Статтю опублікували 2 жовтня 2026 року. Її автори — дослідники комунікацій зі США. Ян Хуан (Yan Huang) представляє Школу комунікації імені Джека Валенті Університету Г’юстона. Вейжуй Ван (Weirui Wang) — Школу комунікації Міжнародного університету Флориди в Маямі.

Чому батьки вагаються

Щеплення — один із найдієвіших способів захистити дітей від хвороб, яким можна запобігти. Але готовність батьків вакцинувати дітей не варто сприймати як належне. У США це видно навіть зі статистики.

Центри з контролю та профілактики захворювань США (CDC) повідомили, що охоплення щепленнями серед дітей підготовчого класу (kindergarten) знизилося. Причому за всіма вакцинами, які там відстежують. Водночас за останні роки стало більше офіційних звільнень від щеплень.

Загальнонаціональне опитування KFF та The Washington Post 2025 року показало цікаву картину. Більшість батьків і далі довіряють давно відомим вакцинам — наприклад, щепленню проти кору, паротиту і краснухи (MMR). Але помітна і дедалі більша група не довіряє або сумнівається в безпечності вакцин. Найбільше сумнівів — щодо щорічного щеплення від грипу та вакцини від COVID-19.

Опитування зафіксувало ще одну тенденцію: більше батьків відкладають або пропускають щеплення дітей. І це тісно пов’язано з тим, чи натрапляли вони на хибну інформацію про вакцини.

Особливо вразливі до міфів нові вакцини. У них коротша історія використання, а технології можуть бути незнайомими для людей. Яскравий приклад — вакцини від COVID-19 для малечі.

У листопаді 2021 року мРНК-вакцини дозволили й офіційно рекомендували дітям 5–11 років. Такі вакцини дають клітинам своєрідну «інструкцію», як виготовити безпечний фрагмент білка вірусу. Імунітет вчиться його впізнавати — і готується до зустрічі зі справжнім вірусом.

Батькам довелося ухвалювати важливе рішення про новий препарат посеред хвилі неправдивих тверджень. Наприклад, що щеплення для дітей небезпечніше за саму хворобу або взагалі шкодить їм. Рівень вакцинації тоді суттєво відставав від цілей системи охорони здоров’я. А батьків, які вагалися, звичайні заклики «щепіться» майже не зачіпали.

Гостра фаза пандемії минула. Та міфи й далі підживлюють тривоги батьків щодо дитячих вакцин. Тож способи достукатися до тих, хто сумнівається, потрібні й зараз.

Як соцмережі множать міфи

Під час пандемії Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) знову привернула увагу до поняття «інфодемія». Так називають лавину інформації, яка поширюється разом з епідемією. Чимало в ній неправдивого чи оманливого — і це заважає боротися з хворобою.

Слово не нове, але соцмережі зробили проблему гострішою. Раніше головними джерелами знань про здоров’я були лікарі та медичні установи. Тепер впливовими стали люди без медичної освіти. Особисті історії знаменитостей і блогерів без жодних доказів можуть підривати довіру до вакцин.

Додають жару й алгоритми — програми, які вирішують, що показати у вашій стрічці. Вони орієнтуються на те, що ви вже лайкали чи дивилися. Тому охоче підсувають емоційні й гучні дописи, зокрема хибні. Так люди частіше бачать те, у що вже вірять. Це може посилювати поляризацію на тлі падіння довіри до науки й медичних установ.

Чому сказати «це неправда» — замало

Хибні переконання рідко живуть поодинці. Зазвичай вони вбудовані в цілу «історію в голові» — уявлення про те, що сталося і чому. Науковці називають це ментальною моделлю.

Уявіть пазл, де кожен шматочок пояснює частину картини. Якщо витягнути хибний шматочок і нічого не дати натомість, лишиться дірка. Згодом мозок тихенько вставить туди старий шматочок. Через це міф продовжує впливати на судження людини навіть після спростування. Дослідники вважають це головною причиною так званого тривалого впливу хибної інформації (continued influence).

