Чому будівлю 1853 року називають «анатомічним театром»

Відкрита у вересні 1853 року, будівля на тій вулиці, яка встигла побувати Кадецькою, Фундуклієвською, Леніна і нарешті Богданом Хмельницьким, — це найстаріша споруда на всій вулиці. Ніякого капітального ремонту за всі ці роки не було — лише косметичні оздоблення та внутрішні перебудови.

Назва «анатомічний театр» прийшла з Західної Європи разом із Петром І. За словами директора музею Вадима Шипуліна, у XVII–XVIII століттях у Європі навіть продавали квитки на розтини: «Справжню цю назву, історично вважається, привіз до Росії Петро І після своєї подорожі до Західної Європи, де ще на початку XVIII століття продавалися квитки на розтини. Вже квитки на розтини у XIX столітті не продавалися, але назва «Анатомічний театр» закарбувалася».

Будівлю спроєктував київський міський архітектор Олександр Береті — один із найвидатніших архітекторів міста свого часу. Вважалося, що анатомічний театр вийшов одним із найкращих у Європі. На відкриття очікували самого Миколу І, але той не приїхав і надіслав натомість свого лейбмедика.

Цікаво, що вулиця Богдана Хмельницького по праву може вважатися «вулицею трьох театрів»: тут анатомічний театр сусідить із Міським театром — нині Національна опера — та «Театром Бергоньє», що нині є Національним театром імені Лесі Українки. «Наш театр найстаріший, до речі», — з гордістю зазначає Шипулін. — «Коли до мене приходять колеги з тих театрів, кажу: браті наші менші».

10 тисяч тіл і медичний факультет

Будівля зводилась для медичного факультету Університету Святого Володимира. Медичний факультет відкрився у 1841 році і досить швидко став найбільшим у цьому університеті. Втім, навчання тоді було справою жорсткого відбору: на перший курс вступили 27 осіб, а через п’ять років диплом отримали лише 12.

Головним «матеріалом» для навчання слугували тіла. За звітом директора анатомічного театру, професора Володимира Байця, складеним на 1891 рік, через будівлю пройшло понад 10 тисяч людей, що віддали свої тіла науці. Але Шипулін переконаний: реальна цифра набагато більша. «Міський морг тут знаходився до 1918 року», — нагадує він. — «І я думаю, що ця цифра значно більша».

Одна з найгучніших справ, пов’язаних із будівлею, — розтин тіла Андрія Ющинського у 1911 році, проведений тут професором Болонським у рамках сумнозвісної «Справи Бейліса». «Це також було в цій будівлі в 1911 році», — підтверджує директор музею.

Легендарні лікарі, чиї портрети дивляться зі стін

Музей — це не лише підземелля і препарати, а й галерея видатних українських медиків.

Найбагатший киянин 1870-х — професор Мерінг, чий прижиттєвий портрет пензля модного тоді Бодаревського висить на стіні. Той самий Бодаревський, якому заздрили передвижники: «Ілля Рєпін каже, що всі найкращі замовлення забирає Бодаревський».

Василь Образцов — людина, якого спершу вважали міським божевільним, коли він пропонував пальпувати живіт пацієнта. Зараз метод ковзної пальпації — класика. З 1907 року його офіційно визнали найкращим терапевтом Російської імперії. Але цим не вичерпуються його заслуги: «Окрім методу ковзної пальпації, ним запропоновано разом зі Стражеском — і описано в німецькому журналі, пріоритет за ними закарбований — прижиттєвий опис трьох основних клінічних форм інфаркту міокарда. Тоді електрокардіографія тільки починалася».

Теофіл Яновський — «святий київський лікар», як його тут називають. Він жив на Андріївському узвозі і нерідко не лише не брав плату з бідних пацієнтів, а й залишав їм власні гроші. Одного разу вночі на нього напали розбійники і забрали все. Він дав оголошення в київську газету з проханням повернути бодай записник. «Кримінальні авторитети все повернули, навіть з вибаченнями і компенсацією, тому що вони не знали, у кого підчепили гроші. Ось такий святий Яновський».

