можу сказати, що мені дуже пощастило. У мене чудова родина, і саме батьки значною мірою сформували мене як людину.

Мої батьки все життя працювали на військовому підприємстві. Вони завжди дуже відповідально ставилися до своєї роботи, були професіоналами своєї справи та власним прикладом показували, що означає сумлінно виконувати свої обов’язки. Водночас вони вчили мене залишатися людиною, прагнути до більшого, постійно працювати над собою та бути корисним суспільству.

Мій батько, Анатолій Пилипович, і мама, Лариса Миколаївна, завжди підтримували мене в усіх починаннях. Я багато в чому завдячую їм своїм розвитком і професійним становленням. Вони допомагали, підказували й нагадували, що незалежно від обраного шляху людина повинна зберігати свої цінності, прагнути професійного зростання та розуміти свою роль у професії, родині й суспільстві.

У мене також є сестра. Вона кандидатка технічних наук і вже багато років займається питаннями реєстрації лікарських засобів. Її завжди захоплювали хімія та біологія, тому вона обрала професію, яка дозволяє займатися важливою та суспільно корисною справою. Сьогодні сестра працює у великій міжнародній фармацевтичній компанії та сприяє тому, щоб українці мали доступ до сучасних і якісних лікарських препаратів.

З особливою теплотою згадую наше дитинство. Між нами десять років різниці, тому ще змалку я багато часу проводив у компанії старших. Коли мені було п’ять років, а сестрі п’ятнадцять, я разом із нею бував на зустрічах із друзями, різних шкільних заходах і поступово почав замислюватися над речами, які зазвичай цікавлять людей значно старших: про цінності, дружбу, відповідальність, успіх і життєві цілі.

Можливо, саме тому й сьогодні серед моїх друзів багато людей старших за мене. Це люди, які можуть поділитися досвідом, дати пораду, підтримати або навчити чогось нового.

Наша родина завжди була дуже дружньою і теплою. Саме тому я з особливою вдячністю та радістю згадую роки свого дитинства.

(О.К.):А можете згадати якийсь конкретний випадок чи якусь яскраву сцену саме з дитинства?

(О.З.): Насправді приємних спогадів із дитинства дуже багато. Важко виділити якийсь один, адже кожен із них по-своєму важливий.

Наприклад, дуже добре пам’ятаю момент, коли ми обирали собаку. Він багато років був моїм справжнім другом. Разом із батьком ми знаходили час для тривалих прогулянок, проходили великі відстані після школи, ввечері або у вихідні дні. Ці моменти залишили особливо теплі спогади.

Але якщо говорити загалом про дитинство, то я переконаний, що кожна життєва історія нас чомусь навчає. Іноді це зовсім прості ситуації. Якщо ти підтримав друга в складний момент і допоміг йому, то розумієш, що таке справжня дружба. Якщо маєш певні знання чи досягнення і готовий ними ділитися, то знаходиш нових друзів і здобуваєш повагу оточення.

Пригадую цікавий випадок зі шкільних років. Я дуже захоплювався географією й часто вивчав матеріал набагато ширше, ніж це передбачала шкільна програма. Інколи до мене зверталися старшокласники з проханням допомогти підготуватися до контрольної роботи або пояснити якусь тему. Для мене це було несподівано й водночас дуже приємно. Після цього я знав багатьох учнів старших класів, а вони знали мене як хлопця, який добре розуміється на географії.

Мені ніколи не було шкода ділитися знаннями. Навпаки, я радів, що можу комусь допомогти. Саме тоді я зрозумів просту річ: коли щиро допомагаєш іншим, це завжди повертається повагою, дружбою та добрим ставленням людей.

Тому, озираючись назад, я можу сказати, що кожна дитяча історія залишає свій слід і кожна по-своєму навчає нас бути людьми.

(О.К.): Коли в вашому житті з’явився Київ?

(О.З.): Перші враження від Києва пам’ятаю дуже добре. Для мене, хлопця з невеликого міста, столиця здавалася чимось надзвичайним. Я бачив Володимирський собор, Києво-Печерську лавру, великі будинки, готельні комплекси, їздив метро, спостерігав за жвавим рухом центральними вулицями міста.

Тоді в мене з’явилося відчуття, що це справді велике місто з особливим ритмом життя. Порівняно з рідною Шосткою Київ здавався величезним і дуже цікавим. Мені хотілося зрозуміти, як він функціонує, як живе і розвивається.

Особливе місце в моїх спогадах займає знайомство з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка. Ще після десятого класу я для себе визначився, що хотів би навчатися саме на юридичному факультеті цього університету. Коли вперше потрапив до Червоного корпусу, він справив на мене надзвичайне враження.

Це був День відкритих дверей. Історична будівля, велика кількість студентів і випускників, доброзичлива атмосфера — усе це буквально зачарувало мене. Пам’ятаю, як сонце освітлювало фасад Червоного корпусу, і саме тоді я відчув, що хочу навчатися саме тут.

Настільки хотів, що фактично не розглядав інших варіантів. Уже тоді уявляв своє студентське життя, маршрути містом, університетську інфраструктуру та майбутнє, пов’язане з Києвом.

А у 2002 році ця мрія здійснилася. Я вступив на юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, переїхав до столиці, і відтоді моє життя нерозривно пов’язане з Києвом. Саме тоді це місто стало для мене по-справжньому рідним.