Тут на допомогу можуть прийти історії, або наративи (narratives). Це повідомлення, побудовані як розповідь: із сюжетом і персонажами. Історія показує події в часі — що за чим сталося і до чого призвело. Порада в ній звучить ненав’язливо, тому викликає менше внутрішнього спротиву.

Історія ще й занурює в себе. Читач ніби проживає думки, емоції та вчинки героя. Він менше сперечається подумки і менше захищається. А ще історія може дати мозку той самий новий шматочок пазлу — зрозуміле пояснення з причинами і наслідками. Його легко запам’ятати і легко пригадати, коли тема знову спливе.

Звучить ідеально. Але на практиці результати досліджень суперечливі:

• Метааналіз — робота, яка зводить докупи результати багатьох експериментів, — показав, що історії загалом краще долають спротив, ніж сухі аргументи. Проте перевага скромна і залежить від особливостей самої історії.
• Ульріх Екер (Ullrich Ecker) із колегами провів три експерименти. Байдуже, чи було спростування у формі історії, чи ні: на віру в міф це не вплинуло.
• Систематичний огляд досліджень про історії проти антивакцинних міфів дійшов схожих висновків.
• Гелен Ліллі (Helen Lillie) з колегами з’ясувала, що історія-спростування спрацювала краще за звичайне спростування для людей із протилежними поглядами. Але тільки тоді, коли мала позитивний фінал, що приносив полегшення.

Отже, важить не сама форма історії, а її деталі. Хуан і Ван вирішили перевірити одну з таких деталей — тип головного героя.

Хто такий перехідний персонаж

Ідея прийшла з розважально-освітнього підходу (entertainment-education). Так називають спосіб поширювати корисні звички через серіали, радіодрами та інші розповіді. Його теоретичною основою стала соціально-когнітивна теорія Альберта Бандури. Вона пояснює: люди вчаться, спостерігаючи за іншими і за наслідками їхніх вчинків.

Дослідники цього напряму розрізняють два типи героїв:

• Позитивний персонаж (positive character) підтримує корисну поведінку від самого початку, без жодних застережень.
• Перехідний персонаж (transitional character) спершу сумнівається або ставиться негативно. А потім поступово змінює погляди й обирає здоровіший шлях.

Різницю легко уявити на прикладі гір. Позитивний персонаж — це гід, який давно стоїть на вершині й гукає звідти: «Підіймайтеся, тут чудово!» Перехідний — супутник, який сам щойно видерся нагору. Він пам’ятає кожен слизький камінь і може показати, де саме пройшов.

Дослідник Джошуа ДіПаоло (Joshua DiPaolo) називає таких людей наверненими (converts). На його думку, вони переконують краще за тих, хто ніколи не змінював поглядів. Людям, які чинять опір, навернений здається надійнішим джерелом. Його менше підозрюють у схильності помічати лише те, що підтверджує власну думку, чи видавати бажане за дійсне. До того ж він добре розуміє аргументи протилежної сторони — сам їх колись поділяв.

Два способи «увійти» в історію

Перехідні персонажі можуть діяти через два психологічні механізми.

Перший — ідентифікація з персонажем (identification). Це коли читач уявно стає на місце героя. Вона має дві складові: емоційну — співпереживання почуттям героя, і пізнавальну — розуміння його мети й мотивів. Ідентифікація затягує в історію і зменшує бажання подумки з нею сперечатися.

Що більше історія розкриває внутрішній світ героя, то легше з ним ототожнитися. А перехідний персонаж якраз показує, як він сам себе переконує, крок за кроком. Попередні дослідження це підтверджують. Слухачі радіодрами про профілактику ВІЛ у Ботсвані більше ототожнювали себе з перехідним героєм. А в кампанії проти вагань щодо вакцин від COVID-19 серед афроамериканців такий герой викликав сильніше співчуття. Це, своєю чергою, покращило ставлення до вакцини і готовність щепитися.

