Шістнадцять років при владі — і раптом опозиція

Парламентські вибори в Угорщині відбулися 12 квітня 2026 року. Партія «Фідес», яка керувала країною шістнадцять років, опинилася в опозиції.

Шістнадцять років — довгий час. Підліток, якому зараз п’ятнадцять, не застав у країні іншої влади.

«Фідес» з’явився у 1988 році як ліберальний молодіжний рух. Згодом він став національно-консервативною партією. Науковці широко описують його правління як популістське й тісно пов’язане з особою Віктора Орбана (Viktor Orbán). Усі ці роки політичне життя країни було глибоко поляризованим, тобто розколотим на два ворожі табори.

В Угорщині партію й націю часто ставили поруч: у політичній риториці ідентичність «Фідесу» пов’язували з ідентичністю країни. Прихильники партії звикли відчувати себе частиною цього цілого, разом із владою, лідером і «нацією». Тому для них поразка означала більше, ніж зміну влади. Вони втратили одну з опор власної ідентичності, тобто того, ким себе вважали.

Така поразка похитнула й звичні розповіді: про те, хто такі «ми», чия влада законна і як пов’язані минуле й майбутнє країни. Після виборів публічні сторінки політиків, які програли, стали гарячими майданчиками для суперечок. Тут шукали причини поразки, розподіляли провину, наново визначали, хто такі «ми», і гадали, що буде далі.

Жалоба: ритуал, який тримає спільноту

Коли спільнота когось втрачає, люди здавна гуртуються навколо ритуалів. Французький соціолог Еміль Дюркгейм (Émile Durkheim) вважав, що обряди жалоби потрібні не лише померлому. Вони потрібні й тим, хто залишився, бо допомагають спільноті вистояти й не розпастися після втрати. Горе в такі хвилини висловлюють разом, і це обов’язок кожного. Саме так група знову підтверджує, що вона єдина.

А що, коли втрата — не смерть людини, а поразка на виборах? Сьогодні інтернет — одна з головних площ, де збирається суспільство. Чи стає він після поразки місцем, де спільнота разом оплакує втрату? Це питання поставили Тамаш Сіладьї (Tamás Szilágyi) з факультету мистецтв імені Бели Бартока та Река Сіларді (Réka Szilárdi) з відділення академічного вивчення релігії. Обоє працюють у Сегедському університеті.

Готової відповіді дослідники заздалегідь не мали й свідомо залишили питання відкритим. Вони не вважали, що після поразки люди неодмінно сумують. Не вважали й того, що траурні ритуали в мережі з’являються самі собою. Річ у тім, що жалоба має два різні шари.

Перший шар — зовнішній: траурні слова, повторювані фрази, спільно висловлені почуття. Другий — внутрішня робота: визнати втрату, пережити її й поступово з нею змиритися. Перше може існувати без другого. Можна прийти на похорон у чорному й постояти зі свічкою, але так і не погодитися, що людини вже немає. Зовні це жалоба, а всередині — ні.

Дослідники спираються на ідею американського науковця Джеймса Кері (James Carey). Він розглядав спілкування не як передачу інформації, а як спосіб підтримувати спільний для людей світ. З такого погляду коментар, лайк чи завчена фраза — не просто обмін думками. Це повторювані публічні жести. Ними спільнота підтверджує свою згуртованість і раз у раз утверджує те, що вважає реальністю.

Тож постає питання: чи є коментарі після поразки таким ритуалом? Якщо так, то це вже не просто реакція на програш. Люди разом визначають, що ця поразка означає для всієї спільноти.

Що наука вже знала про жалобу

Ідеї, про які йдеться нижче, автори називають «чутливими поняттями» (sensitizing concepts). Вони підказують, на що звернути увагу, але не диктують висновків. Категорії для аналізу мали народитися з самих коментарів, а не з підручника.

Почнімо з того, що жалобу давно вивчають як спільну справу, а не лише як особисте почуття. Фінська дослідниця Йоганна Суміала (Johanna Sumiala) показала, як ритуали колективної жалоби влаштовуються в медіа і через медіа.

