Як пише L’Express, цей момент став символом культурного спротиву — коли страх перетворюється на радість, а радість стає викликом режиму аятол.

Ця сцена втілює глибоку істину про Іран: попри десятиліття репресій, перська культура зберігає свою гуманістичну суть і силу впливу на весь регіон.

Коріння вільнодумства

Сирійський письменник Омар Юсеф Сулейман нагадує, що іранський народ має тисячолітню традицію філософської думки. У VIII столітті, коли Аббасидський халіфат переживав розквіт, більшість його провідних інтелектуалів — поети, архітектори, вчені, медики та філософи — були персами.

Саме в цей час виник рух мутазилітів — мислителів, які проголосили пріоритет розуму над догмою. Вони стверджували революційну для свого часу ідею: Коран створений у часі, а отже, підлягає критичному осмисленню. Ця інтелектуальна свобода дозволила науці та культурі процвітати, і більшість її провідників були персами.

Перські архітектори арабської культури

Парадокс історії: граматику арабської мови кодифікував перс Сібавайг (Сібавейх). Народжений близько 760 року в Хамадані (сучасний Іран), він створив «Аль-Кітаб» — першу систематичну граматику арабської мови, що заклала основи для всієї подальшої лінгвістичної науки.

Найвидатніші мислителі, які формували інтелектуальний ландшафт арабського світу — Ібн Сіна (Авіценна), аль-Фарабі, Насір ад-Дін ат-Тусі — теж були персами. Навіть «Тисяча і одна ніч» має перське коріння: її основою стала втрачена книга «Хазар афсан» («Тисяча легенд»).

Цей творчий діалог культур тривав століттями — аж до трагічного 1979 року.

Розлом 1979-го

Прихід до влади Хомейні став катастрофою не лише для Ірану, а й для всього регіону. Того ж року в Саудівській Аравії виник салафітський рух «Сахва» («Пробудження») — як відповідь на шиїтську експансію. Близький Схід опинився між молотом і ковадлом двох радикальних ісламських проєктів.

Ізраїль став зручним приводом для обох режимів виправдовувати свій авторитаризм. Творчий обмін між арабами та персами змінився на криваве протистояння, яке досягло апогею у війні Ірану з Іраком (1980–1988).

Опір зсередини

Проте іранське суспільство ніколи не прийняло нав’язану ідентичність. З перших днів революції ліві партії, як-от «Туде», та демократичні рухи виступили проти концепції «Вілаят-е факіх» (влади богослова-юриста), називаючи її теократичною узурпацією.

Сьогодні цей опір набуває культурних форм. Іранський кінематограф, попри цензуру, створює шедеври світового рівня — глибоко гуманістичні фільми про красу буденного життя, свободу та гідність. Багатоконфесійна мозаїка країни — зороастрійці, бахаї, юдеї, мусульмани різних напрямків — продовжує чинити спротив релігійній уніфікації.

Режим тримається лише на апараті безпеки та маніпулятивній риториці, де релігія сплітається з націоналізмом.

Забута співпраця

До 1979 року Іран був одним із небагатьох близькосхідних країн, що мали офіційні дипломатичні відносини з Ізраїлем. За часів шаха Мохаммада Рези Пехлеві країни обмінювалися посольствами, співпрацювали в галузях безпеки, розвідки та економіки. Іран постачав нафту, Ізраїль — технології.

Ця співпраця стала однією з причин падіння шаха. Нова влада перетворила антиізраїльську риторику на основу своєї легітимності.

Шанс на майбутнє

Сьогодні Іран стоїть на історичному роздоріжжі. Країни Перської затоки модернізуються, відмовляючись від політичного ісламу. Саудівська Аравія проводить безпрецедентні реформи. На цьому тлі прагнення іранців до свободи виглядає особливо гостро.

Народ пам’ятає про конституційну революцію 1905–1911 років, коли суспільство боролося за верховенство права та демократичні інститути. Нова хвиля протестів свідчить: люди втомилися від репресій та економічного занепаду.

Падіння теократії в Ірані могло б змінити весь регіон. Воно позбавило б таких політиків, як Нетаньягу, зручного виправдання для ескалації. Це стало б початком кінця політичного ісламу на Близькому Сході.

Чому це важливо

Історія Ірану нагадує: навіть у найтемніші часи культура залишається джерелом опору. Танець у тунелі під бомбами — це те саме, що українські концерти в метро під час обстрілів. Це спосіб сказати: ви можете вбивати наші тіла, але не зможете вбити нашу душу.

Звільнення Ірану стало б не просто перемогою одного народу. Це був би сигнал для всього світу: тиранія не вічна, а культура сильніша за будь-яку ідеологію. Перський народ, який подарував світу стільки геніїв, може знову стати джерелом натхнення — цього разу для боротьби за свободу.