Як виглядав будинок Чоколових у часи розквіту?

Споруда вирізнялася симетричним фасадом із глибоким цегляним рустуванням першого поверху та витонченими ризалітами, увінчаними аттиками. По краю даху йшов ажурний металевий парапет із модерністським малюнком. Усередині — шаховий малюнок дерев’яних віконних рам, ліпні плафони з рослинною геометрією, сюжетні фризи з птахами-грифонами, оленями та журавлями на скелях. Підлоги вкривала автентична метласька плитка й паркет, кімнати обігрівали кахляні груби. Будинок мав і містобудівну особливість: архітектори навмисно відсунули його від «червоної лінії» вулиці, аби розірвати монотонний ряд сусідніх фасадів.

Хто такий Микола Чоколов і чому він змінив цю ділянку?

До 1905 року садиба встигла змінити кількох власників: у 1870-х тут господарював дворянин і губернський секретар Степан Фаліпський, 1896 року майно перейшло до його дружини за заповітом, а 1901-го ділянку купила вдова купця Марія Цейтлін. Микола Чоколов — купець першої гільдії, власник кількох великих друкарень, гласний Міської думи та впливовий громадський діяч — придбав садибу 1905 року. Старі дерев’яні споруди знесли, і невдовзі виріс розкішний чотириповерховий прибутковий будинок. У підвалі й на першому поверсі розгорнула роботу друкарня Івана Чоколова, вищі поверхи зайняли 15 престижних квартир «з усіма вигодами». Згодом офіційною власницею садиби стала дворянка Софія Чоколова.

Що сталося з будинком у радянський і пострадянський час?

Протягом радянського періоду та наприкінці XX століття будівля пережила серію невдалих ремонтів. Зникли більша частина внутрішнього декору, унікальні двері, кахляні печі й оригінальні балконні ґрати. На першому поверсі довгий час функціонував дитячий садок, проте споруда неухильно руйнувалася й зрештою опинилася в аварійному стані. У 2000-х роках будівля зазнала глобальної реконструкції — від автентичного об’єму лишилася лише парадна стіна, що й визначає її нинішній статус пам’ятки-«привида».

Що таке «фасадизм» і чому це проблема для міста?

«Фасадизм» — практика, за якої під час реконструкції або нового будівництва зберігають лише зовнішню стіну історичної споруди, а весь внутрішній простір, конструкції й декор знищують. Формально будівля «вціліла», проте насправді від неї залишається декорація. Для Києва це болюча проблема: місто зберігає вигляд, але втрачає автентичність — саме ту матеріальну тканину, яка несе справжню пам’ять про епоху. Схожу долю пережила й Іллінська церква на Жилянській, зведена 1914 року і так само зникла безповоротно.

Чому це важливо знати

Будинок на Великій Житомирській, 20 — не просто адреса, а зріз майже ста п’ятдесяти років київської історії: від садибного побуту дворян XIX століття до купецького підприємництва початку XX-го й радянських перебудов. Коли від такої споруди лишається лише тонка стіна, місто втрачає не камінь — воно втрачає пам’ять про людей, ремесла й спосіб життя, які неможливо відновити жодним ремонтом.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, МАФи «Київхліб»: чому зникають кіоски на 4 вулицях Києва. Також ми повідомляли, що Від конки 1891-го до маршрутів-привидів у Києві.