• Стадії горя. Американська психіатриня Елізабет Кюблер-Росс (Elisabeth Kübler-Ross) у 1969 році описала п’ять станів: заперечення, гнів, торг, депресію й прийняття. Спершу вона описувала, як людина зустрічається зі смертю, а не створювала загальну теорію жалоби. Пізніше її модель часто читали як сходинки, якими треба пройти по черзі. Сучасні дослідження таке прочитання суттєво переглянули. Жалоба не обов’язково йде за планом: у ній є повтори, повернення назад, перерви й кілька почуттів водночас.
• Мапа публічних емоцій. Тому автори беруть модель Кюблер-Росс не як інструкцію, а як знайому всім карту. Вона допомагає впізнати в публічних висловах заперечення, гнів, пошук цапа-відбувайла, надію чи прийняття. Заперечення тоді звучить як конспірологічна або применшувальна мова. Гнів — як моральне обурення чи пошук винного. Торг — як історії в дусі «а що, якби». Депресія — як мова спільної безпорадності й втрати. Прийняття — як ритуальне завершення, коли втрата стає пам’яттю чи спільним уроком.
• Пам’ять, що не відпускає. У соцмережах жалоба часто не завершує втрату, а знову й знову її повертає. Репости, коментарі, пам’ятні дописи, фото, цитати й дописи до роковин раз у раз створюють публічну мову відсутності.
• Два процеси. За моделлю Маргарет Строебе (Margaret Stroebe) та Генка Шута (Henk Schut), людина в жалобі не йде прямою дорогою до прийняття. Вона постійно коливається між двома полюсами. Один — зосередженість на втраті. Другий — спроби облаштувати життя після неї. Для спільноти це означає, що пам’ять може водночас і тримати біль, і перебудовувати суспільний лад.
• Пошук сенсу. На думку психолога Роберта Неймеєра (Robert Neimeyer), головне питання жалоби — як вписати втрату у світ особистих і спільних смислів. А ще — як змінити власну ідентичність і історію свого життя. Коли втрата спільна, це вже суперечка. Що означає втрата? Кому вона належить? У яку історію вписується? Хто винен, хто постраждав і які з цього моральні чи політичні наслідки?
• Жалоба й меланхолія. Засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд (Sigmund Freud) чітко розрізняв ці два стани. Жалоба поступово веде до прийняття втрати, і прив’язаність до втраченого змінюється. У меланхолії прийняття так і не настає, а прив’язаність лишається неопрацьованою. Саме ця різниця дозволяє авторам відокремити форму жалоби від її роботи.
• Повторення й опрацювання. В іншій праці Фройд розрізняв просте повторення та опрацювання (working-through). Повторення лише знову й знову відтворює прив’язаність чи опір. Опрацювання поступово змінює саме ставлення людини до того, що сталося.
• Політична втрата. Американська філософиня Джудіт Батлер (Judith Butler) писала, що публічна жалоба визначає, які втрати суспільство взагалі визнає гідними оплакування. Політологиня Венді Браун (Wendy Brown) описала «ліву меланхолію»: чіпляння за позицію, яку вже переважила історія, заважає рухатися далі. Спільний висновок цих праць: політичну втрату ніхто не переживає автоматично. Нерідко типовим буває саме те, що спільнота так і не опрацьовує втрату.
• Жалоба онлайн. Британський соціолог Тоні Волтер (Tony Walter) і колеги у 2012 році показали, що інтернет змінює те, як люди сумують разом. З’являються нові публічні жести, які всі бачать і можуть повторювати. Водночас жалоба стає більш показовою, розрахованою на глядача. Однак такі дослідження стосуються переважно смерті людей і вдячних, теплих форм вшанування пам’яті.

Звідси й висновок: жалоба в мережі — це не просто спонтанна емоційна реакція. Це ритуали й розповіді, якими спільнота наново творить себе. Отже, важливо не лише, чи з’являється жалоба онлайн, а й у якій формі. Це може бути опрацювання втрати, меланхолійне повторення, емоційна мобілізація, моральний вирок, пам’ять, що формує ідентичність, або спроба відновити колишній лад.

Тут і виникає прогалина. Наявні поняття стосуються здебільшого успішної жалоби або неполітичної смерті. Вони не відповідають, чим стає інтернет після поразки на виборах. Чи це місце жалоби? Чи, навпаки, сцена, де жалоби немає, її відкладають або навіть від неї відмовляються?

Тож автори поставили два запитання. Чи з’являється в мережі після поразки ритуальна робота політичної жалоби? А якщо ні, то які форми спілкування займають її місце?

Автори одразу роблять важливе застереження. Слово «опрацювання» в їхній статті — аналітична аналогія, а не медичний діагноз. Якщо говорити про публічні дискусії, опрацювання означало б більше, ніж визнати результат виборів. Довелося б відкрито говорити про втрату, переглянути розповіді про безперервність влади й, можливо, наново уявити, хто такі «ми».

Коментарі, зібрані за один період, не покажуть, чи змінилися окремі люди психологічно. Не доведуть вони й того, що жалоба з часом успішно завершилась. Тому автори роблять вужче твердження. Вони з’ясовують лише, наскільки помітні в коментарях ті висловлювання, що відкривають шлях до такого опрацювання або, навпаки, його закривають.

