Надзвичайний і Повноважний Посол України, дипломат, який понад тридцять років працював у системі Міністерства закордонних справ, представляв Україну в ООН, був послом України в Румунії, Польщі, Великій Британії та Японії, стояв біля формування української дипломатичної служби у перші роки незалежності. Говорити в приміщенні в такий день здавалося майже неправильним, тож ми вийшли на балкон. Просто під нами — фундамент Десятинної церкви, вікова липа, Національний музей історії України. Київ у цій точці ніби сам задавав тон розмові.

Дитинство і Київ

О.К.: Ви народилися і виросли в Києві. Можете розказати, в якому районі, і яким Київ був тоді, яким ви його пам’ятаєте?

І.Х.: Так, я народився в Києві — на лівому березі, але виріс і все життя прожив на правому. Там пішов у дитячий садок, у школу, і відтоді правий берег став для мене справжнім домом. Ще з радянських часів серед старих киян існував такий жарт: мовляв, справжній Київ — це правий берег, а все, що зліва, — уже Чернігівська область.

Я жив на Новому Печерську. Осмислено пам’ятаю Київ уже з кінця шістдесятих років. Бульвар Лесі Українки — місце, де жила наша сім’я. Там, де сьогодні стоїть будівля комітетів Верховної Ради і пам’ятник Лесі Українці на площі, колись всього цього не було. Я пам’ятаю великий мур, за яким були сади, і там ми гралися в індіанців.

Це одні з тих дитячих київських спогадів, які залишаються дуже близькими. Зараз того київського світу вже немає, але інколи ловиш себе на бажанні хоча б на мить повернутися в той Київ — гарний, тихий, зелений, ще не забудований так щільно. Хоча розумієш, що це неможливо.

О.К.: Можете якусь історію з дитинства згадати?

І.Х.: У мене була компанія друзів-однолітків із Нового Печерська. Тоді всі жили футболом і, звичайно, вболівали за київське «Динамо». Зараз я футбол не дивлюся, а в ті роки матчі були справжньою подією.

Центральний стадіон — теперішній Олімпійський — був недалеко від нас, і ми добре знали, як потрапити туди без квитків. Треба було пройти через територію військового госпіталю: в огорожі була відхилена штахета, через яку ми пролазили. Найважливіше — щоб тебе не помітили на території госпіталя. Далі ми знали ще один прохід уже ближче до стадіону — і так опинялися всередині абсолютно безкоштовно.

Завжди сиділи на трибуні, що була навпроти тої, яку тоді називали Бессарабською. Для нас, хлопців із Нового Печерська, це була “наша” сторона. Ми забиралися майже на самий верх, звідки прекрасно було видно поле. І так тривало багато років.

О.К.: Скільки вам років було?

І.Х.: Десять, може. Десять-одинадцять — це такий щасливий вік Тома Сойєра. Якраз коли хлопці влізають в усякі пригоди.

Сім’я

О.К.: Ким були ваші батьки?

І.Х.: Батьки — як раніше в Радянському Союзі писали, була така стаття в анкетах… в царській Росії це називалось «разночинці», тобто — із сім’ї службовців. Мама закінчила інженерний факультет Київського інституту харчової промисловості, але за спеціальністю працювала тільки три роки в найвіддаленішій точці, куди засовували тоді молодих спеціалістів, — у Туркменістані. Я міг би народитися в Туркменістані, але вона приїхала у відпустку додому, і народився я в Києві. Потім довгий час працювала в системі «Укрводоканалпроєкту». А тато працював по військовій лінії все життя. Так що — із сім’ї службовців.

О.К.: А тато багато мандрував?

І.Х.: Ні. Він практично не мандрував, хіба у відпустку в Крим. Мама теж.

Шлях до дипломатії

О.К.: Коли ви зацікавились іноземними мовами і дипломатією?