Другий механізм — самопереконання (self-persuasion). Це коли людина сама вигадує аргументи на користь певної позиції. Ідея виросла з експериментів американського психолога Філіпа Зімбардо з рольовими іграми та імпровізацією. Його дослідження показали: коли людина сама формулює аргументи, її погляди змінюються сильніше, ніж коли вона просто слухає ті самі думки від когось.

Психолог Еліот Аронсон пояснював це так. Зміна, яку людина вважає своєю, не викликає опору, як тиск ззовні. Згадайте: розв’язана самостійно задача запам’ятовується краще, ніж списана відповідь. Інші дослідження додають: власні аргументи здаються людині ближчими до її турбот, тож вона сприймає їх прихильніше.

Це вже пробували застосувати до вакцин. У польовому дослідженні застосунок на планшеті допомагав батькам нещеплених підлітків самостійно сформулювати причини для щеплення від вірусу папіломи людини. У результаті їхня готовність вакцинувати дітей зросла.

Є два підходи до самопереконання. Перший — попросити людину саму відстояти позицію, давши їй певні підказки:

• В одному дослідженні учасники ознайомилися із шістьма способами розпізнавати фейкові новини. Потім писали листи з порадами своїм родичам. У результаті самі краще відрізняли правду від неправди і менше велися на беззмістовні, але «глибокодумні» фрази.
• В іншому підлітки отримали п’ять стратегій і писали відповіді на повідомлення, що розпалювали ненависть. Що глибше вони продумували відповідь, то менше потім трималися етнічних стереотипів.

Другий підхід — показати сам процес міркування. Наприклад, учасникам іншого експерименту чат-бот демонстрував, як оцінювати сумнівну інформацію від друзів і не потрапляти в типові пастки. Потім учасники мали самі допомогти іншому чат-боту — і застосувати те, чого навчилися.

Обидва підходи досі перевіряли переважно на підлітках і молоді та на інших темах, не на вакцинах. Але вони підказують, як можна протидіяти міфам про щеплення.

Історії ідеально підходять для другого підходу. Перехідний персонаж показує самопереконання в дії. Він висловлює сумніви, натрапляє на нові факти і пояснює, чому передумав. Читач ніби розв’язує задачу разом із ним. Позитивний персонаж, навпаки, подає вже готовий висновок — над ним немає чого міркувати.

Проте герой дає лише шаблон, а не готовий зміст. Читач підставляє в нього власні обставини. Тож його аргументи можуть виходити за межі того, що каже персонаж, або й відрізнятися від них.

А що, як людина щойно прочитала міф?

Тут дослідники висунули головне припущення. Перехідний персонаж може бути особливо корисним для тих, хто щойно натрапив на хибну інформацію.

Варто розрізняти два поняття. Хибна інформація (misinformation) — неправда, якою діляться без наміру ввести в оману. Дезінформація (disinformation) — неправда, яку створюють або поширюють навмисно. Автори використовують перший термін як загальний. Адже намір людини, що написала допис, читачам зазвичай не видно. У цьому дослідженні хибним вважали твердження, яке суперечить найкращим доступним даним від фахівців на той момент.

Відомо, що міфи сіють сумніви і помітно знижують готовність щепитися. Причому навіть у людей із ґрунтовними знаннями. Навіть одне знайомство з міфом може засісти в пам’яті. Через це правдива інформація згодом здається менш надійною.

Найцікавіше: людині не обов’язково повірити в міф. Досить того, що протилежна думка з’явилася в її інформаційному полі. Вона вже «спливає» в голові і впливає на те, як людина сприйме наступне повідомлення.

У такій ситуації впевнений позитивний герой може здаватися відірваним від суперечок, які людина щойно бачила. Він менше схожий на неї, тож з ним важче ототожнитися. А перехідний герой визнає сумніви і показує, як їх розв’язав. Це наче міст від сумніву до прийняття.