Як зібрали дані

Вчені вибрали п’ять публічних сторінок у фейсбуці. Це сторінки Віктора Орбана, Яноша Лазара (János Lázár), Тамаша Менцера (Tamás Menczer), Петера Сійярто (Péter Szijjártó) та Даніела Деака (Dániel Deák). Після виборів саме вони стали головними майданчиками, де висловлювався табір, що програв. Важила не кількість підписників, а роль сторінки: кожна мала велике охоплення й збирала безліч коментарів.

На цих сторінках відібрали 23 публічні дописи за період з 13 квітня до 15 травня 2026 року. Це 33 дні. Брали популярні дописи про те, як тлумачити поразку, хто за неї відповідає і яким буде майбутнє спільноти. Для порівняння додали кілька дописів на інші теми.

Коментарі зібрали з 20 до 27 травня 2026 року за допомогою Apify — платформи, яка автоматично збирає відкриті дані з вебсторінок. Один її модуль знаходив дописи, а інший — коментарі до них. Кожен запис у таблиці відповідав одному коментарю. Там були заголовок і опис допису, текст коментаря, кількість лайків, посилання на джерело, а також кількість символів і слів.

Дослідники брали лише те, що відкрито для всіх. Закритих груп і приватних профілів вони не торкалися. З коментаторами не контактували: це було спостереження збоку, без жодного втручання.

Спочатку зібрали 13 620 коментарів. Після очищення лишилося 13 613. Прибрали порожні й незрозумілі записи та справжні дублікати, тобто коментарі з тим самим текстом за тим самим посиланням. Прибрали й коментарі без жодної літери, лише з емоджі чи розділових знаків.

Відсіювали саме незрозуміле, а не коротке. Короткі формули відданості навмисно залишили, бо вони багато кажуть про спільні настрої. Наприкінці кількість лайків перевели в цілі числа, а символи й слова перерахували вже в очищеному тексті.

Скільки часу треба, щоб усе це прочитати? Якщо витрачати на коментар десять секунд, вийде майже 38 годин. Це понад півтори доби без сну й перерв.

Коментарі розподілилися дуже нерівно. Під кількома найпопулярнішими дописами зібралося по кілька тисяч, під рештою — лише кілька сотень.

Це не опитування громадської думки, і вибірка не репрезентативна. Автори складали її цілеспрямовано, під свою дослідницьку мету. Вони й не претендують на висновки про все суспільство. Їхня мета — поняття, які можна обережно застосувати до схожих випадків. Політичних симпатій чи вподобань виборців вони не вимірювали, а автоматичного аналізу настрою текстів не робили.

Як читати, не знаючи наперед, що шукаєш

Автори використали метод «обґрунтованої теорії» (grounded theory). Його запропонували соціологи Барні Глейзер (Barney Glaser) та Ансельм Страусс (Anselm Strauss), а Кеті Чармаз (Kathy Charmaz) розвинула його конструктивістський варіант. Суть методу: теорію не беруть готовою, а вибудовують із самих даних. Сенс тут виникає у спілкуванні людей, а категорії аналізу — у роботі дослідника з матеріалом.

Чому не інші методи? Кількісний аналіз змісту, критичний аналіз дискурсу чи аналіз рамок наперед задали б ті самі категорії, які якраз і треба було побудувати.

Спершу дослідники просто читали коментарі, нічого не позначаючи, і записували враження. Саме тоді вони вперше зрозуміли головне. Це не розмови спільноти, яка замкнулася у своєму горі. Це спірна територія.

Далі почалося відкрите кодування. Кожному коментарю давали код — коротку назву, що описує його зміст. Але код описував не тему коментаря, а дію, яку він виконує в спільноті.

Приклад. Прихильник пише: «Ти назавжди залишишся нашим прем’єр-міністром, Вікторе». Можна було б позначити це як «підтримка Орбана». Таку позначку відкинули, бо вона фіксує тему, а не дію. Натомість з’явився код «символічна повторна коронація усуненого лідера». Коментатор ніби лишає лідера на посаді й не визнає, що влада перейшла до інших.

Кожен новий код порівнювали з попередніми, з наявними кодами й із винятками. Кожне об’єднання кодів обґрунтовували письмово. Так «повторну коронацію» зіставили з кодом «витривалість» і з виразом із самих коментарів: «програли битву, а не війну». Такий код, узятий дослівно зі слів учасників, називають in vivo, тобто «з живого». Два останні коди об’єднали в ширшу категорію «відкладання завершення». До неї ж віднесли й повторну коронацію.

Те саме порівняння показало, що коди двох таборів утворюють дзеркальні пари. Коронація має пару в скиданні з престолу. Сакралізація, тобто надання священного статусу, має пару в десакралізації.

Увесь час дослідники вели аналітичні нотатки, і ця робота важила не менше за кодування. З порівняння кодів і нотаток виросли категорії, а зі зв’язків між ними — теорія середнього рівня. Так називають теорію, яка не пояснює все на світі, а описує конкретний тип ситуацій.