І.Х.: Я дуже рано почав читати і читав все, що мені попадало на очі. Тато і мама були комуністи. Обидва виписували газету «Правда» — це було обов’язково. Але тато ще виписував газету «За рубежом» — такий тижневик, де передруковували те, що можна було з Заходу. Тобто я знав, що існує щось десь там іще, крім Радянського Союзу. Мені це було цікаво. Вже з молодших класів школи мені було цікавіше, що там, а не тут — бо тут я ніби все знаю.

Я дуже цікавився географією. Знав усі столиці всіх країн, уявляв собі, як вони можуть виглядати. Перша моя ідея профорієнтації була — стати капітаном далекого плавання. Потім певний час була ідея стати льотчиком цивільної авіації, щоб побачити світ, помандрувати. А потім, десь до класу сьомого-восьмого, вже оформилося чітко: можна ж і без літаків, і без пароплавів — є в Києві факультет, і можна стати дипломатом. Останні три роки в школі я собі вже з’ясував однозначно, що хотілося б стати дипломатом і вступити на факультет міжнародних відносин Київського університету.

О.К.: Розкажіть про свою школу.

І.Х.: Школа — одна з центральних київських шкіл на Круглоуніверситетській. Вісімдесят шоста школа — з поглибленим вивченням англійської мови. Англійську там викладали з першого класу, українську — з другого. Були непогані вчителі. Я виграв кілька олімпіад з англійської — і київських, і республіканських. Мова мені йшла. Крім того, в старших класах я слухав те, що не глушилося: BBC і Voice of America, музичні програми. Особливо Willis Conover, Voice of America Jazz Hour — у нього був такий бас, дуже приємний, чіткий.

О.К.: Як ви вступали в Університет?

І.Х.: Це складна історія. Я з першого разу не вступив. Закінчив школу з червоним атестатом, але мені поставили на вступних іспитах трійку за англійську мову, від чого я осатанів. Я вважав, що це неправильно. Психанув, пішов у комісію, забрав документи, сказав: «Горіть ви всі огнем».

Пропрацював рік у системі «Київенерго» електромонтером. Набув робітничої професії. Я досі вважаюся електромонтером низьких напруг четвертого розряду. Тобто можу подивитись стаціонарний телефон чи щось таке — от там, де не двісті двадцять, а мала напруга.

О.К.: А вам у дипломатичній службі це допомагало?

І.Х.: Допомагало, звичайно. Розетки ж усюди різні: в Америці — одні, в Англії — інші, в Європі ще інші. Я завжди кажу молодим дипломатам: треба вміти робити все. І цвях забити, і щось прикрутити — руки мають бути на місці. Але водночас ти повинен уміти написати хороший текст для виступу, гідно представити свою країну й зачарувати співрозмовника. Бо дипломатія — це насамперед вміння знаходити друзів по всьому світу.

І там, де ти працюєш, усе має функціонувати: щоб вода зливалася, щоб ти знав, що в яку розетку куди можна підключити, і щоб у нештатній ситуації міг сам швидко все владнати. Це, можливо, ідеал, але до нього треба прагнути.

Що таке дипломатія

О.К.: Дипломатом стають чи треба народитися дипломатом?

І.Х.: It depends. Мені хотілося. Двічі поступав, закінчив з червоним дипломом, потім аспірантура, викладання, а потім перейшов у систему зовнішніх відносин одразу після незалежності.

Я зустрічав дуже багато дипломатів, які мають професійний фаховий вишкіл. А є такі, які прийшли з інших сфер і стали дуже непоганими дипломатами. Це комбінація. Дипломатія — це професія, це робота з людьми, передусім соціальна сфера. Ти маєш знайти спільну мову з тим, з ким тобі доводиться працювати.

