Сьогодні ця культура пам’яті опинилася під загрозою, передусім через успіх праворадикальної партії «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland, AfD). Про це йдеться в інтерв’ю Фрая для L’Express, опублікованому 1 травня 2025 року.

Самовідчуття жертв

За словами професора нової та сучасної історії Єнського університету (Universität Jena), одразу після війни багато німців вважали себе не співучасниками злочинів, а жертвами нацизму.

«Вони не оплакували жертв Голокосту, а шкодували за своїми власними втратами: наслідками бомбардувань, вигнання чи втрати домівок», — каже історик.

Фрай підкреслює, що в післявоєнному німецькому суспільстві 1950-х років люди, які не брали безпосередньої участі в нацистських злочинах, почали сприймати себе як жертв Гітлера, що «обманув народ». Це витіснення провини й відчуття відповідальності стало частиною поширеного колективного наративу.

Кроки до саморефлексії: від мовчання до публічного осмислення

Лише наприкінці 1960-х — початку 1970-х років з’явилися перші ознаки глибшого аналізу минулого. Молоде покоління почало ставити публічні питання своїм викладачам і батькам щодо їхньої ролі в період Третього Рейху. Університетські протести 1968 року стали каталізатором, хоча фокус протестів швидко зсунувся на критику капіталізму й імперіалізму.

Ключовим етапом стало створення «історичних майстерень» (Geschichtswerkstätten) — ініціатив, що займались локальною історією та дослідженням щоденних практик доби нацизму. Переломним моментом, за словами Фрая, стала трансляція американського серіалу Holocaust у 1979 році, яка шокувала німецьке суспільство та активізувала інтерес до вивчення злочинів націонал-соціалізму.

Відкриття архівів у Східній Європі в 1990-х роках дало новий імпульс дослідженням — особливо стосовно персональної відповідальності за злочини режиму.

Освіта, музеї, свідки

Із 1980-х років викладання історії нацизму стало системним, хоча й нерівномірним у різних землях. З 1990-х у школах виступали свідки Голокосту — поки це було можливим. Фрай відзначає, що сьогодні існує широкий доступ до матеріалів: музеї, книги, фільми, цифрові платформи й навіть віртуальні зустрічі з очевидцями.

Яскравим прикладом сучасної культури пам’яті є Меморіал убитим євреям Європи (Denkmal für die ermordeten Juden Europas) у Берліні, з його інформаційним центром.

«Молоде покоління має багато джерел, щоб вивчити минуле», — наголошує історик.

Різні Німеччини — різна пам’ять

У Німецькій Демократичній Республіці (НДР, GDR) одразу після війни була закріплена доктрина «антифашизму»: режим наголошував на ролі комуністичного опору і стверджував, що з нацизмом покінчено завдяки перемозі соціалізму. Меморіали, такі як Бухенвальд або Заксенгаузен, функціонували радше як ідеологічні об’єкти.

У Федеративній Республіці Німеччина (ФРН, BRD), натомість, процес осмислення був складнішим, але поступово поглиблювався. Іронічно, каже Фрай, саме критика з боку Східної Німеччини щодо колишніх нацистів серед західнонімецької еліти сприяла розкриттю правди.

Правий популізм і загроза пам’яті

Вибори 2017 року стали поворотним моментом: правопопулістська партія AfD вперше ввійшла до Бундестагу. Це, на думку Фрая, стало завершенням «німецького винятку» (l’exception allemande), коли праворадикальні сили не мали політичного впливу завдяки бар’єру в 5% для проходження в парламент.

«Для частини німців пам’ять про крах демократії 1933 року втратила свою стримувальну силу», — зазначає історик.

Фрай застерігає, що твердження лідерів AfD — як-от Бйорна Гьоке (Björn Höcke), який закликав до «180-градусного повороту» в політиці пам’яті, — є ознакою нової хвилі заперечення. Риторика AfD живиться на resentiment’ах проти так званого «культу провини» та поширюється швидко завдяки соціальним мережам.

Ослаблення консенсусу

Згідно з опитуванням Фонду «Пам’ять, Відповідальність і Майбутнє» (Erinnerung, Verantwortung und Zukunft — EVZ), опублікованим у квітні 2025 року, 38,1% німців вважають, що слід «поставити крапку» в роботі з минулим нацизму, тоді як 37,2% підтримують подальшу пам’ять і осмислення.

«Ще кілька років тому я би сказав, що культура пам’яті є частиною німецької політичної ідентичності. Сьогодні я вже не впевнений», — визнає Фрай.

Чому це важливо знати

Розповідь Норберта Фрая — це застереження: пам’ять не є стабільною, вона потребує постійної підтримки. В умовах, коли праворадикальні сили намагаються стерти незручні сторінки минулого, німецький досвід боротьби з тінню нацизму є критично важливим — не лише для самої Німеччини, але й для Європи загалом.

Для України це ще один аргумент, чому осмислення історичних злочинів і протидія ревізіонізму є частиною демократичної оборони — у час війни, пропаганди та політичних маніпуляцій із пам’яттю.