Який ШІ допомагав і як його стримували

Помічником була мовна модель Claude Opus 4.8 від компанії Anthropic. Вона працювала в окремому середовищі з постійним дослідницьким протоколом, тобто зводом правил. Протокол визначав роль моделі й обов’язкові принципи методу. Він прямо забороняв моделі накладати готові теорії, автоматично оцінювати настрій текстів і вгадувати психологічний стан коментаторів.

Модель пропонувала варіанти кодів і допомагала вести нотатки. Вона також шукала ключові слова й показувала, наскільки поширений патерн (pattern — повторюваний шаблон), який дослідники помітили під час читання. Такі підказки самі нічого не доводили. Щоразу після них дослідники знову перечитували тексти. Модель давала сировину, а не висновки.

Головний ризик автори називають прямо: модель могла б принести в аналіз готові теорії зі своїх навчальних даних. Від цього було два запобіжники. По-перше, частину коментарів, відібрану так, щоб вона відображала весь масив, дослідник закодував сам, без моделі. Потім обидва кодування порівняли й записали всі розбіжності. По-друге, кожну пропозицію моделі, яка нагадувала категорію з уже відомих теорій, вважали підозрілою. Її приймали, лише якщо її підтверджували самі дані.

Кожне формулювання дослідник залишав, змінював або відкидав за двома критеріями. Перший: чи називає воно дію, а не тему? Другий: чи немає в ньому заборонених протоколом висновків? Заборонено було судити про психологічний стан коментаторів і переносити категорії з давніх моделей, як-от стадії горя.

Розбіжності між двома кодуваннями не зводили до механічного підрахунку збігів. Їх розглядали як діалог, що уточнює коди. Збір і очищення даних відбувалися під наглядом людини. У самому аналізі модель лише пропонувала, а всі теоретичні рішення ухвалював дослідник. Автори окремо зазначають, що перевірили й відредагували все, що запропонувала модель, і повністю відповідають за зміст статті.

Етика: відкритий коментар — ще не дозвіл

Усі коментарі були публічними, але автори не вважали, що це знімає етичні питання. За статтею 9 Загального регламенту ЄС про захист даних (GDPR) політичні погляди належать до особливої категорії персональних даних. Тому дослідники дотримувалися рекомендацій Асоціації інтернет-дослідників (Association of Internet Researchers). Предметом аналізу були не окремі люди, а загальні патерни спілкування.

Імена коментаторів та інші дані, за якими їх можна впізнати, прибрали або замінили псевдонімами. Виняток — публічні особи. Цитати подано скорочено й так, щоб за ними не можна було знайти автора, але без спотворення змісту. Ми перекладаємо їх з угорського оригіналу, наведеного в статті.

Етичної експертизи й згоди коментаторів не знадобилося. Дослідження ні в що не втручалося, а матеріал подано лише узагальнено й знеособлено. Самі дані не оприлюднюють через вимоги приватності.

Якість роботи автори забезпечували за визнаними критеріями якісних досліджень. Кожен крок аналізу задокументовано. Зафіксовано, як змінювалася система кодів і чому коди об’єднували. Дослідники також письмово відстежували власну позицію і дбали, щоб обидва табори аналізувати однаково ретельно.

Не жалоба, а зіткнення

Наскільки помітний той чи інший патерн, автори позначають словами «домінує», «характерно» й «маргінально». Це якісні оцінки, а не відсотки. «Домінує» — патерн, що постійно траплявся і був центральним для побудови категорій. «Характерно» — патерн, що повторювався й був важливим, але не центральним. «Маргінально» — патерн, що траплявся поодиноко й лишався на периферії. Ці оцінки ґрунтуються на порівнянні та пошуку по всьому масиву, а не на точному підрахунку.

Коли автори пишуть про табір переможених чи табір переможців, вони мають на увазі лише коментаторів, які висловлювалися в цьому дусі на досліджених сторінках.

Головний результат такий. Онлайн-спілкування після поразки — це не простір колективної жалоби в класичному розумінні. Це арена змагання ритуалів, де зіштовхуються дві спільноти з протилежними тлумаченнями подій.

Переможені здебільшого не приймають втрату, а ритуально її відкладають. Зовнішніх ознак жалоби багато: відчуття втрати, повторювані формули, подяка, священна мова, спільно висловлені почуття. Але все це працює не на прийняття втрати, а якраз на те, щоб його уникнути.

Переможці ж творять контрритуал: вони нав’язують завершення. Глузування, приниження, вимоги відповідальності й десакралізація в їхніх коментарях — не просто емоції. Це мова, якою руйнують символічний світ переможених. Ритуали двох таборів дзеркальні. Одні знову коронують, інші скидають із престолу. Одні освячують, інші позбавляють святості. Одні відкладають кінець, інші його нав’язують.

