Звідки взялась дата «1500 років»

Ідея відсвяткувати великий київський ювілей народилась не в науковому кабінеті. Громадськість хотіла ювілею, чиновники хотіла ювілею — деякі навіть пропонували оголосити Київ 2000-річним або взагалі 3000-річним. Головне, щоб цифра була кругла і вражаюча.

Зрештою, науковці на чолі з археологом Петром Толочком запропонували компроміс: відраховувати вік Києва від перших слов’янських поселень, знайдених на Старокиївській горі. Там виявили житло так званої корчагської культури, яке датувалось кінцем V — початком VI століття. Якщо прийняти цю знахідку за точку відліку і вважати, що поселення існувало безперервно від тих часів до літописного Києва, — виходило 1500 років.

«Ну якщо між нами, то швидше початок шостого століття. А кінець п’ятого — це вже був такий ювілейний привісок», — зізнався Толочко вже значно пізніше.

А перший секретар ЦК Щербицький тоді сказав приблизно таке: відсвяткуємо зараз, а якщо нащадки знайдуть матеріали старіші — вони відсвяткують свій ювілей.

Тобто навіть тоді всі розуміли: дата умовна.

Що знайшли — і чого не знайшли — насправді

Новітні археологічні дослідження підтвердили: вали знаменитого Старокиївського городища, яке вважалось найдавнішим «Градом Київ», виникли не раніше кінця IX — початку X століття. Великий рів, який там зберігся, і взагалі стосується до другої половини X століття — його появу пов’язують з першим нападом печенігів на Київ у 968 році. Тоді місто ледь встояло, і одразу після відбиття атаки укріплення модернізували: рів поглибили до 5,5–6 метрів від давньої поверхні і 8 метрів від сучасної.

Де ж VI століття? Воно є — але лише у вигляді одного-єдиного житла на Старокиївській горі. Жодних фортифікацій, жодного розвиненого ремесла, жодних елітних знахідок, скарбів чи ювелірних виробів, які б свідчили про племінний центр. Є ще кілька фібул VII — початку VIII століття. І суттєва «лакуна» VII сторіччя: між ранньослов’янськими слідами і переддержавним VIII–IX ст. — практично порожнеча.

«Говорити про те, що городище було якимось племінним центром, як це традиційно писалось у радянській історіографії, підстав ніяких нема», — пояснює археолог Олексій Комар.

Найнадійніший рубіж, який сьогодні має під собою реальне підґрунтя, — це VIII сторіччя. Саме тоді на Замковій горі і Старокиївській горі з’являються знахідки Волинцівської культури — кераміка, залишки жител. А вже з другої половини IX сторіччя розпочинається безперервне заселення кількох ключових майданчиків: Замкової гори, Старокиївської гори і Подолу.

На Подолі археологи знайшли дерев’яний зруб, датований методом дендрохронології 887 роком. Це найдавніша абсолютна дата для забудови Києва — і вона дивовижно точно збігається з літописною датою приходу Олега до Києва у 882 році.

Кий, Щек і Хорив: легенда чи реальність

Легенда про трьох братів-засновників — Кия, Щека і Хорива — та їхню сестру Либідь вміщена в «Повісті минулих літ» у недатованій частині. Більшість дослідників вважає її так званою топонімічною легендою: назви гір і річки (Щекавиця, Хоривиця, Либідь) підказали авторам імена персонажів, а не навпаки.

Цікаво, що навіть сам літописець сумнівався: а чи не був Кий звичайним перевізником через Дніпро? Люди ж казали різне. Щоб розвіяти ці чутки, автор додає: Кий ходив аж на Дунай — отже, явно не проста людина.

Але тут ховається маленька пастка. Чому саме Дунай? Та тому що там існувало місто під назвою Кієць. Тобто літописець знову скористався топонімом — назвою місця — щоб підкріпити легенду про людину. Виходить замкнене коло: легенда пояснює топонім, топонім підтверджує легенду.

Лінгвіст Трубачов свого часу склав цілу карту топонімів з коренем «Київ» по всій слов’янській ойкумені. Їх виявилось дуже багато. Це просто слов’янська топоніміка епохи розселення — і ніякого одного легендарного князя-засновника за нею немає.

