Непослідовність Вашингтону

Адміністрація президента США Дональда Трампа демонструє хаотичну позицію щодо санкцій. Трамп періодично погрожує посиленням обмежень проти Росії, але щоразу відступає. Нещодавно він запровадив надвисокі мита проти Індії за купівлю російської нафти, проте не зробив цього щодо Китаю, який імпортує ще більші обсяги.

Держсекретар Марко Рубіо, колишній прихильник санкцій у Сенаті, тепер звучить скептичніше. На зустрічі з журналістами минулого місяця він заявив:

«Я не думаю, що нові санкції проти Росії змусять його [Путіна] погодитися на припинення вогню. Вони вже під дуже суворими санкціями… Немає жодних доказів, що додаткові санкції [спрацюють], тому що санкціям потрібні місяці, а іноді й роки, щоб почати діяти, і ми цілком можемо опинитися саме в такій ситуації».

Водночас прихильники санкцій наполягають: якщо поточні спроби економічного примусу не спрацювали, відповідь — спробувати ще раз. 7 вересня директор Національної економічної ради Білого дому Кевін Гассетт заявив, що очікує «багато розмов» про санкції цього тижня. А республіканці в Сенаті працюють над законопроєктом, який запровадить ще суворіші — вторинні санкції проти країн, що продовжують імпортувати російські енергоносії.

Парадокс санкцій

Чи спрацюють санкції? Дрезнер відповів «ні» на це запитання ще чверть століття тому. У 1999 році він опублікував книгу «Парадокс санкцій: економічна державність та міжнародні відносини», де сформулював центральну загадку: чому санкції застосовують так часто, якщо вони так погано працюють як інструмент примусу?

Його аргумент простий: очікування майбутніх конфліктів пояснює і частоту накладання санкцій, і те, чому вони рідко призводять до поступок. Чим більше конфліктів очікують ініціатор санкцій і країна-ціль, тим наполегливіше ініціатор їх застосовує. Передбачення частих сутичок у майбутньому спонукає ініціатора зайняти жорсткішу переговорну позицію вже сьогодні. Будь-які поступки зараз можуть покращити його важелі тиску в майбутніх конфліктах.

Парадокс полягає в тому, що ці самі фактори змушують країну-ціль триматися твердо, коли очікування конфлікту високі. Країни, які передбачають майбутні конфлікти з ініціатором санкцій, розуміють: будь-які поступки сьогодні підірвуть їхню переговорну позицію завтра. Матеріальні поступки послаблюють здатність уряду-цілі протистояти майбутнім спробам тиску. Крім того, репутація країни, яка поступається, лише заохотить ініціатора тиснути знову й знову. Справжній парадокс санкцій у тому, що ініціатор найбільше прагне застосувати санкції саме в тих ситуаціях, коли поступки найменш імовірні.

Випадок Росії

Як це працює у випадку санкцій проти Росії? Хоча Дрезнер зацікавлений у підтвердженні своєї гіпотези, більшість аналітиків визнають: вона витримала перевірку часом. Санкції під проводом США спричинили погіршення економічного зростання РФ, стрибок процентних ставок і вищу інфляцію в Росії. Проте в момент, коли РФ вирішила розпочати повномасштабне вторгнення, ситуація для економічних санкцій стала практично безнадійною.

Особливо важливими є ставки Росії в її вторгненні в Україну. Територіальні вимоги — це найбільший запит у світовій політиці. Крім того, в ході війни Росія витратила величезну кількість людських життів і ресурсів на захоплення української території, яку вона намагалася анексувати.

Коли йдеться про такі масштабні вимоги, навіть найслабші та найбідніші уряди здатні протистояти економічному тиску. За останні п’ять років санкції під проводом США підірвали економіки Ірану та Венесуели, спричинивши значні внутрішні заворушення в обох країнах. Проте жоден режим не відповів помітними поступками. А Росія — набагато сильніший і потужніший актор, ніж Іран чи Венесуела.

Чи є причини для оптимізму?

«Парадокс санкцій» було опубліковано в 1999 році, і це далеко не останнє слово в цій темі. Чи пропонує подальша наукова література більше оптимізму щодо успішного економічного примусу Росії? Не зовсім. Інші дослідники виявили додаткові фактори, які могли б покращити шанси на успіх. Санкції, спрямовані на еліти, а не на загальне населення, мають кращі шанси. Інституціоналізована багатостороння співпраця також підвищує ймовірність успіху. І, як би банально це не звучало, формулювання чітких вимог може запевнити країну-ціль, що після поступок ініціатор дійсно зніме санкції.

