Успіх без холодних ванн
Сучасні книжки про успішних людей зазвичай пропонують суворий рецепт. Змалку — інтенсивне навчання, акцент на точних науках і технологіях. Дорослим — підйом о п’ятій, холодний душ, спортзал, мінімум алкоголю і стаханівський, тобто на межі сил, робочий графік. Особливо охоче такі книжки підраховують, скільки годин на добу працюють їхні герої.
Вікторіанська еліта жила навпаки. Так називають правлячий клас Британії доби королеви Вікторії, яка правила з 1837 по 1901 рік. Ці люди вчилися в не надто академічних школах, пізно вставали, багато пили і віддавали вечіркам дивовижну частку свого часу.
Проте саме в цю добу Британія більшу частину століття була найбагатшою країною світу. Її флот панував на океанах, компанії — у світовій торгівлі та фінансах, а невелика армія утримувала величезну імперію. До того ж країна поступово рухалася до демократії без революцій і громадянських воєн, що раз у раз шматували континентальну Європу.
Семюел Г’юз не заперечує, що цей добробут мав темний бік: він дістався ціною сотень мільйонів підкорених людей. Але його цікавить інше питання. Можливо, еліта просто пасивно споживала багатство, яке створила промислова революція? Чи, може, її звички — тісна дружба, безкінечні застілля і нетворкінг — працювали на успіх?
Перевірити це експериментом неможливо: історія не має контрольної групи. Тож автор пропонує принаймні засумніватися, що керувати світом можна лише одним способом.
Школа, де латина важила менше за футбол
Шлях вікторіанського джентльмена починався в сім-вісім років із підготовчої школи-інтернату. Близько тринадцяти хлопець переходив до так званої паблік-скул (public school). Попри назву, це елітні приватні школи.
Вершину ієрархії становили дев’ять шкіл, які у 1861–1864 роках вивчала королівська комісія лорда Кларендона. Відтоді їх називають кларендонськими: серед них Ітон, Гарроу, Вінчестер і Рагбі. Ітон стояв найвище. За даними Семюела Г’юза, його випускниками були близько 30% міністрів британських урядів XIX століття і 40% прем’єр-міністрів.
Офіційно в цих школах панували класичні мови. Латина і давньогрецька займали від половини до 80% навчальних годин, природничим наукам відверто опиралися. Томас Арнольд, легендарний директор Рагбі у 1828–1842 роках, писав, що волів би, аби син вважав зорі «блискітками на яскраво-синьому небозводі», ніж головним у його думках стали природничі науки.
Та головним були не уроки. У Рагбі на них ішло лише кілька годин на день. Зате спорту в багатьох школах віддавали від десяти до двадцяти годин на тиждень. Крикет, веслування і різні види «футболу» мали виховувати командний дух, витривалість і вміння гідно програвати.
Саме в школі Рагбі народився різновид футболу, який згодом назвали регбі. Єдині правила гри з’явилися 1871 року, коли заснували Регбійний футбольний союз. А директор шотландської школи Лоретто Гелі Гатчінсон Алмонд (Hely Hutchinson Almond) сформулював шкільні пріоритети так: «Перше — характер, друге — фізична форма, третє — інтелект». Манери і знання опинилися лише на четвертому і п’ятому місцях.
Ще однією особливістю було учнівське самоврядування. Учні-префекти стежили за дисципліною і могли карати молодших. Система часом бувала жорстокою, але задумувалася як школа лідерства. Підлітки мали звикнути, що влада виходить з їхнього ж кола, а не нав’язана ззовні.
Чого насправді вчила паблік-скул
Класичні мови після школи швидко забувалися. Поет Чарльз Сорлі (Charles Sorley) через рік після випуску зізнавався: «Я з радістю забув усю свою латину». Вінстон Черчилль і поготів згадував, що за дванадцять шкільних років так і не вивчив з грецької нічого, крім алфавіту.
Справжнім предметом було інше. У популярному романі «Шкільні роки Тома Брауна», виданому 1857 року, батько героя каже, що грецька граматика йому байдужа. Аби тільки син виріс сміливим, чуйним і чесним англійцем, джентльменом і християнином. Автор роману Томас Г’юз (Thomas Hughes) — однофамілець автора есею — сам навчався в Рагбі за Томаса Арнольда.