Я колись пояснював це на аналогії з барменом. Бармен — це соціальна робота: він знає своїх основних і відчуває нових клієнтів, знає, як до кого підійти, як відреагувати. І при цьому він має залишатися оплотом свого закладу. Те саме і дипломат. У бармена — стійка та інтереси закладу. У дипломата — держава за тобою, відповідальність трошки інша. Але по суті: ти маєш не пустити нікого зайвого, а разом з тим — зробити так, щоб до тебе ще раз приходили. Навчити цьому неможливо. Це треба любити, носити в собі.

Вчителі

О.К.: Кого з вчителів — не лише в університеті, а в цілому по життю — ви б назвали?

І.Х.: Назву два прізвища. Їх, на жаль, немає вже з нами.

Перший — Михайло Кірсенко, професор, доцент кафедри історії міжнародних відносин. Останні роки він працював у Києво-Могилянській академії. Це був історик енциклопедичних знань.

Спочатку він був моїм викладачем, а згодом ми стали друзями — і залишалися ними до останніх його днів. Ми постійно спілкувалися. Трагічно загинув три роки тому.

Він володів кількома східноєвропейськими мовами, досконало знав історію Центральної та Східної Європи — а це була і моя наукова тема.

Про Кірсенка розкажу одну історію. Якось він випадково опинився в одному поїзді з колишнім президентом Польщі Александром Кваснєвським, який повертався після зустрічі з Путіним. Кваснєвський розповів йому одну деталь тієї розмови. І тоді Кірсенко запитав: «А ви йому вірите?»

Що саме відповів Кваснєвський — я не говоритиму. Але відповідь була дуже цікава. І лише через багато років я по-справжньому зрозумів, що він тоді мав на увазі, говорячи про довіру до цього персонажа.

Друге ім’я — Володимир Василенко. Мені пощастило бути його учнем, а згодом — і колегою. Це була людина абсолютно унікального масштабу.

Наскільки глибоко він знав міжнародне право — і наскільки чітко розумів його саме крізь призму національних інтересів України — важко передати. Думаю, дуже небагато людей зробили для формування української зовнішньої політики в міжнародно-правовому сенсі стільки, скільки зробив професор Василенко.

Він був суддею Міжнародного суду в Гаазі у справах щодо злочинів режиму Мілошевича. Абсолютно видатна постать нашої історії.

Пам’ятаю, якось він сказав мені: «Давай на ти». А я відповів: «Володимире Андрійовичу, дякую, але ні».

Острів Зміїний і міжнародне право

І.Х.: Мені колись довелося займатися питанням острова Зміїного — політичними та міжнародно-правовими аспектами суперечки, яка тягнулася ще з радянських часів. Тоді я працював директором політичного департаменту, і ця тема проходила через мій робочий стіл.

Пам’ятаю, Володимир Василенко прийшов і каже: «Давай підемо в Міжнародний суд». Для того часу це був абсолютно нетиповий підхід — фактично повний відхід від радянської парадигми. Ми сперечалися години три. Але зрештою Василенко переконав мене: вони вже прорахували можливі результати подібних справ у Міжнародному суді, перелопатили всю практику. А йшлося про його роботу разом з Антоном Бутейком — видатним українським дипломатом, дипломатичним радником на Банковій і фахівцем із міжнародного морського права, нині вже покійним.

Оце і було нове мислення. До того сторони двадцять вісім років вели перемовини фактично без результату. А питання Зміїного вже стало своєрідною «шпичкою» у відносинах із Румунією. І ми цю шпичку витягли — спокійно, цивілізовано, через міжнародне право. Це була заслуга професора Василенка. І, до речі, саме тоді Україна вперше звернулася до Міжнародного суду.

Ще два прізвища обов’язково треба назвати як людей, у яких я вчився вже безпосередньо дипломатичної професії — Анатолій Зленко та Геннадій Удовенко. Перший і другий міністри закордонних справ відновленої незалежної України.

З обома мені довелося дуже тісно й плідно працювати, і обидва навчили мене надзвичайно багатьох речей — не лише в професії, а й у самому розумінні дипломатії та державності.