(О.К.): Чи були у вас інші варіанти університетів? 

(О.З.): Звичайно, інші варіанти університетів були. На той час я вже був переможцем багатьох всеукраїнських учнівських олімпіад, тому отримував пропозиції від різних закладів вищої освіти. Деякі з них були готові прийняти мене навіть на пільгових умовах.

Однак Київський національний університет імені Тараса Шевченка приваблював мене не лише своєю репутацією. Я знав, що тут сформувалася одна з найсильніших правничих шкіл в Україні. Багато випускників юридичного факультету вже тоді обіймали відповідальні посади в державних органах, і це також було для мене важливим аргументом.

Але була ще одна історія, яку я пам’ятаю досі. Під час першого знайомства з університетом я звернувся до тодішнього заступника декана Валентини Федорівни Кузнєцової. У мене були певні переживання, пов’язані зі станом здоров’я, зокрема із зором. Це був 2002 рік, коли технології ще не давали таких можливостей для навчання, як сьогодні, тому я хвилювався, чи не стане це перешкодою.

І тоді почув дуже просту, але надзвичайно важливу для мене відповідь: «Якщо це не заважає вам перемагати на олімпіадах і добре навчатися в школі, то чому це має заважати вам навчатися в університеті? Я не бачу жодних перешкод».

Ці слова справили на мене сильне враження. До всіх аргументів, які вже існували — потужна правнича школа, атмосфера університету, враження від Червоного корпусу, — додалося ще й людське ставлення. Мені не шукали причин, чому щось неможливо. Навпаки, мені дали стимул і віру в те, що все можливо.

Тому, якщо чесно, інших варіантів я вже майже не розглядав. Багато абітурієнтів навколо говорили, що вступатимуть до різних університетів, шукатимуть різні можливості. А я для себе вирішив: потрібно поставити мету й послідовно до неї йти.

Так було ще зі шкільних років. Хтось вірив у цю мету, хтось — ні, але я знав, чого хочу, і крок за кроком рухався до цього результату.

(О.К.): Ви закінчили університет, стали доктором наук, професором. Чи був момент, коли ви самі усвідомили масштаб цього здобутку?

(О.З.): Мені складно назвати якийсь один момент, коли прийшло усвідомлення власних наукових досягнень. Думаю, ключовими поняттями в цьому контексті є довіра та визнання.

Захист докторської дисертації у 33 роки, присвоєння вченого звання професора у 37 років я сприймаю насамперед не як особистий успіх, а як оцінку результатів багаторічної праці та довіру з боку наукової спільноти. Безумовно, важливими є наполегливість, системна робота, наукові результати, але таких праць і таких людей у науці багато. Тому для мене особливу цінність має саме визнання колег.

Мабуть, перші ознаки цього усвідомлення з’явилися ще до отримання звання професора, коли мені почали доручати наукове керівництво аспірантами. У той момент ти розумієш: якщо тобі довірили супроводжувати дисертаційне дослідження іншої людини, то це означає, що твої знання, досвід і наукові результати вже мають певну цінність для професійної спільноти.

Є один момент, про який я часто розповідаю своїм аспірантам. Коли на засіданні спеціалізованої вченої ради оголошують рішення про присудження наукового ступеня чи присвоєння вченого звання, спочатку виникає певний шок і навіть неповне усвідомлення того, що сталося. Потім настає етап привітань, подяк колегам, наставникам і близьким за підтримку.

І лише значно пізніше, коли ти отримуєш диплом доктора наук або атестат професора, приходить остаточне усвідомлення: це вже не просто рішення чи протокол, а реальний результат багаторічної роботи, який ти тримаєш у власних руках.

Саме тоді по-справжньому відчуваєш, що цей важливий етап професійного життя відбувся.

(О.К.): В часи, коли ви навчалися, не було сучасних технологій доступності, як ви працювали з книжками, конспектами, великими обсягами текстів?

(О.З.): Якщо порівнювати з нинішніми можливостями, тоді ситуація була зовсім іншою. На початку багато текстів для мене читали батьки. Згодом ми знайшли інше рішення — звичайний магнітофон із функцією диктофона. Це був початок 1990-х років, і на касети записували книги, навчальні матеріали та іншу необхідну інформацію.

У дев’ятому класі в мене з’явився перший комп’ютер — Pentium. Для того часу це була справжня подія. Він уже міг озвучувати текст, але я швидко зрозумів, що цього недостатньо для повноцінної роботи. Тоді почав опановувати так званий сліпий метод друку — вивчав українську та англійську клавіатури, часто працюючи навіть із вимкненим монітором. Після того як я освоїв цей навик, він допоміг розв’язати дуже багато практичних завдань.

Згодом почали з’являтися мінікасетні диктофони, які значно спрощували роботу з інформацією. Вони дозволяли переносити записи з касет у цифровий формат, а також працювати з компакт-дисками. Паралельно розвивалися й екранні диктори — спеціальні програми, які озвучували вміст комп’ютера.

Перші версії таких програм були доволі простими, але вже дозволяли виконувати базові операції: читати текст, працювати з окремими фрагментами, копіювати та вставляти інформацію. Приблизно з 2008 року почали з’являтися значно потужніші рішення, які відкрили набагато ширші можливості для навчання, роботи та професійної діяльності.