На сторінках політиків, які програли, ділять один простір дві спільноти з протилежними почуттями. Лоялісти, тобто віддані прихильники, говорять мовою жалоби, витримки й повернення. Переможці вриваються в цей простір із глузуванням, звинуваченнями й оголошенням, що все скінчено. Тож тут найчастіше не сумують разом, а зіштовхуються.

Уявіть стадіон, де на трибуну господарів прийшли вболівальники суперників. Обидві сторони кричать, але кожна своє, і ніхто нікого не слухає. Політичну втрату в мережі переживають саме так: не в захищеному просторі, а на публічній арені, яку зайняв суперник. Там сперечаються навіть про те, чи остаточна поразка і чи законна вона.

Табір переможених: форми жалоби без роботи жалоби

Що роблять прихильники тих, хто програв? Найчастіше вони не опрацьовують втрату, а відкладають її визнання. Автори описують кілька таких прийомів.

Повторна коронація. Коментатори не визнають наслідків передачі влади й символічно «лишають лідера на посаді». «Ти назавжди залишишся нашим прем’єр-міністром, Вікторе». «Для нас Віктор Орбан залишається прем’єр-міністром, і ми сподіваємося, що він скоро повернеться». «Відсьогодні в Угорщини немає прем’єр-міністра, є лише нарцисичний ідіот».

Витримка й повернення. Поразку перетворюють на перерву, а час — на союзника. Це не кінець, а лише станція на шляху тривалої боротьби. «Ми залишаємося і повернемося!» «Чекаємо на ваше повернення, пане прем’єр-міністре!» «Ми програли битву, а не війну». Перемогу суперників коментатори часто називають недовговічною, як життя поденки, що живе лише день.

Священна мова. Лідера й спільноту підносять над звичайною політикою. «Віктор Орбан — перша людина нашої нації». «Найбільший патріот нашої доби». «Боже, благослови Угорщину!» Подяку повторюють майже як формулу: «Дякуємо за вашу працю, чекаємо на ваше повернення!» Це більше схоже на спільну молитву чи декламацію, ніж на особисту думку.

Пошук винних. Причину поразки шукають у двох місцях. Усередині — це «зрадники». Віддані прихильники відмежовуються від них, часом називаючи конкретних людей, і кличуть «стійких воїнів» назад «на поле бою». Ззовні — це міжнародні сили: Брюссель, «американська глибинна держава», ошукані виборці. Обидва пояснення, зауважують автори, захищають спільноту від потреби чесно подивитися на себе.

Отже, форми жалоби в цих коментарях є: відчуття втрати, священна мова, спільно висловлені почуття. А от висловів, у яких люди визнавали б поразку власною, трапляється мало. Переважають якраз ті, що від такого визнання відводять.

Тон табору переможених — не пригнічена покора, а войовнича мобілізація. «Не зламаємося». «Перечекаємо».

Для цього набору прийомів автори запропонували термін «антижалоба» (anti-mourning). Так вони називають ритуал, у якому зовнішні форми жалоби служать не визнанню й опрацюванню поразки. Вони, навпаки, відкладають її прийняття й зберігають відчуття, що спільнота та її світ живуть далі без змін.

Якщо скористатися розрізненням Фройда, ці повторювані вирази вірності, подяки й очікування повернення схожі на повторення. Вони зберігають прив’язаність, а не переосмислюють її після поразки. Автори одразу застерігають: це не означає, що коментатори психологічно не здатні визнати результат виборів. Ідеться лише про те, як ведеться розмова на цих сторінках. У ній наслідки поразки відкладають, а не враховують у новому уявленні про те, хто такі «ми» в політиці.

Табір переможців: контрритуал

На сторінках тих самих політиків частина коментаторів із переможного табору робила протилежне. Вони намагалися зробити результат символічно незворотним. Автори виділяють три пов’язані прийоми.

Обернене приниження. Фрази, якими колись принижували опонентів, тепер повертають проти тих, хто їх вживав. Так влаштовують символічне скидання з престолу. Вираз «кінець, малюку» раніше пов’язували з Тамашем Менцером. Тепер ним позначають кінець влади його табору. «Кінець, малюку!» «Томі, Томі… цьому кінець» (Томі — зменшене від імені Тамаш). «Твоя кар’єра й закінчилася на словах: кінець, малюку».

Моральне звинувачення. Переможці не просто святкують перемогу. Вони подають поразку суперників як час моральної розплати й вимагають відповідальності. «Якби ж ви не крали стільки!» «Зі 200 мільйонів скільки пішло по кишенях?» «Настав час відповідати!» Повторюється й образ дзеркала: «Коли станеш перед дзеркалом, щоб звітувати перед собою…»

Уявляють і майбутнє покарання. «Незабаром клацнуть наручники. Тік-так». «Фракцію треба створювати не в парламенті, а у в’язниці». У цих коментарях поразка на виборах перетворюється на вирок моральному праву колишньої влади. А вимоги відповідальності стають способом нав’язати завершення. Автори наголошують: вони лише описують звинувачення, висловлені коментаторами. Чи правдиві вони, дослідження не оцінює.