І якщо колись я писатиму свої спогади, то присвяту зроблю саме Анатолію Зленку та Геннадію Удовенку.

Початок кар’єри в МЗС

О.К.: Ваша кар’єра починалася вже в незалежній Україні?

І.Х.: Так! Ми проголосували за підтвердження незалежності на референдумі — 1 грудня 1991 року. Через кілька днів я отримав дзвінок з Міністерства закордонних справ: «Чи не бажаєте перейти на роботу?»

Порадився вдома, а головне — порадився з завідувачем кафедри Глібом Миколайовичем Цвєтковим, ще одним учителем. Він сказав однозначно: «Йди, бо це ж те, на що ти вчився». Але попросив допрацювати семестр — немає ким замінити. Я так і зробив: допрацював, прийняв останній екзамен — і з 6 червня 1992 року зайшов на роботу в Міністерство закордонних справ. А в жовтні 2025-го вийшов. Тобто це десь тридцять три роки.

О.К.: Як формувалися перші українські посольства?

І.Х.: Коли я прийшов працювати в Міністерство закордонних справ України, у центральному апараті було, мабуть, лише близько шістдесяти дипломатів. А з усієї дипломатичної мережі нам у спадок від УРСР залишилися лише чотири місії — усі в системі ООН.

Українська РСР була державою-засновницею ООН, тому її представництва діяли у ключових міжнародних структурах: у Нью-Йорку — при штаб-квартирі ООН, у Відні — при МАГАТЕ, у Парижі — при ЮНЕСКО та у Женеві — при європейському відділенні ООН.

Фактично українську дипломатичну службу тоді доводилося будувати майже з нуля. Колектив — і в центральному апараті, і в закордонних установах — був невеликий, але там працювали справжні професіонали. Вони пройшли радянську дипломатичну школу, мали великий досвід і передавали свої знання молодим дипломатам.

Саме тому ще до мого офіційного переходу в МЗС міністерство звернулося до мене з проханням організувати курси підвищення кваліфікації для молодих українських дипломатів. Я тоді ще працював асистентом кафедри, але водночас став директором цих курсів при МЗС. Набрали близько тридцяти людей. Це була тимчасова програма на три-чотири місяці — адже Дипломатичної академії тоді ще не існувало.

Усе це відбувалося на прохання Анатолія Зленка. На той час він очолював Міністерство закордонних справ України.

О.К.: Вас одразу взяли першим секретарем — як це вийшло?

І.Х.: Мені пропонували почати з третього секретаря. А я кажу: ну чого ж третій секретар? Я все-таки кандидат наук, директор курсів. Тобто поторгувалися і вони якось пішли назустріч. Потім, правда, були серед деяких колег питання: а чого він одразу на першого секретаря? Ну вийшло так.

О.К.: Де тоді розміщувалося Міністерство закордонних справ України? Якою була атмосфера перших років?

І.Х.: Саме МЗС тоді розміщувалося в садибі Ковалевського — у цьому симпатичному псевдомавританському особняку на розі вулиці Шовковичної та вулиці Пилипа Орлика. Приміщення було маленьке. У нашому відділі політичного аналізу і планування в кімнаті десь два на п’ять метрів сиділо семеро людей.

Книги і дипломатія

О.К.: Які книги порадите молодим людям, щоб краще розуміти міжнародні відносини?

І.Х.: Фукідіда. Достатньо цього. Нового нічого не з’явилося в соціальній сфері за ці дві тисячі років.

О.К.: Як за роки вашої дипломатичної роботи змінилося саме розуміння дипломатії? Чи можлива справжня дипломатія в епоху соцмереж, публічності та миттєвих реакцій?

І.Х.: Дипломатія — це, на мою думку, професія, яка не потребує зайвої публічності. Дев’яносто дев’ять відсотків дипломатичної роботи відбувається за зачиненими дверима. Я в цьому переконаний, і навряд чи хтось мене переконає в іншому. Насправді дипломатію не треба багато озвучувати чи демонструвати — її треба робити тихо, послідовно і цілеспрямовано. Тоді вона працює.