Саме тому я завжди підтримую розвиток і впровадження нових технологій. Чим доступнішими та поширенішими вони стають, тим менше значення мають ті чи інші обмеження або труднощі. Технології фактично стирають бар’єри й створюють умови, за яких людина може реалізовувати свій потенціал незалежно від життєвих обставин.

По суті, сучасні технології дають можливість компенсувати багато труднощів настільки ефективно, що оточення часто навіть не помічає їхньої наявності. І це, на мою думку, одна з найважливіших змін, які відбулися за останні десятиліття.

(О.К.): Чи стикались ви зі стереотипами щодо можливостей незрячих людей?

(О.З.): Якщо говорити відверто, то тут я, мабуть, водночас і віддам належне своєму університету, і згадаю певні поодинокі випадки, які все ж траплялися. Втім, загалом можу сказати, що завдяки батькам, найближчому оточенню, школі та освітньому середовищу я зростав у системі координат, де визначальним критерієм була не наявність чи відсутність порушення зору, а реальна спроможність людини виконувати певні завдання. Якщо ти можеш досягати результату, додаткових запитань до тебе не виникає.

На моє переконання, саме такий підхід є найбільш конструктивним. Стереотипи часто виникають тоді, коли людину оцінюють не за її можливостями та досягненнями, а за певною ознакою чи діагнозом. Звичайно, іноді доводилося чути сумніви щодо доцільності настільки високих амбіцій: участі в олімпіадах, вступу до одного з найпрестижніших університетів країни, прагнення до професійної реалізації на високому рівні. Проте що більше мені вдавалося підтверджувати власну компетентність конкретними результатами, то меншою ставала кількість подібних упереджень.

Особливої актуальності це набуло з розвитком сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Сьогодні мені видається, що значна частина уявлень про обмежені можливості людей із порушеннями зору є радше застарілими або такими, що не відповідають сучасним реаліям. Питання полягає вже не стільки в тому, чи здатна людина виконувати ту чи іншу діяльність, скільки в тому, чи мала вона можливість отримати якісне навчання та опанувати необхідні інструменти.

Якщо людина професійно володіє технологіями доступності — екранними дикторами, засобами аудіоаналізу, спеціалізованим програмним забезпеченням та іншими допоміжними інструментами, — то в багатьох ситуаціях оточення може навіть не здогадуватися про наявність у неї порушення зору. До моменту, поки сама людина не повідомить про це або поки певні особливості поведінки не стануть помітними, її професійна чи комунікативна діяльність часто нічим не відрізняється від діяльності людей без таких особливостей.

(О.К.): Ви працюєте з темами майбутнього — штучним інтелектом, цифровою державою, smart city. Яким Ви бачите світ через 20–30 років?

(О.З.): Насправді технології змінюють сучасний світ надзвичайно швидко. Ми звикли говорити про кризу міжнародного порядку в контексті російської агресії проти України, геополітичних конфліктів чи дипломатичних трансформацій. Проте штучний інтелект у цьому контексті є одним із найпотужніших чинників змін, який уже сьогодні впливає на глобальні процеси не менше, ніж традиційні політичні чи економічні фактори.

Я часто наводжу студентам своєрідну історичну еволюцію цих процесів. Ще у 1949 році профспілка працівників автомобільної промисловості США попереджала уряд про ризики автоматизації та можливого масового скорочення робочих місць. У 1956 році з’явилася концепція штучного інтелекту та почалися дискусії навколо тесту Тюрінга. У 1990-х роках світ опановував інтернет, наприкінці десятиліття — пошукові системи. А вже з 2022 року людство почало масово освоювати генеративний штучний інтелект і такі інструменти, як ChatGPT.

Паралельно із цим змінюється сама структура суспільства. З’являються нові професії та компетентності, трансформуються ринки праці, освітні системи, принципи функціонування міст і держав. Цифровізація охоплює практично всі сфери життя — від надання адміністративних послуг до управління інфраструктурою, від економіки до оборони та безпеки.

Особливо помітними ці зміни є в умовах війни. Технології впливають на способи ведення бойових дій, кібербезпеку, оборонне планування, системи зв’язку та управління. Водночас держави змушені шукати баланс між інноваціями та необхідністю законодавчого регулювання нових технологій, які створюють не лише переваги, а й принципово нові ризики.

Змінюється і сама логіка розвитку людини. Темпи накопичення знань, професійного навчання та адаптації до нових умов уже не відповідають моделям, які працювали ще десять чи двадцять років тому. Сучасна людина фактично перебуває у стані постійної адаптації до технологічних змін.

Тому вплив технологій сьогодні можна назвати справді трансформаційним. Він охоплює все: від промисловості, освіти та ринку праці до питань міжнародної безпеки та глобальної конкуренції держав.

Водночас залишається відкритим питання майбутнього розвитку штучного інтелекту. Пригадується вислів, який я почув під час однієї з експертних дискусій: «Штучний інтелект — це джин, якого юристи випустили з пляшки, і тепер саме юристи намагатимуться повернути його назад». Ця фраза добре ілюструє головний виклик: ми ще не до кінця розуміємо довгострокові наслідки розвитку таких технологій.