Прямо цю ідею ще не перевіряли. Але попередні роботи її підтримують. Героїв, які визнавали сумніви щодо щеплень, сприймали краще і більше їм співчували. Особливо люди, які самі вагалися або менше довіряли науці. А це покращувало їхнє ставлення до вакцин і готовність щепитися.

Є ще емоційний бік. Коли в голові зіштовхуються дві протилежні думки, виникає неприємне напруження — когнітивний дисонанс. Людина прагне його позбутися: змінити погляд або знайти нові аргументи на користь однієї зі сторін. Коли конфлікт розв’язано, з’являються позитивні почуття — полегшення, задоволення, впевненість. Дослідники припустили: саме самопереконання може вести від сумніву до такого полегшення.

Як влаштували експеримент

Дослідження провели з 1 по 9 грудня 2021 року. Це приблизно місяць після того, як CDC офіційно рекомендували вакцину Pfizer — першу дозволену для дітей 5–11 років. Тобто тоді, коли батьки ще вирішували, щепити дітей чи ні.

Учасників набирали через онлайн-панелі компанії Qualtrics — бази людей, які погоджуються проходити опитування. Підходили лише батьки, які мали хоча б одну дитину 5–11 років. Ця дитина ще не хворіла на COVID-19 і не була щеплена від нього.

Відбір був суворим. Дослідження почали 2277 людей:

• 1302 відсіяли, бо в них не було дитини потрібного віку;
• 280 — бо їхня дитина вже отримала хоча б одну дозу вакцини;
• 133 не пройшли перевірку уважності;
• 188 не завершили опитування.

У підсумку лишилося 374 учасники — приблизно кожен шостий із тих, хто почав. Перевірки уважності були простими: учасника просили вибрати певну відповідь, наприклад «повністю згоден». Хто помилявся бодай раз, вибував.

Середній вік учасників — майже 37 років, 84,8% із них — жінки. Більшість назвали себе білими (77,5%). Афроамериканців було 12,8%, латиноамериканців — 5,1%, вихідців з Азії та тихоокеанських островів — 1,9%, інших — 2,7%. Політично вибірка трохи схилялася до консервативних поглядів. Чверть учасників (24,9%) мали щонайменше ступінь бакалавра. Ще 40,4% мали незакінчену вищу освіту або диплом коледжу, а 34,7% не навчалися після школи. Типовий (медіанний) дохід домогосподарства — від 25 до 50 тисяч доларів на рік. Самі батьки на той момент теж не всі були щеплені: хоча б одну дозу мали 36,9%.

Автори чесно попереджають: вибірка не представляє всіх американських батьків. Люди самі записуються в такі онлайн-панелі.

Перше завдання: оцінити дописи

Учасникам сказали, що на них чекають два не пов’язані між собою завдання. Насправді обидва були частинами одного експерименту. Таке маскування потрібне, щоб люди не здогадалися про мету дослідження.

Спершу треба було оцінити чотири дописи з соцмереж у випадковому порядку. Три з них були «наповнювачами»: про здоровий спосіб життя, організацію робочого місця і корисну та шкідливу їжу.

Четвертий допис різнився. Половина учасників бачила міф. У ньому стверджувалося, що вакцини від COVID-19 несуть ризики без жодної користі для дітей. А ще — що діти й підлітки рідко важко хворіють чи помирають від COVID-19. Дослідники взяли твердження, які медичні організації тоді називали поширеними міфами і які могли вплинути на рішення батьків.

Інша половина бачила корисну пораду про здоров’я серця: ходити пішки в середньому 30 хвилин на день або більше. Обидва дописи мали однакове тло — фото стетоскопа. Таку картинку часто ставлять у соцмережах до порад про здоров’я.

Усі дописи оформили однаково: аватар і ім’я вигаданого користувача, схожа дата, кнопки «подобається», «коментувати», «поділитися». А от кількість лайків і поширень прибрали. Інакше міг спрацювати ефект натовпу: «якщо стільком людям подобається, мабуть, це правда».