Зараз, коли дипломатія дедалі більше переходить у соцмережі, у мене, чесно кажучи, залишки волосся дибом стають. Це вже не зовсім дипломатія — це радше пристосування до нових реалій, пов’язаних із науково-технічним прогресом. І саме в цій сфері я бачу велику небезпеку, тому що вона дає надзвичайно широкі можливості для маніпуляцій.

Дипломатичні школи різних країн

О.К.: Як би ви описали різні дипломатичні системи?

І.Х.: Структурована дипломатія як державна функція вперше з’явилася у французів. Вони, грубо кажучи, створили державний департамент, який опікувався виключно зовнішніми справами. Але, з моєї точки зору, найкраща система в галузі сьогодні — англійська.

Є маленькі системи, але дуже ефективні. Американська — найбільша, але специфічна. З англійським представником ти можеш поговорити по його темі і на багато інших тем. З американцем інколи — вузька тема і все. У них більше можливостей, більше людей. Коли доходить до «гарячого», тоді зверху починають працювати за принципом «свині» — тобто йдуть на таран.

Європейська школа більш майстерна — тут є можливість гнучкості. Можна зайти з іншого боку, насолодитися куртуазною бесідою на всілякі теми, а потім вийти на результат.

Японія — взагалі окрема тема. Там дуже специфічна дипломатія.

Треба знати культуру кожної великої країни з історією, щоб знати, як достукатися до того, хто може прийняти важливе для тебе рішення. Це все спілкування з людьми: треба знати, хто він, звідки походить, які його культурні коди. Це треба глибоко вивчати.

Англійці, якщо призначають людину на рівні посла представляти британські інтереси в іншій країні, обов’язково дають їй щонайменше рік на підготовку. Якщо дипломат раніше не знав країни, цей час він присвячує її вивченню. Так має бути.

Перше закордонне призначення: Нью-Йорк

О.К.: Наскільки для дипломатії важливі професійна підготовка і досвід? Чи може дипломатична система ефективно працювати без довгого формування кадрів?

І.Х.: Я колись жартував, що в американців співвідношення політичних і професійних призначень на найвищі дипломатичні посади — приблизно шістдесят на сорок: шістдесят відсотків професійних дипломатів і сорок політичних призначень. У нас ще років десять-п’ятнадцять тому було десь до вісімдесяти відсотків професійних. Зараз я навіть боюся називати цей відсоток.

Щоб стати full ambassador в англійській системі, людині потрібно щонайменше п’ятнадцять років роботи. Це довге професійне формування. У нас ситуація була іншою, бо Україна фактично заново вибудовувала свою дипломатичну службу. Я прийшов у 1992 році, а вже у 1997-му поїхав послом. П’ять років — це дуже швидко. Але тоді була революційна ситуація: державу треба було будувати одразу, і все робилося фактично паралельно.

Зараз у нас інший період. Ми відбиваємося від агресора. І дипломатія в цій ситуації — дуже серйозний важіль. Тому, як на мене, професійність у цій сфері — це вже не просто вимога часу, а обов’язкова умова.

О.К.: У вас на той момент вже був професійний рівень англійської?

І.Х.: У мене ніколи не було проблем з англійською. У нас була система в МЗС — за професійне знання іноземних мов доплачували певний відсоток до заробітної плати. Щось там п’ятнадцять відсотків за одну мову чи десять і п’ять за другу — небагато, але приємно.

В англійців ця система дуже розвинута: скільки мов офіційно склав — стільки тобі й плюс. Може бути так, що радник, який склав десять мов, отримуватиме більше, ніж посол.

У нас раз на три роки треба було складати іспит. Але я одного разу так його склав, що мені написали: більше не треба. Рівень не викликає сумнівів.