Сьогодні дедалі частіше звучать прогнози про появу в найближчі десятиліття так званого сильного штучного інтелекту — систем, здатних виконувати широкий спектр інтелектуальних завдань на рівні людини або навіть перевершувати її. Якщо такі прогнози справдяться, людство зіткнеться з викликами, масштаб яких сьогодні важко повністю оцінити.

Саме тому ключовим завданням є не стримування технологічного розвитку, а своєчасна підготовка до його наслідків. Питання полягає не в тому, чи варто зупиняти технології, а в тому, як навчитися відповідально ними користуватися, створювати ефективні механізми регулювання та готувати суспільство до змін, які вони неминуче принесуть.

(О.К.): Чи встигає право за розвитком технологій?

(О.З.): Як юрист, який займається питаннями інформаційного права з 2010 року, я хотів би сказати, що право встигає за технологічними змінами. Однак реальність є дещо складнішою. У багатьох сферах — зокрема у сфері штучного інтелекту, блокчейн-технологій, віртуальних активів та цифрових платформ — законодавець не лише в Україні, а й у більшості країн світу змушений реагувати вже після появи та практичної апробації нових технологій.

Право за своєю природою є більш консервативним механізмом, ніж технологічний розвиток. Для того щоб сформувати нові правові норми, необхідно зрозуміти саму технологію, оцінити її переваги та ризики, проаналізувати суспільні наслідки її застосування, а вже потім розробляти відповідні механізми регулювання. Саме тому між появою інновації та її нормативним врегулюванням майже завжди існує певний часовий розрив.

Водночас у цьому контексті варто відзначити й український досвід. Попри повномасштабну війну та постійні безпекові виклики, Україна зберігає високі темпи цифрової трансформації практично в усіх сферах суспільного життя. Ми демонструємо значний рівень цифрової та кібернетичної стійкості, водночас намагаючись формувати сучасне правове поле та виконувати свої зобов’язання щодо імплементації регламентів і директив Європейського Союзу.

Однак проблема полягає в тому, що швидкість розвитку технологій сьогодні безпрецедентна. Якщо проаналізувати розвиток сучасних моделей штучного інтелекту, то можна побачити, що після появи чергового технологічного прориву вже через кілька тижнів виникають нові способи використання цих інструментів — як у легальних, так і в протиправних цілях. Зокрема, кіберзлочинці дуже швидко адаптують нові технології для проведення складніших атак, автоматизації злочинної діяльності або пошуку нових вразливостей.

Якщо раніше законодавець мав у своєму розпорядженні роки для реагування на зміну суспільних відносин, то сьогодні цей часовий горизонт часто скорочується до місяців, а іноді навіть до кількох тижнів. У таких умовах традиційні законодавчі процедури об’єктивно не завжди встигають за темпами технологічних змін.

Саме тому сучасне правове регулювання дедалі більше рухається від спроби врегулювати кожну конкретну технологію до формування загальних принципів, стандартів безпеки та механізмів швидкої адаптації законодавства до нових викликів. Адже головне завдання права сьогодні — не наздогнати технології, а створити рамки, у межах яких їхній розвиток буде безпечним для суспільства, держави та прав людини.

(О.К.): Ви працюєте з темами державних реєстрів, захисту персональних даних, цифрового управління. Де проходить межа між технологічною зручністю та правом людини на приватність?

(О.З.): Тут існує один фундаментальний принцип, на якому я завжди наголошую під час лекцій і тренінгів. Обсяг, порядок та підстави обробки персональних даних завжди мають визначатися метою такої обробки.

Саме тому українське законодавство про захист персональних даних, зокрема стаття 6 Закону України «Про захист персональних даних», встановлює, що мета обробки має бути визначеною заздалегідь, чіткою, конкретною та такою, що не допускає надмірного збору інформації. Крім того, особа, чиї дані обробляються, повинна бути належним чином поінформована про цю мету ще до початку обробки.

Тому своєрідною «червоною ниткою» у сфері захисту приватності завжди залишається саме мета. Спочатку ми повинні відповісти на запитання «для чого?», і лише після цього вирішувати, які дані необхідно збирати та обробляти. Якщо ж мета є нечіткою або надмірно широкою, виникає ризик порушення права людини на приватність.

Водночас слід визнати, що сучасна цифрова економіка, а іноді й державний сектор, нерідко прагнуть збирати значно більше даних, ніж це об’єктивно необхідно. Саме тому особливого значення набувають механізми правового контролю та технологічні запобіжники.

Одним із найважливіших інструментів, які запропонував GDPR, став принцип «захисту даних за проектуванням і за замовчуванням» (Privacy by Design та Privacy by Default). Його логіка доволі проста: якщо ви плануєте обробляти персональні дані, то безпека має бути закладена в систему ще на етапі її створення. Якщо ви хочете гарантувати право людини на конфіденційність і приватність, то повинні забезпечити належний захист даних не лише під час їх збору, а й протягом усього життєвого циклу інформаційної системи чи державного реєстру.

Звичайно, існують і винятки. Зокрема, частина друга статті 32 Конституції України передбачає можливість обробки персональних даних без згоди особи в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, обороноздатності держави, захисту прав інших осіб або запобігання злочинам. Саме тому межа між суспільним інтересом і правом на приватність далеко не завжди є очевидною.