Друге завдання: історія Бетані

Далі учасники читали допис вигаданого акаунта Youth Health Insider. Це була історія Бетані Джонсон, яка вирішила щепити свою 7-річну доньку. Історія мала дві версії.

У версії з перехідним персонажем Бетані спершу вагалася. Її непокоїло, що мРНК-вакцину розробили недавно і даних про довгострокові наслідки поки мало. Потім її двоюрідна сестра — дитяча лікарка — розповіла про наукові дані. А ще про випадки, коли діти мали важкі ускладнення після COVID-19.

Вирішальною стала історія близького друга доньки. До хвороби хлопчик займався спортом. Після COVID-19 у нього стався інсульт, знадобилася операція на мозку. Йому довелося заново вчитися ходити. Після цього Бетані змінила думку.

У версії з позитивним персонажем Бетані від початку підтримувала щеплення і не змінювала позиції. Щоб інформація в обох версіях була порівнянною, сюди теж додали наукові дані від сестри-педіатра. І ту саму історію хлопчика з інсультом та операцією — але як анонімного пацієнта сестри.

Обидві версії розповідали майже однакові факти:

• як розробляли й перевіряли на безпечність мРНК-вакцини;
• коли зазвичай з’являються побічні реакції;
• про штам «дельта», госпіталізації та смерті дітей;
• однакові медичні подробиці хвороби хлопчика.

Відрізнялися версії ще й фіналом. Позитивна Бетані наприкінці порівнювала ризики хвороби і щеплення. Перехідна — визнавала, що батьківські рішення завжди містять невизначеність.

Ці відмінності автори зробили свідомо. Зміна думки виглядає правдоподібно, коли її спричинила особиста подія. Інакше вона здавалася б надто раптовою. А фінал кожної версії пасував до шляху героїні. Проте автори визнають: через це не можна відокремити вплив цих деталей від впливу самого типу героя.

Перед основним експериментом тексти перевірили на 41 людині. Читачі оцінювали, чи змінювала героїня ставлення до щеплень, за шкалою від 1 до 7. Перехідну Бетані оцінили в середньому на 6,38 бала, позитивну — на 2,03. Тобто різницю добре помітили. Водночас тексти не відрізнялися за достовірністю, інформативністю та довжиною. Хоча через малу кількість учасників це означає лише, що великих відмінностей не знайшли.

Усе дослідження тривало 10–15 хвилин. Наприкінці учасникам пояснили справжню мету експерименту і заплатили за участь.

Що вимірювали

Після читання учасники відповідали на запитання. Усі оцінки ставили за шкалою від 1 до 7, де 4 — середина.

• Ставлення до вакцини. Учасники оцінювали щеплення дітей 5–11 років за протилежними парами слів: шкідливо — корисно, нерозумно — мудро, погано — добре, несхвально — схвально, небажано — бажано, небезпечно — безпечно.
• Намір щепити дитину. Наприклад: «Я планую незабаром щепити дитину від COVID-19».
• Ідентифікація з героїнею. Наприклад: «Я міг відчути емоції людини, про яку йшлося в дописі».
• Самопереконання. Учасники оцінювали, чи думали під час читання про причини щепити дитину, про користь щеплення і про плани зробити його.
• Позитивні емоції: наскільки відчули задоволення, полегшення і впевненість.

Що показали результати

Перед аналізом дослідники перевірили, чи групи схожі між собою. За статтю, расою, освітою, доходом і статусом щеплення самих батьків відмінностей не було. А от за віком і політичними поглядами групи трохи різнилися. Тому ці дві характеристики врахували в розрахунках.

Ось що вийшло:

• Перехідна Бетані викликала сильнішу ідентифікацію: 4,27 бала проти 3,98 у позитивної. Різниця невелика, але статистично значуща — це припущення підтвердилося.
• Але загалом тип героїні не вплинув ні на самопереконання, ні на ставлення до вакцини, ні на намір щепити дитину. Тобто «просто краще» перехідний персонаж не працює.
• Усе змінилося, коли врахували, чи бачила людина міф.

