L’Express розбирає, як домисли про інтимне життя тиранів відволікають від розуміння природи тоталітаризму

Французький тижневик L’Express відкрив серію літніх матеріалів про сексуальне життя диктаторів — Гітлера, Мао, Путіна, Катерини ІІ та Асада — досліджуючи, як воно впливало на політику та стало об’єктом міфів і проєкцій. У центрі першої статті — питання, що збурює дослідників і конспірологів десятиліттями: «Чи був Гітлер гомосексуалом?»

Жодних достовірних фактів, які б підтверджували гомосексуальність Адольфа Гітлера, не існує. Але чому ця тема не зникає з культурного й політичного дискурсу?

Міф, побудований на порожнечі

Ізольованість особистого життя Гітлера та його цілеспрямоване культивування образу «аскетичного вождя» створили ідеальне середовище для міфотворення. Автор згадує сцену з мемуарів Августа Кубічека «The Young Hitler I Knew» («Молодий Гітлер, якого я знав», 1955) — друга юності Гітлера. Восени 1905 року в Лінці майбутній диктатор закохується в Штефані, блондинку, яку побачив на вулиці з матір’ю, але так і не наважується підійти. «Ти маєш знати, я закоханий у неї», — ледь вимовляє він. Дівчина так ніколи й не дізнається про його почуття.

Попри цю та інші романтичні історії, історики Ян Кершоу та Річард Еванс сходяться на думці: сексуальність Гітлера була радше «банальною» або навіть «неіснуючою». Йому приписують слабке лібідо, складні та часто токсичні стосунки з кількома жінками — зокрема з племінницею Гелі Раубаль (1929—1931) та Євою Браун, — але жодних доказів гомосексуальності немає.

Рьом і міф про «гомонацизм»

Тема отримала політичне підживлення в 1930-х роках. У 1932 році соціал-демократи, намагаючись протистояти зростанню нацизму, оприлюднили листи Ернста Рьома — голови штурмових загонів СА — які розкривали його гомосексуальність. Під час «Ночі довгих ножів» 1934 року Рьома вбили разом з іншими високопосадовцями СА. Серед офіційних виправдань цієї чистки режим назвав «гомосексуальність Рьома та кількох високопоставлених керівників СА», хоча справжньою причиною було усунення політичної загрози всередині партії.

Так народився міф про «гомонацистів» — уявлення, яке, за словами історикині Лорі Мархефер, стало зручним інструментом пропаганди як для опонентів Третього рейху, так і для пізнішої гомофобної риторики.

Американська розвідка і психоаналітичні штампи

Два звіти, підготовлені для Управління стратегічних служб США (OSS) у 1943 році та розсекречені в 1970-х, суттєво вплинули на формування міфу. «The Mind of Adolf Hitler» («Розум Адольфа Гітлера») психоаналітика Вальтера Чарльза Лангера та «Analysis of the Personality of Adolf Hitler» («Аналіз особистості Адольфа Гітлера») професора психології Генрі Мюррея намагалися пояснити «девіації» диктатора через призму психоаналізу.

Лангер стверджував:

«Його крайня сентиментальність, емоційність, періодична м’якість та схильність до сліз […] можуть розглядатися як прояви фундаментально жіночої моделі поведінки, яка, ймовірно, походить з його відносин з матір’ю».

Хоча він визнавав, що «не існує жодних надійних доказів того, що він дійсно мав» гомосексуальні стосунки, це не завадило йому писати, що Гітлер «отримує сексуальне задоволення від споглядання чоловічих тіл та спілкування з гомосексуалами».

У Мюррея гіпотеза про гомосексуальність набуває ще більш карикатурних форм: страх Гітлера перед «ударом ножем у спину» інтерпретується як витіснена фантазія про гомосексуальну пенетрацію.

Найвідоміша книжка — найбезпідставніша

У 2001 році німецький історик Лотар Махтан видав «The Hidden Hitler» («Прихований Гітлер»), де стверджував, що фюрер вів «подвійне життя» і мав численні гомосексуальні зв’язки, зокрема з Рьомом. Книга стала бестселером і навіть отримала прихильні відгуки в The Guardian.

Проте Річард Еванс жорстко критикує цю роботу:

«Це знову суміш чуток і пліток, оскільки свідки, на яких посилається Махтан, відомі своєю ненадійністю. Цій книзі не можна довіряти».

Сексуальність диктаторів як дзеркало суспільства

Для Мархефер та Еванса популярність таких теорій пояснюється

«прагненням зробити диктаторів абсолютними монстрами — сексуально, психологічно та морально».

Річард Еванс зазначає:

«Навіть якби Гітлер був гомосексуалом, як це пояснило б що-небудь? Багато чоловіків придушували свою гомосексуальність або мають лише одне яєчко — це не спонукає їх до геноциду… Ця потреба пояснювати нацизм через “сексуальні збочення” лише виявляє глибоке історичне невігластво».

Додаткову тривогу викликає інструменталізація цих міфів. Історик Джеффрі Дж. Гайлз ще 2001 року в статті для Washington Post попереджав, що такі теорії

«перекладають відповідальність за Голокост на передбачувану гомосексуальність Гітлера», і що «деякі екстремістські та фундаменталістські групи» використовують їх для виправдання гомофобії.

Парадокс очевидний: режим, який систематично переслідував гомосексуалів, не може водночас базуватися на гомосексуальності. Це логічний нонсенс.

Чому це важливо знати

Демонізація диктаторів через сексуальні спекуляції — не просто історична помилка, а й моральна пастка. Вона відволікає від реальних механізмів тоталітарної влади: пропаганди, контролю, насильства. Патологізуючи злочини через інтимні домисли, суспільство фактично відмовляється вивчати їхню політичну природу.

Це небезпечно — адже дозволяє знову й знову повторювати старі помилки під новими личинами. Замість того, щоб розуміти, як звичайні люди стають співучасниками зла, ми воліємо вірити, що диктатори — це «інші», патологічні монстри. Але правда страшніша: зло часто буває банальним, а тирани — жахливо звичайними.