Семюел Г’юз звертає увагу на ще одну річ. Хлопців відсилали з дому вже у вісім років, і дитинство вони проводили з ровесниками, а не з родиною. У Європі та США еліта так не робила. Можливо, саме тому британські верхи майже не ділилися на регіональних «своїх», на відміну від еліт американського Півдня чи Каталонії.
Оксбридж: університет як клуб
Наступною сходинкою були Оксфорд або Кембридж. Конкурсу фактично не існувало: брали майже всіх охочих. Багато студентів, особливо аристократи, обирали «звичайний» диплом, для якого вистачало кількох легких іспитів. Веслування і бенкети цікавили їх більше за науку.
Викладачі вважали, що університет має не готувати до професії, а формувати особистість. Бенджамін Джовітт (Benjamin Jowett), очільник оксфордського коледжу Балліол у 1870–1893 роках, переконував: першокласний лікар чи інженер мусить бути чимось більшим — мати смак до мистецтва чи літератури.
Природничі науки лишалися на узбіччі. За даними есею, у 1855–1860 роках їм припадало лише 8,1% дипломів з відзнакою, а напередодні Першої світової — 13,7%. Тобто приблизно один диплом із дванадцяти, а згодом один із семи.
Викладачі теж не надто дбали про науку. До 1870-х років більшість посад у коледжах була відкрита лише для англіканських священників. Молоді викладачі здебільшого чекали на вигідну церковну парафію, а одружуватися їм не дозволялося. Світовими науковими центрами Оксфорд і Кембридж стали лише у XX столітті — значною мірою завдяки німецьким науковцям, які у 1930-х тікали від нацизму.
Гейлібері: лекції в нічній сорочці
Майбутніх колоніальних чиновників для Індії готували окремо — у коледжі Гейлібері (Haileybury), що належав Ост-Індській компанії і діяв до 1858 року. Суворішим за Оксбридж він не обов’язково був.
Історик Девід Гілмор (David Gilmour), спираючись на спогади чиновника Джона Бімза (John Beames), описує тамтешні звичаї. Чимало студентів прибігали на ранкову службу в нічній сорочці під пальтом. А найзавзятіші гуляки поверталися з Лондона останнім потягом близько другої ночі.
Навчального закладу з Гейлібері, схоже, не вийшло. Зате, як визнавали навіть його критики, він виховував міцне товариство. Майбутній прем’єр-міністр Роберт Сесіл, лорд Солсбері, вважав, що дружба, зав’язана там, згодом пом’якшувала суперництво і робила співпрацю щирою.
День вікторіанця: сніданок з кларетом
Рано вставати ця освіта так і не навчила. Вільям Гладстон, чотири рази прем’єр-міністр, влаштовував світські сніданки о пів на одинадцяту, з кларетом, і вони тривали до полудня. Артур Бальфур, прем’єр у 1902–1905 роках, зазвичай читав газети і листи просто в ліжку і рідко виходив зі спальні до обіду.
До контори джентльмен вирушав пізно вранці, здебільшого пішки. Навіть у 1914 році більшість британської еліти жила в центрі міст, а не в передмістях. У Лондоні щоранку ціла череда чоловіків у сюртуках і циліндрах ішла з Мейферу та Белгравії до парламенту, урядового кварталу Вайтгол і ділового Сіті.
Політика для більшості депутатів і перів була роботою на неповний день. Засідання парламенту починалися лише о 16:30 чи 17:00, тож удень можна було встигнути в контору і на ситний обід у клубі.
Ввечері — перевдягання і вечеря з кількох страв, кожна зі своїм вином: херес до супу, рейнське біле до риби, шампанське чи червоне до м’яса, портвейн і мадера наприкінці. Один посібник з етикету зауважував, що заміжні дами зазвичай випивають за вечерею п’ять чи навіть шість келихів вина. Юні леді — рідко понад три.
«Сезон»: бал як бізнес-форум
З лютого по липень, поки засідав парламент, еліта з’їжджалася до Лондона на «Сезон» — п’ять місяців балів, прийомів і вечірок. Більшість жила в Мейфері та Белгравії, тобто на відстані прогулянки одне від одного.
Бал починався о дев’ятій-десятій вечора, пік припадав на час після першої ночі, а найвитриваліші танцювали до світанку. Депутат міг після пізнього засідання встигнути на вечірній прийом о 22:30, на опівнічну вечерю і ще на бал о першій.
