Саміт без проривів

24 липня 2025 року в Пекіні відбувся саміт на честь 50-річчя дипломатичних відносин між ЄС і Китаєм. Єврокомісію представляла Урсула фон дер Ляєн, Європейську раду — Антоніу Кошта, Китай — прем’єр Лі Цян. Атмосфера зустрічі була напруженою, а зміст — мінімалістичним: загальні декларації про клімат і обговорення постачання критичної сировини. Очікування на прорив не справдилися.

Шість місяців після інавгурації Трампа (20 січня 2025 року) європейські лідери опинилися в уразливому геополітичному становищі. Торговельні переговори зі США затягнулися після запровадження тарифів «Дня визволення», а сам Трамп публічно розмірковує про мита на європейські товари аж до 30%.

На думку колишнього високопосадовця Ради національної безпеки США Джуліана Ґевірца, Пекін вирішив не проводити «чарівний наступ» (charm offensive), а натомість вимагає від Європи односторонніх поступок — з позиції сили.

«Китай вважає, що саморуйнація США позбавляє сенсу активну дипломатію. Їм достатньо просто чекати», — пояснює Ґевірц.

Китай тисне, а не зваблює

На тлі загроз нових мит від Трампа та образливих висловлювань американських посадовців, Європа постає перед обмеженим вибором. Зокрема, міністр оборони Піт Гегсет у групі «Signalgate» написав віцепрезиденту Джей Ді Вансу:

«Я повністю поділяю вашу ненависть до європейського дармоїдства. Це ЖАЛЮГІДНО».

Однак замість того, щоб запропонувати підтримку чи торговельні переваги, Китай лише частково скасував санкції щодо європейських депутатів, а в стратегічно важливих галузях — зберіг тиск.

Зокрема:

• Підтримка Пекіном Москви залишається стабільною і непримиренною
• Експортні обмеження на критичні мінерали створюють ризики для промисловості ЄС
• Надмірна пропозиція дешевих товарів з Китаю підриває німецький і японський експорт

Урсула фон дер Ляєн під час саміту G7 заявила:

«Замість обмежень експорту [Китай] затопив глобальні ринки дешевими рідкоземельними металами, щоб знищити конкурентів. Західні шахти та переробні підприємства закрилися, залишивши Китаю домінування. Цей шаблон домінування, залежності та шантажу триває й сьогодні».

Геополітичні цілі Пекіна

Поточна стратегія Китаю, за спостереженнями Foreign Policy, передбачає:

• Поглиблення залежності Європи через доступ до ринків, ресурсів і технологій
• Послаблення зв’язків ЄС зі США
• Домагання зняття тарифів на китайські електромобілі та зменшення обмежень без надання реальних поступок у відповідь

Натомість головний дипломат КНР Ван Ї та спецпредставник з європейських справ Лу Шає критикують Вашингтон і прямо закликають європейців «змінити курс». Але вплив цієї риторики незначний — у Брюсселі більше бояться не Трампа, а втрати власної автономії.

«Якщо нам потрібен приклад для де-ризикування, то Китай сам його надає», — сказала Єва Валле Лагарес, високопосадовиця з торгівлі ЄС.

Новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц теж виступає за стратегічну незалежність:

«Ми маємо досягти справжньої незалежності від США».

Гра в очікування

Попри зовнішню дипломатичну активність у Південно-Східній Азії та Глобальному Півдні, Китай не вважає Європу стратегічно важливою у нинішній фазі. Виступаючи перед фон дер Ляєн і Коштою, Сі Цзіньпін сказав, що «Китай і Європа — великі гравці у міжнародній спільноті», проте фактична поведінка Пекіна демонструє зневагу до європейського впливу.

Міністерство торгівлі КНР у відповідь на критику заявило:

«Справжня проблема не в надлишкових потужностях Китаю, а, можливо, в глибокій тривозі ЄС, викликаній роками недостатніх інвестицій у НДДКР і падінням промислової конкурентоспроможності».

Це підтверджує головний висновок Foreign Policy: Пекін вважає, що може виграти без дипломатичних зусиль — просто спостерігаючи, як США під проводом Трампа розвалюють власні альянси, науку, медіаінститути та глобальний вплив.

Чому це потрібно знати

Європейсько-китайські відносини формуються у новому геополітичному контексті, де США Трампа більше не гарантують безпеку та економічну координацію, а Пекін не пропонує альтернативу, окрім тиску.

Для України це означає, що Європа дедалі частіше змушена вибирати самостійний курс, не маючи на кого спертися. Такий курс може передбачати як більшу оборонну самодостатність, так і зростання впливу ЄС на пострадянському просторі — за умови збереження політичної волі.

Крім того, партнерство Китаю з Росією залишається без змін, і будь-яке зближення ЄС із Пекіном без гарантій безпеки може виявитися ризикованим.

Для України важливо усвідомлювати, що між двома «великими гравцями» — США та КНР — Європа шукає третій шлях, і саме українське питання може стати тестом на політичну ціннісну послідовність Європейського Союзу.