А ще — Данило Самойлович, що очолював світову боротьбу з чумою, та Скліфасовський — лікар, чиїм іменем в Москві названо лікарню, але який насправді є «нашим українським лікарем», як підкреслюють у музеї.

Підземний морг: 96 осередків, льод із Дніпра і 40 років забуття

Найсенсаційніша частина екскурсії — підземний льодовик, зведений у 1907 році: через 54 роки після самого театру. Холодильних установок тоді ще не було — вони з’являться в США ще за 7–8 років. Тому вирішення проблеми зберігання тіл вийшло суто інженерним.

«У 1906 році асигновано 7 500 карбованців на будівництво льодовика анатомічного театру», — розповідає Шипулін. — «Холодильних установок тоді не було. Питання — як зберігати ці тіла». Конструкція складена на зразок термоса. Наприкінці грудня з Дніпра звозили брили льоду і закидали через спеціальні отвори. «Воно зберігалося приблизно до травня місяця», — пояснює директор. — «Потім поступово льод перетворювався у воду, яку відкачували спеціальними компресорами».

Підземелля мало ліфтну шахту — на її облаштування пішло ще 1 500 карбованців. Запланована швидкість вражала: чотири тіла на хвилину. Усього — 96 осередків різного розміру, частина яких і сьогодні містить кістки. Тіла перед поміщенням у льодовик обробляли формаліном — «щоб убити збудників захворювань і якось убезпечити студентів від зараження».

Але після Другої світової війни льодовик забули. Десь у середині 1970-х почала просідати дорога поряд зі станцією швидкої допомоги. «Викликали слідчу бригаду КДБ», — згадує Шипулін. — «Бригада з’ясувала, що тут було просто місце для зберігання трупів». Людська нога не ступала сюди щонайменше 40 років. «У нас немає — і де я не шукав — жодних креслень цього приміщення», — визнає директор. — «У 1970-х його хотіли взагалі залити цементом. Але завдяки станції швидкої допомоги і тодішньому директору вдалося зберегти».

«Біла гвардія», Муравйов і штабелі тіл у підземеллі

Під час громадянської війни 1917–1921 років Київ 14 разів переходив із рук у руки. Усі розстріляні, всі загиблі під час бомбардувань — звозились сюди. 96 осередків не вистачало. «Тому тут усі ці тіла лежали штабелями, як описано у «Білій гвардії»», — каже Шипулін.

У відео звучить пряма цитата з роману Михайла Булгакова, який описав саме це підземелля:

«Федір порався довго з замком біля сітки ліфта. Відкрив його, і вони з Миколкою стали на платформу. Федір смикнув ручку, і платформа пішла вниз, скрипучи. Знизу тягло крижаним холодом. Платформа стала. Увійшли до величезної комори. Микола каламутно бачив те, чого він ніколи не бачив. Як дрова у штабелях, одні на одних лежали голі, що випромінювали нестерпну духоту люди. Незважаючи на холод, сморід людського тіла просто пробивав. Ноги, задубілі або розслаблені, стирчали осторонь. Жіночі голови лежали з розбитим волоссям, а груди були м’яті, жовані у сінцях».

Як ми раніше писали, постать Булгакова сьогодні в Києві переосмислюється: він, за визначенням Українського інституту національної пам’яті, є символом російської імперської політики, хоча свої найяскравіші твори писав саме про Київ. Але цитований тут уривок — це не вигадка, а документальний опис того, що відбувалося в підземеллі на вулиці Богдана Хмельницького.

Особисту мікроісторію тих подій зберіг директор музею. Одна відвідувачка розповіла: її далекий родич, печерський домовласник Аверін, мав матір, убиту осколком під час бомбардування Києва військами Муравйова. «Вона майже тиждень пролежала у ванні, тому що вони не могли її поховати», — переказує Шипулін. — «Коли були ті обстріли, загинув завідувач гінекології на території лікарні, професор Брюно».

Як анатомічний театр мало не знесли у 1913-му — і чому не знесли

На початку XX століття вулиця Богдана Хмельницького перетворилась на один із найпрестижніших районів міста. Тут відкривались банки, зводились розкішні прибуткові будинки, оселялась заможна публіка. Анатомічний театр із його специфічним запахом і призначенням у цей образ категорично не вписувався.