Серед тих, хто бачив міф, ставлення до вакцини після розповіді перехідної Бетані було прихильнішим: 3,73 бала проти 3,13 у позитивної. З наміром щепити картина була схожою — 3,56 проти 3,05. Проте ця різниця не досягла статистичної значущості. Простіше кажучи, не можна виключити, що вона випадкова.

Наскільки велика різниця у 0,6 бала? Шкала від 1 до 7 має шість проміжків між поділками. Уявіть її як лінійку завдовжки 6 сантиметрів. Тоді стрілка зсунулася приблизно на 6 міліметрів — десяту частину лінійки. Небагато, але за кілька хвилин читання одного допису — відчутно.

А серед тих, хто міфу не бачив, типи героїні не відрізнялися. Ставлення до вакцини — 3,68 бала в перехідної проти 3,93 у позитивної, наміри — 3,45 проти 3,81. Ці відмінності теж статистично незначущі.

Показове й інше порівняння — між групами з однаковою героїнею. Якщо людина читала історію позитивної Бетані, міф помітно погіршував і ставлення до щеплення, і намір щепити дитину. А з перехідною Бетані міф майже нічого не змінював: 3,73 бала проти 3,68. Перехідна героїня ніби нейтралізувала шкоду від міфу.

Варто помітити й інше. Усі середні оцінки трималися нижче середини шкали — 4 балів. Учасниками були батьки, які на той момент ще не щепили дітей, і загалом вони ставилися до щеплення скоріше насторожено.

Чому так: самопереконання і полегшення

Тепер — про механізм. Здавалося б, перехідна героїня діє, бо читачам легше з нею ототожнитися. Але ні: ідентифікація не пояснила, чому вона працювала саме після міфу.

Ключем стало самопереконання. Серед тих, хто бачив міф, перехідна Бетані частіше спонукала людей думати про власні причини щепити дитину. А це, своєю чергою, пов’язувалося з кращим ставленням до вакцини і сильнішим наміром щепитися. Серед тих, хто міфу не бачив, такого ефекту не було.

Далі ланцюжок продовжувався. Самопереконання пов’язувалося з позитивними емоціями — полегшенням, задоволенням, впевненістю. А вони — з кращим ставленням до щеплення і готовністю його зробити. Тобто працював шлях «перехідний персонаж → власні аргументи → полегшення → прихильніше ставлення».

Для надійності автори перевірили все ще одним статистичним методом. Вони побудували модель, яка одночасно враховувала ставлення і наміри. Модель добре узгоджувалася з даними й відтворила той самий ланцюжок. Самопереконання, позитивні емоції, вік і політичні погляди разом пояснили 74% відмінностей у ставленні до вакцини та 76% — у намірах щепитися.

Чому ж ідентифікація та самопереконання поводяться по-різному? Автори пояснюють це так. Ідентифікація зосереджена на герої: читач живе історією героя, його думками й емоціями. Самопереконання зосереджене на собі: читач прикладає історію до власного життя і шукає аргументи для власного рішення. Тому перехідна героїня може допомагати увійти в історію. Але саме самопереконання, ймовірно, перетворює цю історію на зміну поглядів.

Чому це стає важливим саме після міфу? Автори пропонують пояснення через психологічну реактивність (reactance). Це внутрішній спротив, який виникає, коли повідомлення ніби обмежує нашу свободу думати по-своєму. Згадайте підлітка, якому сказали «одягни шапку» — і він принципово йде без неї.

Коли людина щойно бачила міф, питання здається їй ще не вирішеним. І тоді впевнена історія «за щеплення» може сприйматися як відкрита спроба тиснути. Перехідна героїня знімає цей тиск двома способами. По-перше, визнає сумніви, а не відкидає їх. По-друге, дає матеріал для міркувань, а не готовий висновок. Тож людина відчуває, що дійшла до думки сама. Проте реактивність у цьому дослідженні не вимірювали. Отже, поки це лише теоретичне пояснення.

