Як шляхта Київщини збирала гроші на костьол

На початку 19-го століття у Києві існував лише один дерев’яний римо-католицький храм, який згорів у 1814 році. Після пожежі католицька громада вирішила побудувати новий мурований костьол. Голова губернського дворянства граф Потоцький написав листа імператору Олександру I з проханням дозволити зведення храму. Дозвіл було отримано у 1815 році, а київська міська влада виділила земельну ділянку.

Фінансування було напівобов’язковим: розмір пожертви для кожного шляхтича залежав від кількості кріпаків у його власності. Ставка становила 25 копійок за кожну «ревізську душу». Закладення та освячення першого каменю відбулося у серпні 1817 року. Храм мав належати Домініканському ордену.

Чому будівництво тривало чверть століття

Роботи з самого початку просувалися вкрай повільно. Костьол зводили на крутому схилі Михайлової (Володимирської) гори, що потребувало постійного укріплення ґрунту. До складного рельєфу додавалася хронічна нестача коштів, яка неодноразово зупиняла будівництво.

Після Польського повстання 1830–1831 років ситуація стала критичною: монахів-домініканців вигнали з Києва за допомогу повстанцям, і недобудований храм залишився без опіки. Споруда почала руйнуватися. Врятував проєкт поміщик Антоній Савицький, який у 1835 році пообіцяв виділити на добудову майже 197 тисяч рублів.

Новий проєкт розробив архітектор Людвік Станзані, а завершив будівництво професор Київського університету Франц Мехович. За зміненим проєктом портик храму став чотириколонним замість шести, а на кутах з’явилися невеличкі вежі-дзвіниці. Остаточно костьол добудували й освятили 11 вересня 1842 року — через 25 років після закладення першого каменю.

Скільки парафіян мав Олександрівський костьол

Храм у стилі класицизму з високою центральною банею швидко став головним релігійним центром для римо-католиків Києва. На середину 19-го століття, коли забудова Хрещатика була переважно малоповерховою, костьол на пагорбі вважався домінантою центральної частини міста.

На кінець 19-го століття парафія налічувала понад 33 тисячі осіб — при загальній кількості мешканців Києва у 188 тисяч. Храм фізично не міг вмістити всіх вірян, тому у 1899–1909 роках збудували другий київський костьол — Святого Миколая, спроєктований архітектором Городецьким, чиї будівлі й досі прикрашають центр Києва. Після цього Олександрівський храм поступово втратив провідну роль.

Що сталося з костьолом після 1917 року

Радянська влада розпочала масовий антирелігійний тиск. Священників парафії переслідували, більшість із них згодом репресували. Останнього настоятеля Сигізмунда Квасневського заарештували 3 червня 1937 року, а 21 вересня того ж року розстріляли.

Будівлю костьолу розділили перекриттями на чотири поверхи і влаштували гуртожиток для робітників «Київгазбуду» та «Міськторгвідділу». Пізніше тут розмістили сховища Історичної бібліотеки та музей атеїзму. У 1952 році храм передали обсерваторії Київського університету для використання як планетарій: на склепінні центральної бані з’явилася карта зоряного неба, а у дворі стояв велетенський глобус із пап’є-маше.

Як храм повернувся до громади

У 1987 році планетарій переїхав до нової будівлі на Великій Васильківській, і покинутий костьол почав руйнуватися. 15 вересня 1990 року на сходах храму відбулася перша за десятиліття Служба Божа, яку відправив отець Ян Крапан.

На початку 1991 року Київська міська рада ухвалила рішення про передання будівлі римо-католицькій громаді. Храм перебував у вкрай аварійному стані після десятиліть перебудов і використання не за призначенням. Реставрація тривала чотири роки, і 7 жовтня 1995 року костьол заново освятили. У червні 2001 року храм відвідав Папа Римський Іван Павло II під час свого апостольського візиту до Києва, а у 2021 році костьол отримав статус катедрального собору Київсько-Житомирської дієцезії. Історія київських храмів часто зберігає несподівані деталі — як-от Андріївська церква, в якій ніколи не дзвонили у дзвони.

Раніше ми писали

Нещодавно ми розповідали про проєкт «Втрачений Київ» на Контрактовій площі, який досліджує зниклі пам’ятки столиці. Також писали про таємниці садиби Міллера на Боричевому Току — ще одну маловідому історичну локацію в центрі Києва.