Це була не лише розвага. На балах шукали вигідну партію для дітей, але поруч із дебютантками танцювали банкіри, судді і міністри. Як зазначала історикиня Леонора Давідофф (Leonore Davidoff), світське життя відкривало доступ до інформації про посади, інвестиції і таємні політичні рішення.
Тож, на думку Семюела Г’юза, вікторіанська еліта не була лінивою. Чистих робочих годин у конторі вона мала, можливо, чотири-п’ять на день. Але решту часу витрачала на те, що сьогодні назвали б нетворкінгом і згуртуванням команди. Особисте і професійне життя майже повністю злилися, а недосипання і виснаження були звичною справою.
Село на вершині імперії
Щоб пояснити цей феномен, Семюел Г’юз звертається до німецького соціолога Фердинанда Тенніса. У книжці 1887 року той розрізнив два типи спільнот. Громада (Gemeinschaft) тримається на почуттях і традиціях, як село. Суспільство (Gesellschaft) — на законах і контрактах, як велике місто.
Вікторіанська еліта, за Семюелом Г’юзом, була маленькою громадою на вершині величезного суспільства. Спільні школи, спільні спогади, шлюби між своїми і щовечірні зустрічі перетворили її на велике «емоційне село». Його члени змагалися за повагу одне одного і заради неї робили більше, ніж вимагав будь-який контракт.
Звідси, вважає автор, і єдність. Аристократи-землевласники й нові багатії з міст, англікани і протестанти-нонконформісти, а також частина юдеїв і католиків влилися в одну еліту. Винятком стали ірландські католики.
Порівняйте з тогочасними США, де еліти Півдня зрештою втягнули країну в громадянську війну. Чи з Францією, Іспанією та Італією, де буржуазія роками ворогувала зі знаттю. Бізнесмен-нонконформіст із Манчестера, імовірно, підтримував лібералів, а не консерваторів. Але ідея силою відокремитися і створити «Методистську республіку Півночі» ніколи не спала б йому на думку.
Слава замість зарплати
Громада може платити своїм членам не грошима, а престижем. До 1880-х років місцеве самоврядування в Британії тримали на собі землевласники — без жодної платні. Вони ж засідали мировими суддями і входили до правлінь шкіл і лікарень. Хто ухилявся, нічого не втрачав матеріально, але падав в очах рівних.
Ще промовистіший приклад — парламент. Депутати не отримували платні аж до 1911 року, коли їм уперше призначили 400 фунтів на рік. До того вони самі оплачували і кампанії, і роботу. За даними Семюела Г’юза, на виборах 1880 року кандидат витрачав у перерахунку на сьогоднішні гроші близько 150 тисяч фунтів у місті і 450 тисяч у сільському окрузі. Проте охочих не бракувало: місце в парламенті було надзвичайно престижним.
Політичний письменник Волтер Беджгот у книжці «Англійська конституція» 1867 року стверджував, що англійські політики «справді мають великий патріотизм». На його думку, вони рідко шкодили країні заради перемоги над урядом. Семюел Г’юз визнає, що оцінити це важко. Але припускає, що «елітне село» могло карати своїх за порушення неписаних правил так, як сьогодні вже неможливо.
Ціна закритого клубу
У цієї моделі був очевидний зворотний бік, про який варто пам’ятати. «Село» було відкрите лише для дуже вузького кола. Перші жінки отримали право голосу на парламентських виборах лише 1918 року, і то тільки після 30 років, а більшість британців не мала доступу ні до паблік-скул, ні до Оксбриджу. Сам Семюел Г’юз визнає, що недоліки такого правління очевидні.
Свій есей він завершує уявним експериментом. Уявіть Сан-Франциско, у міській раді якого засідають Джефф Безос, Ларрі Пейдж, Сем Альтман і Марк Цукерберг. Кожен вважає цю посаду вершиною кар’єри і сподівається колись потрапити до Палати представників Конгресу США.
Як гадаєте, хто з них справді вважав би крісло в міській раді вершиною свого життя? Можливо, ідеального міста з цього не вийшло б, підсумовує Семюел Г’юз. Можливо, вийшла б навіть катастрофа. Але точно було б цікаво.
Раніше ми писали
Медіаменеджер і автор-фрілансер з 1991 року. Займається креативним продакшном та розвитком медіа.
Усі статті автора →