У 1913 році справу вирішили радикально: будівлю перенести на Батиєву гору, де планувалось нове університетське містечко. Ділянку під театром уже продали банку — за 200 тисяч карбованців. Угода укладена, гроші отримані, переїзд неминучий.

А потім почалась Перша світова війна.

«Ніхто нікуди вже не переїхав», — каже директор музею Вадим Шипулін з тією інтонацією, яка дає зрозуміти: він і сам не без задоволення про це згадує. Анатомічний театр залишився там, де стояв.

Далі — ціле сторіччя трансформацій. Міський морг перенесли на Куківську. У звільнених приміщеннях почергово розміщувались кафедри фізики, ботаніки, військової підготовки. Під час Другої світової тут облаштували польовий медичний навчальний заклад — окупаційна влада готувала лікарів. Після війни прийшла черга бібліотеки та художньої самодіяльності медичного інституту.

Музей почав формуватися лише наприкінці 1960-х — і офіційно відкрив двері у 1982 році. Майже 130 років будівля чекала, поки хтось нарешті вирішить розповісти її історію.

Привид архітектора Береті і КДБ-відділ паранормального

За легендою, у будівлі досі блукає привид архітектора Береті — людина у широкополому капелюсі. Двоє співробітників музею в різні роки стверджують, що бачили його. Сам Шипулін — ні, хоча пропрацює тут двадцять років.

«Може, він мені просто не показується», — каже директор без особливого жалю.

Після того як дванадцять років тому СТБ знімало тут «Битву екстрасенсів», до музею потягнулись незвичайні гості. Один із них представився колишнім співробітником 13-го підрозділу КДБ — того, що займався паранормальним. І повідомив: Береті був масоном високого ступеня посвяти, його масонське прізвисько — «Біліні», а головним інтересом — секрет вічного життя.

Шипулін сприймає це як легенду. Але є деталь, яку він не відкидає: різні люди з екстрасенсорними здібностями, які приходили до будівлі незалежно одне від одного, щоразу вказували на одні й ті самі точки в просторі.

«Вузлові точки будівлі» — так він це формулює, не беручи слова в лапки і не посміхаючись.

«Будівля стоїть з 1853 року без жодного капітального ремонту», — підсумовує директор. — «І ви розумієте, скільки подій відбулося за цей час».

Що сьогодні: квест-кімната, діорама і одна з найкращих медичних колекцій світу

Музей медицини — це не тільки страшна історія. Це ще й одна з найбільших у світі медичних колекцій. Серед експонатів — препарат суглоба з Вільнюської колекції, якому понад 200 років («це не муляж — це колись була людина»); скелети, в тому числі дитячий; чавунна підлога, як у Софійському соборі; манекени, виліплені так реалістично, що на деяких можна провести пальпацію.

У 1982 році музей отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки — за діораму, що зображає оборону Києва у серпні 1941 року. Вперше таку діораму створили не московські художники, а українські митці.

Є й квест-кімната в колишній навчальній аудиторії XIX століття — з реальними препаратами, дубовим столом академіка Громашевського і атмосферою, від якої перехоплює дух. «За 7–8 років існування квест-кімнати лише одна-дві групи вийшли без підказки», — зазначає Шипулін. — «Дуже складна кімната. Ми її створювали без жодних помічників».

Іноземці про музей знають — і приїжджають. «Це вважається одним із найкращих музеїв медицини у світі. Прикро, що про нього ще мало знають», — говорить директор наприкінці екскурсії.

Чому це важливо знати

Анатомічний театр — не музей у звичному розумінні. Тут не прибирали незручні сторінки і не міняли таблички. Під підлогою — підземелля, яке сорок років простояло закритим. На стінах — портрети лікарів, у льодовику — кістки, які нікуди не поділись.

Університетська наука XIX століття, тіла часів громадянської війни, нацистський медикум, радянська бібліотека — все це одна будівля, одна адреса.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, Київ зберігає чимало забутих архітектурних таємниць: наприклад, «Залізна» церква на Галицькій площі — унікальна чавунна споруда, зведена у 1868–1871 роках і знесена у 1934-му, — ще одна сторінка міста, яку більшість киян ніколи не бачили.