У некрологічній колонці для L’Express письменниця й журналістка Абнус Шалмані стверджує: Ардіссон не зруйнував телебачення — він його переосмислив.

Із рекламного світу — у простір ризику

Ардіссон приїхав до Парижа в 19 років із чіткою метою: стати багатим і знаменитим. Розпочавши з рекламних слоганів («Ovomaltine, c’est de la dynamite», «Lapeyre, y en a pas deux»), він швидко втратив інтерес до рутинного бізнесу й обрав телебачення як майданчик для радикальної креативності.

«Він не мав жодних зобов’язань перед інституціями, нікого не знав із “системи”, не виріс серед інтелектуалів. Саме тому він не боявся ламати правила», — пише Шалмані.

Телебачення як терапія — й арена

Його проєкти — Bains de minuit, Salut les Terriens, Tout le monde en parle, Paris Dernière — стали експериментами над публічною маскою гостей. У 1989 році, ставлячи незручні питання Сержу Генсбуру, Ардіссон відкрив глядачеві справжнє обличчя людини, травмованої війною й власною тілесністю, одержимої смертю.

«Це була не програма, а інтимна розмова — наче випадково записана камерою у прокуреному барі. Маніпуляція? Можливо. Але хіба журналістика — не те саме?» — запитує Шалмані.

Ардіссон перетворював інтерв’ю на сповідь без посередників, ще до епохи реаліті-шоу.

Порушник ієрархій

Серед найвідоміших «гріхів» Ардіссона:

• питання колишньому прем’єр-міністру Мішелю Рокару в прямому ефірі: «А оральний секс — це зрада?»
• запрошення теоретика змови Тьєррі Мейссана без жодного опонента, дозволивши йому викласти конспірологічні теорії про 11 вересня (що сам Ардіссон пізніше визнав «справжньою дурницею»)
• діалог між Салманом Рушді й актором Самі Насері, який публічно виправдовував фатву
• безжальні випади в бік Мілли Йовович, Крістін Анго, Ліо та Дороте — утім, не м’якші, ніж у бік чоловіків

«Його звинувачували у створенні телевізійного сміття, але насправді він створив сучасне телебачення з більшим талантом, ніж інші. Він не знизив інтелектуальний рівень — він просто прибрав декорації», — наполягає Шалмані.

Без обмежень, без гальм, із пристрастю до нового

Шалмані не ідеалізує Ардіссона — визнає його помилки й «величезні дурниці», зокрема нещодавню фразу «Газа — це Освенцим», яку ніхто не спростував. Але вона наполягає: в Ардіссона був неабиякий нюх, безмежна креативність і глибока цікавість до людської природи.

«Це був не просто медіаобраз. Це була складна, суперечлива людина, здатна побачити суть крізь шум».

Людина без страху перед провалом

Шалмані завершує цитатою Альфреда Жаррі:

«Сліпа й постійна недисциплінованість становить головну силу вільних людей».

І саме такою вільною, ризикованою, антиієрархічною постаттю бачить вона Тьєррі Ардіссона.

Чому це важливо знати

Для українського медіапростору, що переживає трансформацію під тиском війни, цензури, пропаганди та цифрових революцій, досвід Ардіссона є контроверсійною, але цінною моделлю. Він нагадує, що медіа можуть одночасно розбурхувати й оголювати істину, ставати простором як знецінення, так і одкровення.

Ардіссон створив телебачення без ієрархій, яке порушувало табу, але змушувало замислитися. У часи, коли українські медіа шукають баланс між етикою й популярністю, його історія — це водночас застереження й натхнення.