Щодо братів і сестри — «це абсолютно видумані персонажі», каже Комар. А от сам Кий як якась реальна людина, яка дала ім’я поселенню, — цілком можлива фігура з «Раннього Середньовіччя».

Варяги і Русь: хто вони насправді

Один з найбільших стереотипів про Київ — це знаменитий літописний сюжет про «призвання варягів» 862 року: слов’яни нібито самі покликали скандинавів правити, бо «земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема».

Насправді, як пояснюють дослідники, цей сюжет — літературна конструкція, яку літописець XI сторіччя створив ретроспективно, щоб показати законність влади Рюриковичів над усією підконтрольною їм територією.

Сама назва «Русь» має скандинавське коріння. Слово «Ротар» означає «гребці». Фіни і досі називають шведів «Ротсі». Арабські та візантійські джерела IX–X ст. описують русів окремо від слов’ян: вони не займались землеробством, жили на кораблях, збирали данину, торгували рабами, служили найманцями при іноземних правителях.

Найімовірніший сценарій: скандинави приходили не за запрошенням, а в результаті конкурентної боротьби за річкові торговельні шляхи. Перші сліди скандинавської присутності в Україні — це поодинокі знахідки уздовж лісової смуги, які свідчать про пересування, а не про постійне проживання.

Олег — перший із літописних князів, якого дослідники вважають реальною людиною. Доказ — його торговельний договір з Константинополем.

«Ця угода була укладена з якимось серйозним противником», — пояснює Федір Андрощук. — «Візантійці того часу були надзвичайно горді і ставили себе вище за всіх християнських правителів, не кажучи вже про варварів».

Окрема деталь, яка перекидає деякі традиційні уявлення: літопис каже, що Олег прийшов до Києва з Новгорода у 882 році. Але Новгород у той час ще не існував — він виник лише у 930-х роках і одразу потрапив під владу Києва.

Поступово скандинавська еліта асимілювалась зі слов’янами. Після Олега, Ігоря й Ольги (скандинавські імена) приходять Святослав, а потім Володимир (слов’янські). Русь із назви соціальної групи стає назвою цілої держави і середнього Подніпров’я.

Тризуб, Десятинна церква та три палаци Володимира

У 980 році київським князем стає Володимир Святославович. Першим ділом він встановлює на Перуновому пагорбі нових язичницьких ідолів — дерев’яну скульптуру Перуна зі срібною головою і золотими вусами та кількох інших богів. Де саме стояло це капище? Більшість дослідників схиляється до думки, що саме там, де нині стоїть Андріївська церква XVIII ст.: це топографічно виділене місце, чудово видне з Подолу і з Дніпра.

У 988 році Володимир хреститься в Корсуні (нині Херсонес поблизу Севастополя) і повертається до Києва хрестити городян. Де саме відбувалось це масове хрещення — у річці Почайні чи в Дніпрі — суперечка не вирішена досі. Почайна, яка тоді протікала вздовж Подолу і впадала в Дніпро, сьогодні повністю взята в підземний колектор.

Після хрещення Володимир починає масштабне будівництво у Верхньому місті. Старокиївське городище зносять, рів засипають, кургани зрівнюють з землею — і на їхньому місці виростає зовсім нове місто з новою сіткою вулиць.

Головна споруда цього нового Києва — Десятинна церква. Перший кам’яний храм на всій території Русі. До неї тут взагалі не будували з каменю — ніхто просто не вмів.

Саме тому Володимир привіз майстрів із Візантії. І це не здогадки: цеглини та черепиця Десятинної церкви збереглись із клеймами — грецькими літерами, випаленими прямо у глині. Візантійський слід видно і в плані споруди, і в оздобленні — все типово константинопольське. Місцеві майстри вчились прямо на будівництві, дивлячись, як це роблять греки.

Коли ж церкву побудували? Літопис каже — 996 рік. Але археологи сумніваються. Будівництво, скоріше за все, почалось близько 991 року, і тривало довше, ніж п’ять років, бо паралельно зводились іще два великих палаци. На три такі об’єкти одночасно потрібно було значно більше часу, ніж відводить літопис.

