Її роман Франкенштейн, або Сучасний Прометей (Frankenstein or the Modern Prometheus), виданий у 1818 році, випередив появу Едґара По (Edgar Allan Poe), Жуля Верна (Jules Verne) та Брема Стокера (Bram Stoker) більш ніж на півстоліття.

Відомий сьогодні кінематографічний образ монстра втілив актор Борис Карлофф (Boris Karloff) у фільмах 1930-х років, однак у романі Мері Шеллі істота зображена не як жахливе створіння, а як чутливий і розумний вигнанець, який читає Мільтона (John Milton), Плутарха (Plutarch) і Ґете (Goethe), і впізнає себе в герої “Страждань юного Вертера”.

Мері Шеллі народилася у 1797 році в Лондоні в родині інтелектуалів: її батьком був письменник і анархіст Вільям Ґодвін (William Godwin), а матір’ю — філософка і феміністка Мері Волстонкрафт (Mary Wollstonecraft). Мати померла через одинадцять днів після пологів, і Мері виростала в атмосфері інтелектуальних пошуків та ранньої готичної літератури, популярної після публікацій Горація Волпола (Horace Walpole) та Метью Грегорі Льюїса (Matthew Gregory Lewis).

У 16 років Мері втекла з поетом Персі Біші Шеллі (Percy Bysshe Shelley), і ця втеча через охоплену хаосом Францію вже мала риси роману. Згодом пара оселилася біля Женевського озера, де влітку 1816 року — разом із Лордом Байроном (Lord Byron) і доктором Полідорі (John Polidori) — вони придумали ідею написати історії жахів. Так народилася концепція “Франкенштейна” — розповіді про вченого, який створює істоту, але відмовляється від неї, викликаючи її нищівну помсту.

Роман був закінчений у 1817 році й опублікований у січні 1818-го, коли майбутні ікони готики та наукової фантастики, як Роберт Луїс Стівенсон (Robert Louis Stevenson) або Оскар Вайлд (Oscar Wilde), ще навіть не народились. Його одразу високо оцінив Вальтер Скотт (Walter Scott), який похвалив “незвичайну поетичну уяву” авторки та її “просту і потужну” англійську мову.

Життя Мері Шеллі було сповнене втрат: у 1819 році помер її трирічний син Вільям, що занурило її у глибоку депресію. У 1822 році внаслідок корабельної аварії загинув Персі Шеллі. Вдова, Мері продовжила писати й подорожувати між Італією, Францією та Англією. Одним із її найвизначніших творів після Франкенштейна став роман Остання людина (The Last Man, 1826) — передвісник постапокаліптичної та спекулятивної фантастики.

До нового зібрання увійшов також незавершений роман Матильда (Mathilda, 1819), який розповідає про трагічне кохання батька до дочки — текст настільки особистий і темний, що Мері не наважилася опублікувати його за життя (книга вийшла лише посмертно у 1959 році). Ця робота свідчить про її здатність досліджувати теми психологічної травми й табуйованого досвіду ще задовго до появи жанру автобіографічної прози.

Чому це важливо знати

Історія Мері Шеллі нагадує, що геніальність часто народжується на межі болю, втрати і творчої уяви. Її новаторські твори продовжують впливати на сучасну літературу, кіно й культуру, порушуючи вічні теми: відповідальність творця, самотність, межі науки і бунт проти соціальних норм.