На мою думку, ключовим критерієм тут залишається принцип необхідності та пропорційності. Усі ми потенційно хотіли б знати один про одного більше, ніж знаємо насправді. Однак у демократичному суспільстві право на доступ до інформації має обмежуватися тим обсягом даних, який є дійсно необхідним для досягнення легітимної мети. І саме в цьому проходить межа між технологічною зручністю та правом людини на приватність.

(О.К.): Якою ви бачите Україну після війни?

(О.З.): Однозначно можу сказати, що бачу Україну успішною, сильною та такою, що динамічно розвивається. Водночас я б охарактеризував майбутню Україну не лише як відбудовану, а насамперед як оновлену та інноваційну державу.

Повномасштабна війна стала для українського суспільства надзвичайно важким випробуванням, але водночас спричинила глибокі трансформації. Люди, які залишилися в Україні та працювали в цих умовах, набули унікального досвіду, нових компетентностей і навичок адаптації до надзвичайно складних обставин. Йдеться не лише про здатність виживати під час війни, а й про вміння швидко навчатися, брати на себе відповідальність, ухвалювати рішення в умовах невизначеності та створювати нові рішення там, де раніше їх просто не існувало.

Історія часто дає народам важкі уроки. Проте саме правильні висновки з цих уроків можуть стати фундаментом для майбутнього розвитку. Уже сьогодні ми бачимо сфери, в яких Україна продемонструвала надзвичайну здатність до оновлення. Насамперед це оборонний сектор, який пройшов шлях від тривалого занепаду після 1990-х років до формування одного з найбільш інноваційних оборонних середовищ у світі. Це також цифрова трансформація держави, розвиток електронного урядування, цифрових сервісів та нових моделей управління в умовах війни.

Важливо й те, що змінюється сама структура професійної діяльності. Українці опановують нові спеціальності, нові технології, нові підходи до роботи. Формується покоління людей, яке має досвід життя в умовах постійних викликів і водночас здатне ефективно працювати в умовах швидких змін.

На моє переконання, відносини України та Європейського Союзу мають бути взаємно цінними. Не лише Україна потребує Європейського Союзу, але й Європейський Союз може багато отримати від українського досвіду. Ми маємо унікальні компетенції у сфері цифрового урядування, кіберстійкості, оборонних технологій, аграрного виробництва, кризового менеджменту та організації життєдіяльності держави в умовах війни. Це досвід, який сьогодні є надзвичайно затребуваним у світі.

Саме тому я бачу Україну як один із центрів інноваційного розвитку Європи — державу, яка зможе поєднати власні традиційні переваги із новими технологічними досягненнями. Це стосується аграрного сектору, освіти, охорони здоров’я, оборонної промисловості, туристичної та рекреаційної сфери. Переконаний, що потенціал України протягом багатьох років залишається недооціненим і далеко не повністю реалізованим.

Водночас війна змусила багатьох українців по-новому оцінити те, що ми мали раніше. Люди, які сьогодні перебувають за кордоном, нерідко з особливою теплотою згадують українські міста, сервіси, природу, культуру, людські взаємини та якість повсякденного життя. Часто ми починаємо усвідомлювати справжню цінність цих речей лише тоді, коли тимчасово втрачаємо можливість бути поруч із ними.

Тому я переконаний, що після завершення війни Україна має не просто відновитися, а пройти якісне перетворення. Важливо не лише відбудувати інфраструктуру, а й зміцнити демократичні інститути, утвердити принципи верховенства права, розвивати людиноцентричне управління та впроваджувати європейські стандарти у всіх сферах суспільного життя.

Майбутня Україна, яку я бачу, — це сучасна європейська держава, що поєднує інноваційність, безпеку, технологічний розвиток і повагу до людини. Саме такий шлях дає можливість не лише подолати наслідки війни, а й використати набутий досвід для побудови сильнішого й успішнішого суспільства.

(О.К.): Ви, мабуть, особливо гостро відчуваєте, наскільки технології змінили життя людей з порушенням зору. Що стало для вас справжнім проривом?

(О.З.): Тут я не хотів би вдаватися до реклами конкретних продуктів чи технологічних рішень, але можу впевнено сказати, що одним із найбільш революційних інструментів для людей з порушеннями зору стали екранні диктори та голосові помічники.

Фактично саме вони дозволяють перетворити будь-який сучасний технічний пристрій — комп’ютер, планшет чи смартфон — на повноцінне робоче середовище. Завдяки таким технологіям користувач може автоматизувати значну частину своїх завдань, налаштовувати клавіатурні скорочення, створювати власні команди, швидко отримувати інформацію та взаємодіяти з цифровим середовищем практично на рівних з іншими користувачами.

Особливо цікавими є можливості інтеграції екранних дикторів та голосових помічників із сучасними системами штучного інтелекту. Такі рішення значно розширюють можливості користувача: допомагають аналізувати інформацію, працювати з документами, шукати необхідні дані, отримувати пояснення або виконувати складніші завдання в режимі реального часу. У результаті навіть звичайний технічний пристрій може перетворитися на своєрідний мобільний офіс, який супроводжує людину практично всюди.

Звичайно, ключовим чинником залишається навчання та готовність опановувати нові інструменти. Проте з кожним роком ці технології стають доступнішими, інтуїтивнішими та ефективнішими. Відповідно, ті труднощі, які раніше були безпосередньо пов’язані з порушеннями зору, дедалі частіше успішно компенсуються за допомогою сучасних цифрових рішень.