Десакралізація. Тут заперечують знак рівності між партією, лідером і нацією. Один коментатор пише: «Поки ви не зрозумієте, що Фідес — це не нація, у партії немає майбутнього».

Усі три прийоми мають одну мету: зсунути колишню владу з її символічного п’єдесталу. Вони віддзеркалюють «коронацію», яку влаштовують лоялісти. І саме тому завершення стає предметом ритуальної боротьби.

Дзеркальні ритуали: чому ніхто нікого не переконує

Багато прийомів двох таборів існують не окремо, а як дзеркальні пари. Коронація і скидання з престолу, освячення і позбавлення святості рухаються однією віссю, але в протилежні боки. Обидва табори користуються тим самим набором символів: нація, законність, священність лідера. Одні цей набір будують, інші руйнують.

Тому переконувати одне одного тут майже ніхто не намагається. Автори кажуть про це образно: сторони не сперечаються, а тягнуть одну мотузку в різні боки.

Провокаційні коментарі переможців — не просто глузування. Це символічне скидання з престолу, дзеркальна відповідь на коронацію. Старий священний порядок публічно руйнують саме на території тих, хто програв, і від цього приниження стає ще сильнішим.

Є й несподіваний ефект. Ворожа увага не прибирає політика з центру подій, а тримає його там. Переможці постійно приходять на його сторінку, тож усунутий лідер і далі в центрі публічної уваги. Так дзеркальні ритуали виключають переконування й перетворюють сторінку на місце, де кожен табір утверджує себе й ритуально ображає інший.

Боротьба за право бути на сторінці

Табори змагаються не лише за тлумачення поразки. Вони сперечаються й про те, хто має право бути на сторінці й чиї думки там можна висловлювати. Обидві сторони проводять межі. Лоялісти відсилають критиків геть: «Що він тут робить? Нехай іде на сторінку Тиси!» «Це наша сторінка». Переможці, зі свого боку, таврують лоялістів.

Межі охороняють образами, які позбавляють суперника людських рис. Одні кажуть «вівці» й «безмозкі», інші — «паразити» й «хворі».

Сперечаються навіть про те, чи справжні самі коментарі. Часто звучать звинувачення у фейкових профілях, ботах і штучно накручених лайках. Для дослідників це водночас і матеріал для аналізу, і обмеження: така недовіра ставить під сумнів надійність даних.

Обидва табори напрочуд схоже описують почуття через тіло. Переможені переживають поразку як фізичний симптом: «від учора не можу оговтатися», «у мене перевертається шлунок». А переможці реагують моральною відразою до нового керівництва: «мене нудить від цієї промови».

Голоси, які ламають схему

Були й коментарі, що не вписуються в цю картину. Найважливіший серед них — примирливий голос, який відкидає саму логіку арени: «Час нарешті заспокоїтися й рухатися далі, а не ненавидіти одне одного! Ми — одна країна!»

Деякі такі коментарі зібрали порівняно багато лайків. Можливо, вони відгукуються не лише їхнім авторам. Але автори застерігають: лайки ненадійні як мірило, тож не показують, наскільки поширені примирливі настрої в суспільстві.

Втім, самі такі коментарі вказують на третій можливий шлях до завершення. Він ґрунтується на взаємному визнанні й готовності відійти від ворожих тлумачень поразки. Рідко, але помітно трапляється й самокритика лоялістів. Є також розчаровані виборці зі свого ж табору, які критикують уже не суперників, а власне керівництво. Це руйнує чітку картину «ми проти них».

Ще одну перевірку дали дописи, не пов’язані з виборами, — про спорт і розвиток. Під ними так само рясніли глузування з поразки. Отже, логіка арени залежить не від теми допису, а від того, кому належить сторінка.

Відповідь на головне запитання

Відповідь автори дають подвійну. Зовнішніх форм жалоби багато: священна мова, повторювані формули, спільно висловлені почуття, тілесне переживання втрати. Але висловлювань, які свідчили б про справжню роботу жалоби, тобто рух до прийняття втрати, у коментарях мало.

Головні ритуали лоялістів спрямовані якраз на те, щоб уникнути завершення. А коментатори з переможного табору намагаються його нав’язати. Тож сторінка працює насамперед не як місце спільної жалоби. Це спірний простір, де вирішують, чи остаточна поразка в символічному сенсі і чи визнають її законною.