Висновок автори формулюють так: цінність перехідних героїв не лише в тому, що з ними легше зблизитися. Вони допомагають читачам «перетворити зміну думки персонажа на процес самопереконання».

Де межі цього дослідження

Автори детально описали обмеження своєї роботи:

• Експеримент стосувався нової мРНК-вакцини в час великої невизначеності. Для звичних дитячих щеплень чи щорічної вакцини від грипу результати можуть бути іншими.
• Вибірка не репрезентативна: переважно жінки та білі американці, лише батьки нещеплених дітей 5–11 років. Результати не можна переносити на всіх батьків, інші країни чи рутинні щеплення. Автори свідомо пішли на це: дослідження мало відбутися саме тоді, коли батьки ухвалювали рішення.
• Самопереконання, емоції та ставлення вимірювали одночасно. Тому ланцюжок «самопереконання → полегшення → ставлення» узгоджується з даними, але не доводить причину й наслідок. Порядок ланок підказала теорія, а не сам експеримент.
• Учасники бачили лише один допис із міфом. У житті ж хибні переконання формуються роками. Тож результати стосуються ситуації, коли міф просто з’явився в інформаційному полі, а не глибоко вкорінених переконань.
• Дослідники не перевіряли, чи повірили учасники в міф. Інакше люди могли б здогадатися про зв’язок між двома завданнями.
• Самопереконання вимірювали готовими твердженнями. Вони не показують, скільки аргументів людина насправді придумала і які саме.
• Контрольний допис був про серце. Тож не можна повністю відокремити вплив міфу від того, що тема була іншою.
• У перехідній версії хворий хлопчик був другом доньки, а не анонімним пацієнтом. Ця особиста близькість могла сама посилити емоції.
• Міф показали як статичний допис, а не в живій стрічці з алгоритмами. А в житті автор допису може виявитися свідомим маніпулятором. Якщо люди це помітять, міф може діяти слабше — і перевага перехідного героя теж може змінитися.
• Невідомо, чи ефект триває довго і чи впливає на реальні рішення батьків щепити дітей.

Дослідження схвалила етична комісія Університету Г’юстона 27 червня 2021 року. Зовнішнього фінансування воно не мало, конфлікту інтересів автори не заявили. Цікава деталь: мовну модель GPT-5.6 від OpenAI автори використали лише для фінальної вичитки граматики, правопису і читабельності тексту.

Що це означає для тих, хто говорить про здоров’я

Автори радять медичним комунікаторам не просто додавати в повідомлення протилежні думки. Важливо показати правдоподібний і конструктивний процес переосмислення. Тобто визнати зрозумілі побоювання, не підтримуючи міфів. І показати, як точна інформація допомагає з ними впоратися.

Водночас перехідний персонаж — не універсальний рецепт. Там, де люди не бачили міфів, він не мав переваг. Форму історії варто підбирати під те, з чим аудиторія вже стикалася.

Оскільки комунікатори не контролюють, коли люди бачать міфи, такі історії варто мати напоготові. Їх можна включати в повторювані кампанії та в набори матеріалів для місцевих організацій, медиків і блогерів. А ще — у поради для розмов між знайомими і в ті куточки інтернету, де міфи з’являються найчастіше.

Чому це важливо знати

Якщо ваш близький щойно начитався страшилок про щеплення, суперечка з позиції «я завжди знав правду» може не спрацювати. Дослідження підказує: чесна розповідь про власні сумніви і про те, що допомогло їх розвіяти, має більше шансів. Особливо якщо вона залишає людині простір дійти висновку самостійно. Щоправда, це перевірили на короткостроковому ефекті і на американських батьках. Тож поки це обґрунтована підказка, а не гарантія.

Раніше ми писали

• Чому ШІ в пошуку Google іноді підживлює теорії змов
• Щеплення від фейків: як ШІ захищає вибори від брехні
• ШІ ловить ШІ: як виявляють фейкові коментарі в мережі