Посольства: Румунія, Польща, Велика Британія, Японія

О.К.: Ви були послом у Румунії, Польщі, Великій Британії, Японії. Яка країна найбільше змінила вас як людину?

І.Х.: Кожна країна залишається в серці як твоя частинка — через те, що ти там жив, працював, спілкувався з людьми. Це, мабуть, карма професійного дипломата: ти маєш любити ту країну, де працюєш. Інакше немає сенсу.

ООН — це взагалі специфічний досвід, глобальний melting pot. Америки як такої я, чесно кажучи, так і не побачив — тільки Вашингтон, Ніагара-Фолс, трохи Пенсильванії. Роботи було настільки багато, що просто не було можливості.

Японію я знаю значно краще. Румунію я всю проїхав сам за кермом. Надзвичайно красива країна, яка в нас чомусь завжди залишалася трохи забутою. А це ж наш найближчий сусід — із сусідами треба дружити.

Польща для мене взагалі ніколи не була справжнім закордоном. Швидше — чимось своїм, глибинним, трохи приспаним, але дуже близьким і зрозумілим. Я проїхав її майже всю, і з часом вона перестала бути просто Польщею — стала моєю Польщею.

А Англія — окрема історія. Моя особлива країна, про яку можу говорити годинами. Зізнаюся чесно: я англофіл. Як би банально це не звучало.

Борис Іванович Тарасюк, хай йому земля буде пухом, десь вичитав, що я знаю румунську мову. Каже: «А в Румунію поїдете послом?» Це була моя перша двостороння позиція, і я, звичайно, погодився. Ми прилетіли з Нью-Йорка просто в Бухарест.

О.К.: Я думала, що ви в Румунії вивчили румунську.

І.Х.: У мене в дипломі написано: референт-перекладач англійської і румунської мов. На факультеті давали на вибір — або арабська, або румунська. Мене цікавила Європа, я обрав румунську.

Японія: чому варто менше говорити

О.К.: Чого Україні варто було б повчитися в японського суспільства?

І.Х.: Японці дуже мало говорять. Оце моя дороговказна відповідь. І я вважаю, що вони правильно роблять. Якщо вже говорять — то дуже грамотно.

Чому ми не можемо просто взяти й навчитися в них? Бо це зовсім інша культура. Ми живемо на цій землі тисячу років — і вони живуть тисячу. Але Японія століттями існувала майже окремим світом, оточеним океаном. Дев’яносто сім відсотків населення — японці. Закрита країна зі своїми правилами, ритмом, традиціями й способом мислення. Це культура, яку можна вивчати все життя — і все одно до кінця не зрозуміти.

У них тисячу років одна й та сама imperial family. Діючий імператор веде свій рід від богині Аматерасу — богині Сонця. Ось світогляд японця. У нас колись теж був Дажбог. Де він тепер?

А ми — посередині Євразійського континенту, у його ключовій точці. З природних бар’єрів — фактично тільки Карпати. Через нас століттями хтось проходив. Земля гарна, усе росте, народ привітний.

От повчитися менше говорити — це те, чого я би нам дуже бажав. Але, думаю, у нас не вийде, бо ми інші.

Сприйняття України у світі

О.К.: Чи сприймають іноземці Україну як країну з давньою історією?

І.Х.: Зараз — уже трохи. Але це величезна робота, яку треба робити грамотно, цілеспрямовано і довго. Те, що Росія наробила ще з катерининських часів, фактично анексувавши історію цієї частини світу, — наслідок багатовікової політики. Стільки, скільки московські режими вкладали в так звану м’яку інфільтрацію в мозок, за десять чи навіть тридцять років не виправити.

Після подій останніх десяти років Україну вже помітили однозначно. Без України тепер неможливо. Але потрібен ще один крок — щоб зрозуміли: те, що Росія десятиліттями привласнювала як «своє», насправді є нашим.