Поруч з церквою стояли три палаци — Східний, Південний і Західний. Цікава гіпотеза: їхнє розташування відносно церкви точно копіює те, як розташовувались палацові споруди в Корсуні, де хрестився Володимир. Тобто Південний палац міг бути аналогом власних покоїв Володимира, а Східний — покоїв його дружини, грецької царівни Анни. Залишки фундаменту Південного палацю X ст. і досі можна побачити просто неба на вулиці Володимирській. Основи Західного — під скляним покриттям у будинку на Десятинному провулку, 5.

На цеглинах Десятинної церкви під час розкопок знаходили зображення тризуба — князівського знаку роду Володимира. Наразі це і є малий герб України. Чому саме тризуб і що він символізував у X сторіччі — достовірно невідомо.

Захист Києва Володимир вибудовував із нечуваним розмахом: фортеці на переправах через річки Ірпінь, Стугну і Віту, які утворювали так званий «київський трикутник», та система «змієвих валів» — загальною довжиною близько 962 кілометрів. Ця природна лінія оборони виявилась настільки вдалою, що вздовж тих самих річок проходила лінія Київського укріпрайону під час Другої світової війни. А у 2022 році — тут же зупинились російські війська.

Місто Ярослава: 70 гектарів за мурами

Після смерті Володимира у 1015 році починається боротьба за престол між його синами. Перемагає Ярослав — майбутній Мудрий. І одразу береться до масштабної розбудови.

У 1037 році (дата зафіксована в літописі) Ярослав завершує новий пояс оборонних укріплень Верхнього міста. Вал тягнувся від схилу Старокиївської гори по нинішній вулиці Костьольній, спускався на Майдан, піднімався до Золотих Воріт і виходив у район Львівської площі. Ширина валу — близько 27 метрів, висота — 11–12 метрів, а зверху ще стояла дерев’яна стіна. Усередині цих укріплень містилось понад 70 гектарів.

До Верхнього Києва вело троє воріт.

Золоті ворота — добре відомі: їх кам’яні залишки збереглися.

Ляцькі ворота — розташовувались приблизно там, де нині стоять пілони колишніх «Печерських воріт» кінця ХХ ст. на Майдані Незалежності. Коли їх будували, будівельники наткнулись на давні дерев’яні конструкції в землі. Майже напевно — це і є рештки тих середньовічних воріт.

Перед воротами, там де зараз бруківка і фонтани, у XI столітті протікав струмок. Він виконував роль природного рову — додаткова перешкода для тих, хто наважувався штурмувати місто.

А звідки така дивна назва — «Ляцькі»? Скоріш за все, від слів «ляда» або «лядина» — так називали місце, розчищене від дерев і чагарників. Перед будь-якими укріпленнями середньовічні будівники навмисно вирубували всю зелень: щоб ворог не міг підкрастись непомітно, щоб лучники бачили ціль здалеку. Голий простір перед стіною — це не недбалість, а продумана тактика.

Жидівські ворота — їхнє точне розташування досі дискусійне. Довго вважалось, що вони стояли на місці Львівських воріт укріплень XVII ст. (звідси — Львівська площа). Але плани Боплана середини XVII ст. показують: давньоруська лінія могла йти інакше — в бік Либіді. Поряд жила значна єврейська громада Києва, яка згадується ще в документах X сторіччя.

Окремо варто сказати про так звані Софійські ворота біля перетину Володимирської і Великої Житомирської. Їх дуже довго — ще з XIX ст. — вважали парадними в’їзними воротами давнього Києва. Аж поки детальне вивчення матеріалів не показало: це споруда 1687 року. Просто під час будівництва в їхніх фундаментах використали багато давньоруського будівельного матеріалу, що і ввело дослідників в оману.

Поділ: серце ремесла і торгівлі

Поділ — найбільший район середньовічного Києва. У XII столітті він займав близько 120–160 гектарів і був суцільним ремісничо-торговельним посадом. Переважна більшість киян жила і працювала саме тут.

За 70 років досліджень Подолу виявлено понад 50 виробничих комплексів. П’ять майстерень із обробки бурштину — Київ явно спеціалізувався на цьому експортному виробництві: тут робили намистини різної форми (круглі, пірамідальні, двопірамідальні), натільні хрестики, каблучки і персні. Були горни для металообробки (концентрувались біля струмків), ювелірні майстерні.

