Біографія Жана Распая, видана у 2025 році Філіпом Хемсеном, пропонує переосмислити спадщину письменника, якого досі асоціюють майже виключно з його найгучнішим і водночас найсуперечливішим романом — «Табір святих» (Le Camp des Saints, 1973), L’Express.

Скандал, який затулив усе інше

У 2011 році, у віці 85 років, Распай перевидав роман із провокаційною передмовою, самотужки нарахувавши 87 фрагментів, які могли б підпасти під дію законів проти мови ворожнечі. Книга, що змальовує вигадану «інвазію» Індійських біженців на Лазурне узбережжя Франції, за лічені місяці розійшлася тиражем 40 тисяч примірників і викликала хвилю осуду. Le Nouvel Obs назвав її «расовим неврозом», а Libération порівняв із «передсмертною маячнею» Селіна (Bagatelles pour un massacre).

«Я не заперечую жодного рядка з “Табору святих”. Але погодьтесь, це жорстоко!» — відповідав сам Распай в інтерв’ю L’Express.

Насправді — зовсім інший письменник?

З огляду на скандал, багато хто ігнорує інші, куди тонші твори Распая: «Гра короля», «Я, Антуан де Тунен, король Патагонії», «Хто пам’ятає людей…», «Блакитний острів», «Сир». Його стиль ближчий до Саймона Лейса, ніж до політичного публіциста, яким його зробили праворадикальні кола. У Франції Распай, з одного боку, став культовою фігурою для нових правих (його цитували і Стів Беннон, і Александр де Маренш, і навіть Рональд Рейган), а з іншого — залишався самобутнім письменником, зачарованим зниклими культурами та поезією.

Хлопець із Трокадеро, який мріяв про втечу

Народжений у буржуазній родині 16 округу Парижа, Распай був непокірним учнем — його виключали з престижних шкіл, але ще в юності він мріяв про письменництво. Першу спробу («Маленька стежка») розкритикували вщент. Йому сказали: «Немає сенсу продовжувати. Він ніколи не стане письменником».

І тоді він вирішив стати авантюристом.

У 1949 році Распай з трьома друзями відтворив подорож місіонера Жака Маркетта, перепливши у каное від Канади до Нового Орлеану. Там він пережив перший культурний шок: зниклі поселення, залишки племен, народи, які зникають. Ця тема стане головною у його творчості. Згодом були мандри Патагонією, Фуегійськими протоками, зустріч із міфом алакалуфів — кочівників, які майже зникли з карти людства.

Письменник з обличчям мушкетера

З його галльськими вусами, костюмом старого мандрівника та пристрастю до монархізму Распай часто виглядав як карикатура. Але його гуманістична проза — «Хто пам’ятає людей…», «Я, Антуан де Тунен…» — отримала визнання. Він двічі здобував престижні нагороди: Гран-прі Французької академії (1981) і Prix du Livre Inter (1987). І це — попри політичний бойкот «Табору святих»: у 1976 році його роман «Королівський гамбіт» не допустили до Ґонкурів за «занадто праві погляди».

Учень Распая — Сільвен Тессон

У 1993 році Жан Распай зустрів юного Сільвена Тессона, який згодом стане його ідейним наступником. Як самопроголошений «консул Патагонії», Распай благословив цього молодого мандрівника на шлях письма. Вони поділяли любов до поетичного екзилю, до самотності, до розломів цивілізації. Для Тессона — автора «У стовпах моря» — Распай став постаттю-орієнтиром: консерватор із душею романтика.

Чому це важливо знати

Жан Распай — одна з найбільш суперечливих постатей французької літератури XX століття. Обмежувати його спадщину лише «Табором святих» — означає не бачити його глибокої туги за зниклими народами, поезії географічного краю, гуманістичного погляду на вимирання культур. Для України — країни, що виборює право бути собою у глобалізованому світі, — Распай може стати не ідеологічним орієнтиром, а дзеркалом: як не втратити душу, захищаючи межі.