Розкажу випадок із власного досвіду. Я повертався зі свого першого короткочасного закордонного відрядження по лінії МЗС — зі Страсбурга. Відрядження було дуже цікавим: за два тижні стажування я встиг подати заявку на вступ України до Ради Європи.

Повертаюся задоволений собою. Поруч у літаку сидить французька пані — десь між сорока і шістдесятьма роками, дуже елегантна. Ми розмовляли англійською. І коли літак сідає в Борисполі, вона каже: «Я така щаслива приїхати в Росію». Я хвилин п’ять пояснював їй, куди саме вона прилетіла. У неї були отакі очі. Вона дуже довго вибачалася й казала, що тепер усе вивчить.

Але це лише один випадок. Вона просто випадково опинилася поруч зі мною. А якби поряд сидів хтось інший — поїхала б додому і розповідала, що була в Росії. І таких випадків були не одиниці. Причому не лише на побутовому рівні — до останнього часу це траплялося навіть на державному рівні у багатьох країнах.

О.К.: В яких напрямах Україні сьогодні потрібно працювати, щоб світ краще розумів нашу історію та культуру?

І.Х.: Передусім — культурна дипломатія, наукова дипломатія, соціальні науки, публічна й академічна дипломатія. Це величезний пласт роботи. Радянська система вкладала в це десятиліттями — через професорське середовище, через роботу з інтелектуалами, через так звану м’яку силу. І наслідки цієї політики ми пожинаємо досі.

Посольства самі цього не змінять. Потрібно, щоб покоління людей, які згодом приходитимуть керувати урядами в різних країнах, уже мали розуміння, що це ми — а не вони.

У Росії для цього існує спеціальна державна структура — «Россотрудничество», яка системно займалася таким впливом. У нас немає ані таких ресурсів, ані кадрових можливостей, тому що сьогодні головний пріоритет — відбити агресію.

Але я скажу так: зараз найпотужніший Ukrainian soft power — це те, що роблять ЗСУ. І soft power, і hard power, і будь-який power. Саме цим сьогодні Україна змінює ставлення світу до себе.

Улюблені міста і місця

О.К.: Які міста або місця справили на вас найбільше враження?

І.Х.: Моє улюблене місто — Париж. Перше короткочасне відрядження в Страсбург — я їхав через Париж. Спеціально зробив так, щоб там була субота-неділя, і я його пройшов пішки весь. Враження незабутнє. Я закохався. Дев’яносто другий рік. І досі ця любов зі мною.

О.К.: Що вас там вразило?

І.Х.: Свобода — в її найкращому прояві, такою, якою вона має бути. Усміхнені, красиві люди, які в чомусь схожі на нас — на киян. Київ завжди був таким. Ще Загребельний колись писав, що кияни не ходять — кияни тиняються. От французи так само — вони не ходять, вони тиняються. Американці — бігають. Англійці рухаються цілеспрямовано. А французи в цьому дуже близькі до нас.

Три знакових місця Києва

О.К.: Назвіть три київських місця, які для вас знакові.

І.Х.: Перше — Володимирська гірка. Це завжди було моє улюблене місце. Не знаю чому, але щось у ньому є. Описати це неможливо — просто моє місце.

Друге — Гідропарк. Це вже пов’язано з дитинством, школою, студентськими роками. Дніпро взагалі як елемент міського архітектоніки — абсолютно незвичайний у європейському масштабі. Я бачив практично всі великі європейські річки, але біля Дніпра, як на мене, нічого навіть поруч не стояло. Він монументальний, величний. А київські острови — це взагалі розкіш: елемент природи просто всередині великого міста. Для Центральної Європи — абсолютно унікальна річ.

На Гідропарк ми їздили і в десятому класі, і в студентські роки — якщо лекція була нецікава, можна було просто поїхати туди провести час. Дуже багато юнацьких спогадів із цим місцем пов’язано. Згадую ще Труханів острів — ми з татом ходили туди рибалити. Це був десь сімдесят другий рік. І я пам’ятаю, як тато мене зупинив, бо ми могли налякати сім’ю кабанів — маленькі смугасті поросятка просто стояли перед нами.