Більше того, подібні технології мають значення не лише для людей із порушеннями зору. Вони допомагають компенсувати різні обмеження, пов’язані зі слухом, опорно-руховим апаратом чи іншими особливостями здоров’я. Саме тому сьогодні технології доступності варто розглядати не лише як допоміжний інструмент для окремих категорій людей, а як важливий механізм забезпечення рівних можливостей та повноцінної участі кожної людини в суспільному житті.

На мою думку, цінність таких рішень полягає не лише в тому, що вони усувають певні бар’єри. Вони створюють умови, за яких людина може максимально реалізувати свій потенціал незалежно від фізичних обмежень.

(О.К.): Які технології штучного інтелекту для забезпечення безбар’єрності держава могла б реально впровадити в усіх інституціях уже найближчим часом? 

(О.З.): Мені здається, що тут варто говорити не стільки про окремі технологічні рішення, скільки про системний підхід до їх впровадження та використання. Сьогодні вже існують як комерційні, так і безоплатні рішення на основі штучного інтелекту, які можуть суттєво підвищити рівень доступності державних сервісів для людей з інвалідністю. Водночас головним викликом, на мою думку, залишається не відсутність технологій, а недостатній рівень їх практичного освоєння та використання.

Ми знаємо, що сьогодні в Україні ведеться робота над створенням національної мовної моделі штучного інтелекту. У перспективі такі рішення можуть стати додатковим інструментом взаємодії громадян із державними сервісами та інформаційними ресурсами. Однак навіть без спеціалізованих національних розробок уже сьогодні існує достатньо технологій, які здатні забезпечити високий рівень цифрової доступності.

На моє переконання, найбільш практичним і масштабованим рішенням могла б стати державна програма навчання людей з порушеннями зору роботі з сучасними цифровими інструментами. Якщо поєднати володіння клавіатурними командами, екранними дикторами, голосовими помічниками та можливостями штучного інтелекту, людина отримує практично повний набір інструментів для самостійної роботи з більшістю цифрових сервісів.

При цьому я залишаюся прихильником підходу, за якого штучний інтелект виступає не заміною людини, а її помічником. Він може допомагати знаходити інформацію, аналізувати документи, пояснювати складні питання або пропонувати варіанти рішень, але остаточні рішення та відповідальність мають залишатися за людиною.

Саме тому найбільший потенціал я бачу не в створенні окремих сервісів для людей з порушеннями зору, а у формуванні системи навчання, яка дозволила б кожній людині опанувати вже наявні інструменти. За такого підходу особа з мінімальними порушеннями зору або навіть із повною його втратою могла б повноцінно користуватися державними сервісами, освітніми платформами, інформаційними ресурсами та професійними системами.

Якщо говорити про власний досвід, то сьогодні я не бачу принципових бар’єрів у роботі ані з державними порталами, ані з великими документами, законопроектами, складними інформаційними ресурсами чи мультимедійним контентом. Більшість таких завдань уже можуть бути вирішені за допомогою сучасних технологій доступності.

Важливо також пам’ятати, що Україна має певний позитивний досвід у цій сфері. Ще на початку 2000-х років було запроваджено вимоги щодо доступності державних та муніципальних вебресурсів для людей з порушеннями зору. Зокрема, йшлося про підтримку клавіатурної навігації, гарячих клавіш та інших механізмів, які дозволяють ефективно працювати з сайтами без використання миші. Ці вимоги залишаються важливим елементом цифрової безбар’єрності й сьогодні.

Що ж до комплексної державної концепції інтеграції штучного інтелекту саме для потреб людей з порушеннями зору або ширше — для осіб з інвалідністю, то мені наразі не відомо про існування окремої масштабної програми такого типу. Водночас я переконаний, що найбільший ефект можуть дати не стільки нові технології, скільки забезпечення доступу до вже існуючих рішень та системне навчання людей їх ефективному використанню.

Можливо, саме це і є головним уроком останніх десятиліть: проблема часто полягає не у відсутності технологій, а в тому, наскільки швидко суспільство навчається ними користуватися.

(О.К.): В вашому житті є не лише професія та наука, а й родина. Наскільки родина змінила вас? Розкажіть про вашу дружину, як ви познайомились, що для вас означає її підтримка?

(О.З.): Дякую за запитання. Насправді родина для мене означає надзвичайно багато. Це не лише найближчі люди, а й джерело підтримки, натхнення, внутрішньої рівноваги та нових ідей. Саме родина допомагає знаходити сили рухатися вперед, долати труднощі та зберігати відчуття того, що справді є важливим у житті.

Окремо хочу сказати про дружину. Вона відіграє в моєму житті надзвичайно важливу роль. Це не лише людина, яка завжди підтримує мене, а й найближчий порадник, із яким можна обговорити практично будь-яке питання — від професійних викликів до особистих чи навіть суспільно-політичних тем. Її думка для мене має велику цінність, а підтримка часто допомагає знаходити правильні рішення у складних ситуаціях.

Для мене родина — це також простір, де відбувається своєрідне перезавантаження. Саме тут народжуються найтепліші спогади, накопичуються емоції, формується відчуття дому та впевненості в завтрашньому дні. У родинному колі часто обговорюються найважливіші життєві рішення, адже саме найближчі люди найкраще розуміють наші цінності, прагнення та мотиви.