Культурний шар Подолу сягає 10–12 метрів у глибину. Найдавніші зруби виявлені на глибині 10–11 метрів. Найстаріша дата — 887 рік за дендрохронологією. На такій глибині у 1972 році, під час прокладання метро на Контрактовій площі, будівельники і натрапили на перші зруби часів Русі. Метробудівці тоді зупинили роботи на три місяці, поки археологи досліджували унікальні садиби X ст.: двокімнатне (можливо, двоярусне) житло, господарські споруди, дерев’яні тротуари між ними, парканчики з дошок-обаполів. Серед знахідок — типова давньоруська кераміка, привізні візантійські амфори, насіння гірких трав, кісточки персиків і ягід, візантійська монета. Висновок: тут жив купець, пов’язаний торгівлею з Чорноморськими колоніями Візантії.

Вражає ось що: 75% вуличної мережі Подолу не змінилася від середньовіччя аж до великої пожежі 1811 року, після якої згоріли понад 2000 садиб і місто перепланували. Тобто люди жили на тому самому місці, у тих самих кордонах садиб, майже тисячу років.

Як жили кияни тисячу років тому

Типова садиба рядового подолянина XI ст. — це невеликий двір з п’ятистінним зрубом (чотири стіни плюс перегородка, що ділить простір на сіни і житлову кімнату), кількома господарськими будівлями і дерев’яним парканом. Садиба виходила до вулиці або до річки.

Кияни того часу готували їжу в печах і на вуличних літніх кухнях. М’ясо їли рідко; основа раціону — рослинна їжа. Картоплі, зрозуміло, ще не було. Тарілки і ложки були дерев’яними і майже не збереглися; натомість глиняний посуд — горщики, миски — зустрічається часто.

Для освітлення використовували керамічні масляні світильники: у них заливали олію або іншу горючу рідину, занурювали ґніт — і він повільно горів, даючи тьмяне, але стабільне світло.

Грамотність серед городян була помітно поширена — значно більше, ніж прийнято думати. Серед знахідок часто трапляються «писала» (або грецькою «стилі») — загострені кістяні чи металеві палички для письма. Ними дряпали написи на дерев’яних воскових табличках — «церах». Помилився — згладив пласким кінчиком писала і написав заново. Власна «руська правда» регулювала майнові відносини і злочини: замки та ключі теж зустрічаються при розкопках дуже часто.

Діти грали з глиняними іграшками, вкритими поливою. У фондах Інституту археології зберігається вершник на коні з глини — маленька фігурка, якій мінімум 800 років.

1240 рік: катастрофа, після якої Київ відновлювався 500 років

Розвиток середньовічного Києва перервала монгольська навала. У 1240 році війська хана Батия ввійшли до міста — саме через Ляцькі ворота на Майдані.

Під час розкопок знаходять десятки будівель, знищених під час штурму і пожежі, що його супроводжувала. Поряд — колективні поховання: братські могили, в яких десятки людей — чоловіки, жінки, діти. Під час досліджень Десятинної церкви початку XXI ст. виявили яму, заповнену фрагментами кісток близько двох десятків осіб.

Після 1240 року кількість мешканців Києва скоротилась, ймовірно, в десять разів. Настільки ж населеним, як до навали, місто стало лише у XVIII ст. — через п’ять з половиною сотень років.

Чому це важливо знати

Реальна археологічна хронологія Києва — це не менш захоплива, ніж будь-яка легенда. Місто, яке виростало з розкиданих садиб на кількох горах у IX ст., за два-три покоління перетворилось на середньовічну столицю з кам’яними церквами, палацами, мурованими валами, 20–50 тисячами мешканців і налагодженими торговельними зв’язками з Константинополем. І більшість цих таємниць ще чекає своїх відкривачів: за оцінками фахівців, археологічно досліджено лише кілька відсотків від всієї історичної території середньовічного Києва.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, у 2024 році виповнилося 175 років від дня народження Вікентія Хвойки — чеського археолога, який відкрив Трипільську культуру й перші стародавні поселення на території Києва. Також ми повідомляли, що Музей Гетьманства отримав п’ятий том архівних документів козацької доби, які розкривають історію українського державотворення. Крім того, ми розповідали про знесення на Саксаганського, 111 історичного будинку Грушевського заради недобудованого ТРЦ.