Я був у Гідропарку кілька років тому — там усе дуже змінилося. І, чесно кажучи, раніше мені подобалося більше. Я хочу залишити його в пам’яті таким, яким він був у сімдесяті-вісімдесяті роки. Навіть сама назва мені подобається — «Гідропарк». У ній є щось від Юрія Смолича, від його фантастичних романів.

Третє місце — Університетський парк, там, де стоїть Шевченко біля червоного корпусу. Маленький, але, як на мене, ідеальний міський сквер. І зараз він добре доглянутий.

Ми колись на роковини випуску з факультету домоглися від міської влади дозволу посадити там дерево. Воно досі росте — і це дуже приємно.

Дипломатія в часи війни

О.К.: Якою сьогодні має бути дипломатія країни, яка воює?

І.Х.: Зараз у нас не час дипломатії. Є фраза: коли починають стріляти гармати, дипломати починають мовчати. І це справедливо. У нас зараз саме така ситуація.

Що має робити дипломат сьогодні? Підносити набої до цієї гармати. І це зараз робота не тільки дипломата — це робота будь-кого. Поки гармати стріляють, інший напрямок дипломатії — робити все, щоб шлях набою до гармати був найкоротший і щоб ці набої були дешевші.

І, звичайно, — доносити голос України як найпотужніше, роблячи культурологічну підтримку зусиллям Збройних сил України.

Про розпад імперії

О.К.: Як ви сьогодні оцінюєте історичну роль Росії у Другій світовій війні і чому для неї досі настільки важливе 9 травня?

І.Х.: У 1939 році Радянський Союз вважав, що укладення пакту з Німеччиною було великим дипломатичним успіхом. Фактично це був розподіл сфер впливу в Європі — політичний початок Другої світової війни. І один із зачинщиків цієї війни досі не поніс покарання, тому що випадково опинився в таборі переможців. Ось вам увесь алгоритм сучасної історії. До речі, напередодні 9 травня це дуже актуально.

Чому вони так чіпляються за це свято? Тому що більше нічого немає, що могло б об’єднати цей конгломерат. Що спільного між бурятом і карелом, окрім 9 травня? Нічого. Це колос на глиняних ногах.

О.К.: А імперію щось може розвалити?

І.Х.: Вона вже розвалюється. І вона завалиться. Але в нас є шанс завалити її так, як вона на те заслуговує. А це — Збройні сили України.

При цьому не треба недооцінювати Росію. Політично вона ще сильна. Вони зараз мобілізувалися. І якщо їх не добити зараз — воювати доведеться ще нашим дітям. Ось такий у мене погляд на перспективу.

Коли наша розмова завершувалася, над Києвом пролунала повітряна тривога. Сонце все ще стояло високо над Старокиївською горою, світло било по старих фасадах Володимирської, по зелені дерев, по каменю, який пам’ятає значно більше, ніж одна людська епоха. І в цьому дивному поєднанні теплого весняного дня й звуку сирени раптом дуже точно зібралося все, про що ми говорили кілька годин.

Про державу, яка після здобуття незалежності вчилася існувати самостійно. Про людей, які будували українську дипломатію майже з нуля — у маленьких кабінетах, без готової системи, без великого досвіду незалежної держави, але з розумінням, що Україна повинна навчитися говорити зі світом власним голосом.

Ігор Харченко майже не говорив гучних фраз. Навпаки — у всій розмові відчувалася дуже спокійна, твереза інтонація людини, яка добре знає ціну державності, дипломатії й часу. Людини покоління, яке бачило, як Україна проходила шлях від країни, яку у світі часто сприймали як продовження чужої імперії, — до держави, чий голос сьогодні вже неможливо не чути.

Інтерв’ю провела Олена Кириченко, 7 травня 2026 року