Для цього автори запропонували поняття «спірне завершення» (contested closure). Ідея проста: поразка не просто стається, а потім її поступово опрацьовують. Сторони борються за те, чи визнавати взагалі, що вона сталася і що вона законна. Переможені відкладають завершення, переможці його нав’язують. Один і той самий набір символів одні зміцнюють, а інші руйнують.

Ці два поняття не варто плутати. «Антижалоба» — це конкретна ритуальна форма, якою переможені відкладають завершення. «Спірне завершення» — ширша схема, що охоплює обидва табори. Вона описує, як дві спільноти протилежними діями вирішують, чи визнати поразку остаточною й законною. Антижалоба набуває повного сенсу лише поряд із контрритуалом переможців на тій самій арені.

І ще раз про межі висновків. Усе сказане стосується того, що видно в коментарях. Це не доказ психологічного стану окремих людей і не доказ того, сумують вони особисто чи ні. Розмови про жалобу, меланхолію й опрацювання — це теоретичне тлумачення помічених патернів, а не факти про самих коментаторів.

Що це означає для теорій жалоби

Старі теорії автори застосовують уже після аналізу, щоб пояснити знайдене, а не підігнати під них дані.

З погляду Фройда, поведінка табору переможених нагадує меланхолію. Прив’язаність до лідера й до втраченої позиції не переосмислюють, а ритуально зміцнюють. Сюди пасує й «ліва меланхолія» Венді Браун — чіпляння за позицію, яку вже переважила історія. Браун писала про лівих, але тут видно, що це не залежить від ідеології. Таке чіпляння виникає з самої ситуації поразки. Отже, брак опрацювання втрати — не просто порожнеча. Це результат цілком активних дій у спілкуванні.

За Дюркгеймом, головне завдання обряду жалоби — допомогти спільноті вистояти після втрати. Ритуали лоялістів можна прочитати саме так, хоча остаточність поразки вони майже не визнають. Втрату тут не опрацьовують, а врівноважують розповіддю про безперервність: лідера символічно лишають на посаді, а поразку перетворюють на перерву.

Звідси ще один висновок: цифровий простір не є нейтральним посередником для жалоби. Публічність, можливість повторювати одне й те саме і постійна присутність переможців заважають тихому внутрішньому опрацюванню втрати. Натомість вони підживлюють войовничу самопідтримку. Ще у 2012 році Тоні Волтер і колеги помітили, що в інтернеті жалоба стає показовою, розрахованою на глядача. Тут ця риса набуває крайньої форми: глядач не співчуває, а ворогує.

Модель Кюблер-Росс допомагає побачити, якими емоціями висловлюють поразку, але її не можна застосовувати як сходинки. Заперечення, гнів і торг у коментарях існують одночасно. Остаточність результату ставлять під сумнів. Уявляють, як лідер повернеться. Провину перекладають на зовнішні сили, суперників чи «зрадників». Це не послідовні етапи колективного горя, а інструменти, доступні водночас. З їхньою допомогою люди домовляються, що означає втрата і чи тривають їхні політичні зв’язки.

Автори знову наголошують: те, що явного прийняття в коментарях мало, не доводить, що окремі люди не здатні прийняти результат. Дані зібрано за один проміжок часу, тож про особисті історії й зміни з часом вони нічого не кажуть.

Модель двох процесів Строебе й Шута теж показує цікавий зсув. Зазвичай людина в жалобі коливається між думками про втрату й спробами жити далі. Тут ці коливання стають однобокими. Переможені постійно повертаються до втрати, але не щоб прийняти її, а щоб переписати, применшити чи «поставити на паузу». А «відновлення» означає не новий лад після втрати, а символічне збереження старого. Це очікування на повернення лідера, віра в безперервність політики й збирання сил для нового бою.

З погляду пошуку сенсу коментатори дуже активно шукають сенс, але виходять конкуруючі історії. Переможені пояснюють поразку зрадою, втручанням ззовні, тимчасовим збоєм або моральним випробуванням. Переможці бачать у ній розплату, історичну справедливість і руйнування фальшивого священного порядку. Сенс тут не зникає, а народжується в конфлікті. Спільної розповіді про втрату не виникає: її значення знову й знову оскаржують.

Кожна теорія освітлює свій бік тієї самої картини. Фройд допомагає побачити збереження прив’язаності до старого політичного ладу. Кюблер-Росс — різні реакції, що існують одночасно, без жодних «етапів». Строебе й Шут — однобокість між думками про втрату й мріями про відновлення. Неймеєр — те, як табори борються за значення однієї події. А поняття «спірного завершення» поєднує все це й додає те, чого теорії жалоби не бачать. Ідеться про відкриту, публічну суперечку ворожих сторін, чи визнавати поразку остаточною й законною.

На цій арені завершення — не внутрішнє досягнення окремої людини й не спільна згода. Це символічна заява, за яку борються. Одні раз у раз її відкладають, інші раз у раз її проголошують.