Тому я переконаний, що родина має колосальний вплив на людину. Вона не лише підтримує нас у складні моменти, а й багато в чому визначає наш розвиток, світогляд і здатність досягати поставлених цілей.

(О.К.): Як ви познайомилися з дружиною?

(О.З.): Насправді це доволі цікава історія. Я взагалі вважаю, що в житті ми часто опиняємося саме там, де маємо бути, і зустрічаємо саме тих людей, яких маємо зустріти. Тому в нашій історії я певною мірою бачу руку долі.

Ми знайомі з самого дитинства. Навчалися в одній школі з першого класу, а з третього класу навіть сиділи за однією партою. Ми були хорошими друзями, допомагали один одному, радилися щодо навчання та різних шкільних справ. Моя майбутня дружина завжди була надзвичайно старанною ученицею, закінчила школу із золотою медаллю та в усьому прагнула досягати найкращих результатів.

Після школи наші дороги розійшлися. Кожен вступив до свого університету, почав будувати власне життя. І так сталося, що ми практично перестали спілкуватися. Минали роки. Я навчався та працював у Києві, вона навчалася в Сумах, згодом почала працювати в школі. Здавалося б, наші життєві шляхи остаточно розійшлися.

Але є одна цікава деталь. Попри те, що ми майже не контактували, наші батьки час від часу випадково зустрічалися і передавали один одному привіти. Це траплялося нечасто — можливо, раз на рік. «Як там Інна?» — запитувала моя мама. «Як там Олег?» — цікавилася мама майбутньої дружини. І так протягом багатьох років ми ніби були присутні в житті одне одного лише через ці короткі привіти.

Так тривало одинадцять років.

І ось у 2013 році, на Великдень, у мене раптом виникла думка зателефонувати своїй однокласниці. Чому саме тоді — не знаю й досі. Можливо, це справді була доля. Я набрав номер, ми почали розмовляти, згадувати школу, розповідати про своє життя. Розмова вийшла настільки легкою та природною, що невдовзі ми домовилися зустрітися.

Я саме повертався до Києва від батьків, і ми зустрілися. А далі сталося те, що іноді трапляється в житті. Ми дуже швидко зрозуміли, що між нами є щось більше, ніж просто давня дружба чи спільні спогади про школу. Наші стосунки почали розвиватися, ставали дедалі ближчими, і через певний час ми вже усвідомили, що хочемо створити родину.

Тому іноді я жартую, що ми знайомилися двічі. Вперше — ще в дитинстві, коли сиділи за однією партою. А вдруге — через одинадцять років після школи, коли один випадковий телефонний дзвінок змінив усе наше життя.

І якщо чесно, то після всього пережитого мені справді хочеться сказати: мабуть, це була доля.

(О.К.): У вас росте маленький син. Що вас найбільше тішить у батьківстві? І як ви з дружиною обирали ім’я?

(О.З.): Найбільше мене тішить сам процес розвитку дитини. Це унікальна можливість спостерігати, як маленька людина поступово відкриває для себе світ, ставить безліч запитань, навчається, робить власні висновки та формує своє бачення навколишньої реальності.

Сьогодні це може бути захоплення математикою, завтра — Сонячною системою, післязавтра — якимись новими відкриттями чи іграми. Дуже цікаво спостерігати за тим, як дитина вчиться рахувати, пізнавати закономірності світу, самостійно шукати відповіді на свої запитання.

Водночас батьківство для мене — це постійна взаємодія. Є моменти, коли дитина каже: «Я сам», а є ситуації, коли після невдач чи складних завдань звертається по підтримку. І саме в цьому, мабуть, полягає одна з найбільших цінностей батьківства — бути поруч, допомагати, підтримувати, але водночас давати можливість розвиватися самостійно.

Особливе задоволення приносять спільні ігри. Дитина постійно пропонує нові ролі, нові сценарії, нові світи. У таких іграх ти можеш бути автомобілем, планетою, героєм якоїсь історії чи персонажем конструктора. І дорослий у певному сенсі теж повертається до здатності дивуватися, фантазувати та дивитися на світ очима дитини.

Тому для мене батьківство — це не лише відповідальність, а й можливість зростати разом із власною дитиною. Дуже важливо спостерігати за її розвитком і водночас не нав’язувати власний темп, а допомагати розкривати той потенціал, який закладений у ній самій.

Щодо імені, то ми не прив’язувалися до родинних традицій чи бажання назвати сина на честь когось із родичів. Ми з дружиною просто обговорювали різні варіанти, прислухалися до власних відчуттів, до того, як звучить ім’я, які асоціації воно викликає.

У результаті ми дуже швидко зійшлися на імені Ян. Воно здалося нам сильним, лаконічним, водночас глибоким за своїм історичним і духовним змістом. Крім того, це ім’я добре відповідало часу народження нашого сина та просто відгукувалося нам обом. Цікаво, що серед усіх можливих варіантів саме щодо цього імені ми практично відразу досягли згоди й майже не розглядали інших.

Тому можна сказати, що ім’я Ян було одним із тих рішень, які в нашій родині прийшли напрочуд легко та природно.

