Я йшла до PinchukArtCentre з відчуттям, що потраплю не просто на відкриття, а в простір, де хтось уже щось за мене прожив — і залишив це як доказ.

І це почалося буквально з порогу.

Як цукерка стає точкою входу у виставку

Перед входом у виставку тобі пропонують цукерку. Простий жест, майже непомітний. Хтось поруч каже — це схоже на причастя. І це справді дуже точне відчуття: ти береш її, ніби погоджуєшся на досвід. Далі ці ж самі форми з’являються всередині — але вже як об’єкти, до яких не можна торкатися. І ти майже непомітно переходиш межу: з участі — в спостереження.

Далі простір розгортається як серія станів, а не залів.

Є кімната, схожа на квартиру — впізнавана, майже тепла. Але ця впізнаваність ніби зрушена. Речі виглядають як пам’ять про речі. Не самі предмети, а їхній відбиток. Ти ніби знаходишся не в просторі, а в його відлунні.

Потім — розрив. Дірка в стіні, в яку хочеться зазирнути. І там — гілля, ліс, щось живе й водночас сконструйоване. Ти не до кінця розумієш, де реальність, а де її імітація. І це дуже точно лягає на теперішній стан: ми постійно живемо між цим.

Десь поруч — стіл. Звичайний на перший погляд, але він тримає сліди часу. Не як архів, а як щось, що продовжує накопичувати пам’ять. Не минуле, яке завершилося, а процес, який триває.

Що приховує кімната з LEGO і навіщо мовчать дзвіночки

І раптом — простір, усипаний LEGO. Безмежне поле з дитячих деталей, що розходиться в дзеркалах і множиться до нескінченності. Це виглядає як гра, але в цьому є щось тривожне: ніби ти стоїш посеред спроби зібрати світ заново. І він весь — із маленьких, нестійких елементів.

Поруч — дзвіночки. Їх багато, вони складаються в майже ідеальну форму, як купол або серце. Вони ніби про звук, але мовчать. І саме тому працюють сильніше — як знак присутності інших. Як спільнота, яку не завжди видно, але можна відчути.

На підлозі невеликі екрани, вмонтовані в бетонні блоки. Степ. Літо. Вода. Світло, яке ніби затрималося в повітрі.

Це виглядає як щось дуже просте — кадри відпочинку, звичайні, майже домашні. Але вони лежать у важких бетонних формах, ніби пам’ять, яку вже не можна зрушити.

Є проекція — фонтан, що горить. Вогонь замість води. Краса, яка перетворюється на загрозу. Або навпаки — загроза, яка виглядає як щось гіпнотично красиве. Це не ефект, це стан, у якому ми живемо.

І десь у цьому всьому з’являється чорна куля з питанням: «Хіба щось може тривати вічно?»

І вона стоїть як центр тяжіння. Бо вся ця виставка — про крихкість. І водночас — про впертість існування.

Що кажуть тексти і про що друга виставка

А потім — тексти.

Вони не просто пояснюють. Вони втручаються.

«Я думаю, що радість — це більше, ніж сила. Це прояв вічності».

«Знаходити радість у важкі часи набагато важче, ніж знаходити силу».

Ці фрази звучать не як афоризми, а як свідчення. Як щось прожите. І в якийсь момент стає зрозуміло: радість тут — не про легкість. Вона про здатність витримати.

Друга виставка працює інакше.

Там більше про час, який ми вже прожили. Про ті роки, коли вчилися говорити, діяти, бути видимими. Про тіло як інструмент свободи. Про простір як місце, де ти маєш право з’явитися.

І там є дуже точний жест наприкінці.

Ти можеш сісти і намалювати. Повторити лінію, жест, фрагмент. І залишити це на стіні. Або забрати з собою.

Це виглядає просто. Але це момент, коли мистецтво перестає бути чужим.

Коли ти не тільки дивишся — а відповідаєш.

І, можливо, саме в цьому найточніше відчуття всього побаченого.

Сучасне мистецтво не тікає від реальності. Воно її витримує. Фіксує. Проживає замість нас — або разом із нами. І залишає слід, щоб ми могли впізнати себе пізніше.

І, можливо, саме тому все починається з тієї цукерки.

Бо ти не просто заходиш у виставку.

Ти вже стаєш частиною цього досвіду.

І вже потім — коли виходиш — починаєш розуміти, як саме цей досвід зібраний.

Хто і що показує у PinchukArtCentre до серпня 2026 року

У PinchukArtCentre з 27 березня до 30 серпня 2026 року тривають дві виставки — «Радість» і «Не питаючи дозволу».

Групова виставка «Радість» (куратори — Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк) об’єднує українських та іноземних художників і художниць, які досліджують радість як досвід, що допомагає витримувати війну і зберігати цілісність.

В основі проєкту — свідчення військових і ветеранів ЗСУ, зібрані ветераном і морським піхотинцем Глібом Стрижком. Їхні тексти інтегровані в експозицію як повноцінна частина простору — архітектурне рішення створила Богдана Косміна.

Серед учасників виставки — Катерина Лисовенко, Алевтина Кахідзе, Анна Звягінцева, Ірина Лоскот, Катерина Алійник, а також міжнародні художники, зокрема Сімоне Пост, чия інсталяція працює з формою цукерок і маршмелоу.

Проєкт показує радість не як легкість, а як форму стійкості, спільного досвіду і людяності.

Виставка Дослідницької платформи «Не питаючи дозволу» (кураторка — Дар’я Шевцова) зосереджена на українському мистецтві 2004–2014 років.

У центрі — тіло як інструмент самовираження і спротиву в період між Помаранчевою революцією та Революцією Гідності. Художники і художниці працюють із темами свободи, ідентичності, контролю та публічного простору.

Серед учасників — Пьотр Армяновський, Євгенія Бєлорусець, Микола Рідний, Анатолій Бєлов, Леся Хоменко, Аліна Клейтман, Алевтина Кахідзе та інші.

Обидві виставки формують спільне поле розмови — про досвід, пам’ять і здатність діяти.

Олена Кириченко-Поволоцька, спеціально для kyiv.news

Чому це важливо знати

Обидві виставки у PinchukArtCentre — рідкісний приклад того, як культурний простір Києва реагує на війну не ескапізмом, а прямою розмовою. «Радість» будується на свідченнях ветеранів ЗСУ, «Не питаючи дозволу» — на пам’яті про революційні роки. Разом вони нагадують: мистецтво фіксує те, що інакше зникне. Виставки відкриті до 30 серпня 2026 року.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, у 2025 році Леся Хоменко — одна з учасниць нинішньої виставки — створила монументальне полотно 21×12 м просто на київському вокзалі у партнерстві PinchukArtCentre та Укрзалізниці.