Нарешті, автори порівнюють свої висновки з працями про емоційні мережеві спільноти (affective publics). Так дослідниця Зізі Папачаріссі (Zizi Papacharissi) назвала політичні спільноти, які складаються в мережі, коли люди публічно діляться почуттями. Нета Кліглер-Віленчик (Neta Kligler-Vilenchik) і К’єрстін Торсон (Kjerstin Thorson) показали, як у мережевих мемах змагаються різні уявлення про те, яким має бути добрий громадянин. Таке явище вони назвали боротьбою тлумачень (frame contest). В Угорщині ж ідеться не про громадянство, а про законність і остаточність поразки на виборах. Дві ворожі спільноти намагаються закріпити несумісні тлумачення однієї й тієї самої події.

Чому важливо, що це Угорщина

Контекст тут важить багато. Коли політичне життя гуртується довкола одного лідера, а партію, спільноту й націю тісно ототожнюють, поразка на виборах б’є не лише по сподіваннях. Вона хитає символічні основи того, хто такі «ми». На цьому тлі й варто розуміти «повторну коронацію», відкладання завершення й небажання визнати поразку законною.

Проте автори прямо застерігають: ці патерни не слід вважати типовими для всіх, хто програв вибори. Вони можуть мати іншу форму й силу там, де лідерство менш особистісне, суспільство менш розколоте емоційно, а зміна влади — звична справа.

А як було б, якби вибори програла основна партія в країні, де влада звично переходить від однієї ліберально-демократичної партії до іншої? Це поки відкрите питання. Автори припускають, що там ототожнення партії, лідера й нації важило б менше, тож і ритуальна відмова визнати поразку могла б бути слабшою. Але це лише гіпотеза для порівняння, а не результат дослідження. Її ще треба перевірити.

Чому це важливо знати

Дослідження має урок для цифрового простору. Самі учасники сперечаються, чи справжні коментарі: звинувачують одне одного у фейкових профілях і накручених лайках. Крім того, що саме ми бачимо в стрічці, визначають алгоритми. Тому кількість лайків чи коментарів не можна вважати надійним мірилом «настроїв суспільства».

Тож коментарі під дописом політика не варто сприймати як «голос народу». Це особливо важливо пам’ятати після виборів, коли такі сторінки вирують.

Автори бачать тут проблему не лише для науковців, а й для демократії. На цій арені спілкування спрямоване не на те, щоб заспокоїтися й опрацювати втрату. Воно спрямоване на мобілізацію й конфлікт. Дві спільноти живуть поруч кожна у своїй реальності й майже не розмовляють одна з одною.

Чого дослідження не доводить

Автори самі чесно називають обмеження своєї роботи.

• Однобока вибірка. Усі дані — зі сторінок табору, що програв. Тож переможці говорять на чужій, ворожій території, а переможеним ніхто не дає сумувати спокійно.
• Вплив алгоритмів. Що побачать читачі, залежить від порядку показу коментарів і від лайків. Тому кількість лайків не є об’єктивним мірилом.
• Самовідбір. Коментують переважно найактивніші, мобілізовані учасники політичного життя.
• Знімок, а не фільм. Дані зібрано за один проміжок часу. Тому висновки про те, як ритуали розгортаються з часом, лишаються гіпотезами.
• Попередні категорії. Аналіз ще не досяг теоретичного насичення, тобто моменту, коли нові дані вже не дають нового. Тож три категорії — спірна арена, відкладання завершення переможеними та нав’язування завершення переможцями — попередні, а не повна класифікація. Нові дані можуть уточнити їхні межі чи виявити інші категорії.
• Лише Угорщина. Переносити висновки на інші країни треба обережно.

Що далі

Автори бачать три напрями для наступних досліджень.

• Спостереження в часі. Воно покаже, чи відкладання завершення — лише перехідний етап жалоби, чи стан, який спільнота підтримує сама.
• Сторінки переможців. Такі дані покажуть, наскільки поведінка переможців залежить від того, що вони говорять на чужій території.
• Хто кому відповідає. Якщо зберегти структуру гілок коментарів, боротьбу за арену можна буде вивчити глибше.

Ці обмеження, пишуть автори, не перекреслюють результатів, а точно окреслюють, що саме дослідження дає. Це розвідкова робота, мета якої — запропонувати нові поняття. Її головний внесок — показати поразку на виборах як особливу ритуальну ситуацію й запропонувати поняття «спірного завершення». Так стає видно, як люди переживають поразку в мережі: і через те, яка жалоба там є, і, не менш важливо, через те, якої жалоби там немає.

Дослідження не мало зовнішнього фінансування.

Джерело: Ritual Closure and Its Refusal: The Collective Processing of Political Defeat on Social Media, Journalism and Media, 2026, т. 7, ст. 224 (опубліковано 29 жовтня 2026 року).