Проблема в тому, що жоден із цих факторів не спрацьовує для російського випадку. Хоча арешт яхт може боляче вдарити по олігархах, їхня поведінка за останнє десятиліття показує: вони бояться Путіна набагато більше, ніж заморожування західних активів. Хоча існує певна міжнародна співпраця щодо санкцій проти Росії, її ефект обмежений. Глобальний південь здебільшого залишається осторонь, а дослідження Дрезнера показують, що країни-цілі сприймають спеціальні коаліції на кшталт тієї, що санкціонує Росію, як крихкі. Це спонукає Путіна чекати в надії, що коаліція розпадеться — і, чесно кажучи, враховуючи коливання Трампа в цьому питанні, такі очікування цілком обґрунтовані.

Можливо, найочевидніша проблема санкційного режиму полягає в тому, що пов’язані з ним вимоги залишаються водночас розмитими й амбітними. Це була проблема з самого початку вторгнення 2022 року. По суті, Захід вимагав, щоб Росія відмовилася від усіх своїх територіальних амбіцій щодо України. Проблема не лише в тому, що Росія не бажає цього робити — на цьому етапі вона юридично не може цього зробити. Навіть якщо це порушення міжнародного права, Росія офіційно «анексувала» чотири українські області протягом першого року масштабної війни. Щоб поступитися західним вимогам, Росія мала б скасувати «анексію» — це, наразі, є малоймовірним.

Два аргументи на користь санкцій

Отже, чи означає це, що економічні санкції проти Росії зайшли в глухий кут? Чи було б краще Заходу визнати поразку? Чи це найкращий спосіб вирішити парадокс санкцій?

Ну, ні — тому що економічні санкції не є лише інструментом примусу. Вони служать й іншим цілям, і це особливо важливо в цьому випадку.

Є дві причини підтримувати і навіть посилювати санкції проти Росії.

Перша причина пов’язана з підкріпленням норми територіального суверенітету. Один із небагатьох міцних принципів від закінчення Другої світової війни — це те, що суверенну територію не можна захоплювати силою. Це саме те, що Росія намагається зробити в Україні. Навіть якщо Росія зберігає де-факто контроль над частинами України, де-юре визнання має значення. Символізм покарання економічними санкціями надсилає повідомлення іншим ревізіоністським акторам у світовій політиці: спроби перекроїти суверенні кордони через застосування сили коштують дорого.

Друга причина — санкції можуть ослабити здатність країни вести тривалу війну. Книга Марії Грінберг «Торгівля під час війни» показує, що економічні санкції на початку бойових дій часто скромні — обмежуються, наприклад, ембарго на зброю — тому що ініціатор вірить, що війна буде короткою. Коли ініціатори розуміють, що конфлікт затягнеться, вони готові розширити ембарго. Обмежуються технології подвійного призначення, які можуть бути використані в бою, і ініціатори готові нести більші витрати, щоб схилити шальки терезів на полі бою.

У випадку Росії це означає розширення нафтового ембарго для обмеження її здатності імпортувати стратегічні товари. Жорсткіші санкції — у поєднанні з посиленням здатності України вести війну — завдадуть величезної шкоди спроможності Росії воювати.

Чому це важливо знати

Для України ключовим є не лише безпосередній військовий тиск на Росію, а й стратегічне виснаження її економічного потенціалу для ведення тривалої війни. Хоча санкції не змушують Кремль йти на поступки сьогодні, вони методично підривають його ресурсну базу та технологічні можливості на завтра.

Підтримка міжнародного санкційного тиску працює і як потужний сигнал для інших потенційних агресорів: спроби змінити кордони силою матимуть тривалі та болючі наслідки, навіть якщо не призведуть до негайної капітуляції.

Для Києва це аргумент на користь не послаблення, а посилення санкційної коаліції. Розширення технологічного ембарго та закриття лазівок для обходу обмежень безпосередньо впливає на здатність Росії фінансувати та забезпечувати свою агресію. Парадокс санкцій не означає їхню марність — він лише підказує, де шукати справжню ефективність: не в швидкій перемозі, а в довгостроковому виснаженні агресора.