(О.К.): Ви працюєте з темами майбутнього. Штучним інтелектом, цифровою державою, яким ви бачите світ через 20–30 років?

(О.З.): Відверто кажучи, прогнозувати світ через 20–30 років надзвичайно складно, адже темпи технологічних змін сьогодні безпрецедентні. Проте мені здається, що майбутнє буде не лише періодом технологічних проривів, а й часом глибокого переосмислення ролі технологій у житті людини.

Сьогодні ми спостерігаємо стрімкий розвиток штучного інтелекту, блокчейн-технологій, автоматизації та цифрових платформ. Ймовірно, людство ще досягне піку захоплення цими технологіями, однак після цього неминуче постане питання: наскільки вони справді покращують життя людини, де переважають їхні переваги, а де починають домінувати ризики.

Я хотів би бачити майбутнє, у якому технології допомагають людству вирішувати фундаментальні проблеми — енергетичну безпеку, продовольчі виклики, екологічні загрози та наслідки зміни клімату. Це світ, у якому міста стають більш енергоефективними, ресурси використовуються раціонально, а інновації спрямовуються насамперед на підвищення якості життя людей.

Водночас я не поділяю підходу, за якого технології мають повністю замінити людину. На мою думку, їхнє головне призначення — допомагати людині, посилювати її можливості, а не витісняти її з процесу ухвалення рішень.

Колись мені трапився міжнародний прогноз, у якому ще на початку розвитку соціальних мереж передбачалося, що після періоду тотального захоплення цифровими комунікаціями людство знову почне цінувати безпосереднє спілкування. Сьогодні ми вже частково спостерігаємо цю тенденцію. Попри розвиток цифрових сервісів, люди продовжують шукати живі зустрічі, особисту взаємодію та реальні людські контакти.

Мені здається, що подібний процес відбудеться і щодо штучного інтелекту. Після періоду масового захоплення технологіями суспільство почне більш усвідомлено визначати межі їх застосування та роль людини в цьому процесі.

Якщо говорити про моє бачення майбутнього, то ключовими пріоритетами мають стати енергоефективність, кліматична нейтральність, доступність інфраструктури та людиноцентричність. Йдеться не лише про фізичну безбар’єрність, а й про рівний доступ до послуг, освіти, медицини та державних сервісів незалежно від місця проживання чи соціального статусу людини.

У цьому контексті я часто згадую статтю 3 Конституції України, яка визначає людину, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме цей принцип, на мою думку, має залишатися орієнтиром і в епоху стрімкого технологічного розвитку.

Технології повинні служити людині, а не навпаки. Вони мають допомагати будувати безпечніші, комфортніші та справедливіші суспільства.

Тому світ через 20–30 років я бачу більш технологічним, більш екологічно відповідальним і водночас більш людиноцентричним. Адже справжній прогрес визначається не кількістю технологій, а тим, наскільки вони допомагають людині реалізувати свій потенціал і покращити якість життя.

(О.К.): Що для вас сьогодні означає успіх?

(О.З.): Мені здається, що з роками розуміння успіху змінюється. У молодості його часто пов’язують із професійними досягненнями, кар’єрним зростанням, суспільним визнанням чи певним рівнем матеріального добробуту. І хоча все це має значення, життєвий досвід показує, що такі критерії є доволі мінливими. Вони можуть змінюватися під впливом обставин, нових викликів, особистих пріоритетів чи навіть безпекової ситуації.

Тому сьогодні для мене успіх — це насамперед можливість жити у злагоді зі своїми цінностями та переконаннями. Це здатність обирати власний шлях, брати відповідальність за свої рішення і не втрачати себе під впливом зовнішніх обставин. Це також можливість розвиватися, залишатися корисним людям, займатися справою, яка має сенс, і бачити результати своєї праці.

Мабуть, справжній успіх полягає не лише в тому, чого ти досягнув, а й у тому, ким ти став на цьому шляху.

(О.К.): Що означає щастя?

(О.З.): Для мене щастя — це насамперед любов і взаємність. Це відчуття, коли тебе люблять, коли ти сам маєш можливість любити і коли ця любов знаходить відгук.

Водночас щастя — це не лише про родину чи найближчих людей. Це ще й про дружбу, підтримку, довіру та людську близькість. Про коло людей, поруч із якими ти можеш бути собою, де тебе розуміють, приймають і підтримують. І де ти сам готовий так само підтримати інших у потрібний момент.

Мабуть, щастя — це відчувати себе потрібним. Знати, що твоя присутність, твої слова чи вчинки мають значення для інших людей. І водночас усвідомлювати, що поруч є ті, для кого важливий ти.

Історія Олега Заярного переконує: безбар’єрність починається не лише з технологій чи законів, а насамперед із готовності суспільства бачити в людині її здібності, а не обмеження. Водночас сучасні технології відкривають можливості, які ще кілька десятиліть тому здавалися недосяжними, дозволяючи людям із порушеннями зору навчатися, працювати, досліджувати й бути лідерами у своїх професійних сферах.

Це інтерв’ю — про силу знань, послідовність у досягненні мети та важливість середовища, яке підтримує розвиток. А ще — про те, що професіоналізм не має бар’єрів. Саме він, а не будь-які життєві обставини, зрештою визначає внесок людини у науку, державу та суспільство.