Гарік Корогодський — київський підприємець, письменник і засновник фонду «Життєлюб», який щодня годує понад тисячу киян і об’єднує понад 2 000 волонтерів. У розмові з журналісткою Лєнкою Кириченко він розповів, як танцмайданчик у Гідропарку став одним із найбільших соціальних проєктів міста, чому фонд свідомо не допомагає конкретним людям і що означає фраза «Панда хоче гратися».

«Вулиця Корогодського, 1» — дорожній знак із такою адресою стоїть просто за яскраво-червоним кріслом у кінці кімнати.

Я заходжу і на мить зупиняюся, розглядаючи простір. Посеред кімнати висить великий жовтий гамак. Уздовж стін — полиці з книжками, дивними фігурками і маленькими скульптурами. На підлозі привертає увагу велика картина — її ще не повісили. На ній чоловік у строкатому піджаку сміється в оточенні африканських жінок.

Перша думка — це більше схоже на майстерню або декорацію до фільму, ніж на офіс.

Я прийшла трохи раніше призначеного часу і опинилася всередині звичайного робочого дня офісу фонду «Життєлюб». У сусідній кімнаті кілька люб’язних панянок — співробітниці й волонтерки фонду — обговорюють організаційні питання: списки, дзвінки, розклад. Розмова спокійна і ділова, і поступово стає зрозуміло, що за яскравим інтер’єром стоїть дуже конкретна щоденна робота.
За кілька хвилин у кімнату заходить Гарік Корогодський.

Київський підприємець, письменник і меценат, він разом із Тіною Ніколовою створив фонд «Життєлюб» — ініціативу, яка почалася з танцювального майданчика у Гідропарку, а згодом перетворилася на одну з найпомітніших соціальних історій Києва. Сьогодні «Життєлюб» — це десятки проєктів для людей старшого віку: від програм працевлаштування і навчання до великої волонтерської мережі та проєкту «Обід без бід», який щодня годує сотні киян.
Саме тут і починається наша розмова.

Лєнка Кириченко:

Як виникла ідея «Життєлюба»? Це було щось продумане чи сталося раптово?

Гарік Корогодський:

Ідея «Життєлюба» виникла спонтанно. Ми гуляли з Тіною Гідропарком і потрапили на майданчик «Життєлюб». Там танцювали.

Колись там танцювали мої батьки. Я згадав, як вони танцювали.

Став опікуватися спочатку майданчиком танцювальним.

А потім в мене раптово виникли гроші… мене відсторонили, відлучили з посади голови піклувальної ради синагоги. Є гроші, є благодійна мета. Ми зробили «Життєлюб».

Л.К.: Чи присвячуєте Ви «Життєлюб» бабусі чи мамі?

Г.К.: Ні. Мене так виховали, що кожна людина має жити своє життя. Щоб я почував себе внутрішньо гарно, я маю робити якісь добрі справи. Це вже не благодійність з мого боку, а просто фізична потреба.

Л.К.: Як «Життєлюб» виглядає зараз?

Г.К.: Сьогодні «Життєлюб» – це безліч проєктів. Я згадаю якісь, а якісь не згадаю. На мене образяться наші дівчата, але я попробую. Великі проєкти – це «Обід без бід». Хоча вони всі великі.

«Обід без бід» — ми годуємо для киян. Робимо це безупину вже дев’ять років. Щодня — більше тисячі людей. Нам допомагають понад 100 ресторанів. До речі, приєднуйтесь до нашої родини. Це дуже зворушливо.

У нас більше 2 000 постійних волонтерів. До нас приходять компаніями, родинами, фірмами, просто люди — поодинці — роздавати їжу.

Я теж час від часу роздаю: то сам, то з дівчатами, то з артистами. Нещодавно роздавали разом із Павлом Зібровим. Він чудово заспівав. Ми навіть на два голоси заспівали «Хрещатик» — на його чудовий і на мій відсутній:

«То Хрещатий батько мій, то Хрещатик, то Хрещатик.»

Також у нас була гуманітарна допомога. На початку великої війни в прифронтові області ми завезли близько 4 000 тонн. Це великий труд команди.

Л.К.: А крім допомоги і харчування, що ще є у «Життєлюбі»?

Г.К.: У нас є веселі напрями. Це «Трудолюб», де ми влаштовуємо наших життєлюбів, перепрофілюємо і готуємо у компанії на роботу.

Також це агенція моделей. Вийшла фотосесія наших моделей у Плейбої. До речі, оголені. І всі моделі 55+.

Також у нас є такий проєкт, він дуже складний в реалізації, але він чудовий – «Хата Поруч». Ми купуємо хату, здебільшого це Київська область, і надаємо її на конкурсних засадах людям, які втратили домівки, з областей, які сьогодні тимчасово захопила Росія. Ми намагаємося, щоб було три покоління мінімум. Бабусі, батьки та діти. Ці люди соціалізуються. Це не просто хата, це хата з роботою.

Л.К.: Як Ви для себе визначили, як саме фонд має працювати під час війни?

Г.К.: На початку війни, ми ухвалили декілька важких питань.

Перше, ми робимо все, щоб зберегти фонд.

Тобто, якщо ми бачимо, що є якесь питання з ризиком для життя, але це ризик для фонду, ми зберігаємо фонд, а не чиєсь життя, бо фонд зберігає багато життів. І ми йдемо, як математики, а не як емпатична людина.

Друге, що ми вирішили – ми не працюємо з поодинокими горем.

Тобто, ми не працюємо з конкретною бабусею, яка потребує допомоги.

Ми працюємо лише з проблемами.

Це жорстко, коли до тебе звертається хтось з особистим питанням, ти можеш йому допомогти, але ти не вписуєшся в цю історію.

Бо якщо ти починаєш допомагати, ти маєш цю людину проводити до кінця, поки не вирішиться проблема.

А ми не маємо такої можливості, бо ми працюємо з великими числами.

Л.К.: Ви сказали про конкретну бабусю. А якщо повернутися до вашої рідної бабусі — якою вона була?

Г.К: Бабуся говорила суржиком. Там був намішаний ідиш, українська, російська, польська і німецька.

Усе життя вона писала листи своєму чоловікові, який загинув у 41-му. Вона писала — і відразу ж палити їх. Прожила майже до дев’яноста і до останнього дня залишалася йому вірною.

Вона була дуже весела людина і до останньої миті зберігала абсолютно ясний розум. Вона могла запитати у моєї мами: «Маня, як ти думаєш, у нашого Гаріка з нею серйозно?» — маючи на увазі мою дружину. І це при тому, що в нас уже було двоє дітей. Бабуся мене дуже любила. І я її дуже.

Л.К.: А якою була ваша мама?

Г.К: Мати була не такою веселою, бо моя сестра весь час хворіла. Вона померла у 22 роки, і мама так до кінця свого життя і не оговталася.

У мами ще була така історія вже в Ізраїлі, коли вони там жили. Їй було 80 з гаком. Біля банку на неї напав наркоман — хотів поцупити гроші, які вона зняла. Мама вступила в бій. І це був справжній бій. У 80 з гаком років мама його затримала — він з грошима не втік.

Але чого це нам коштувало… це перелом шийки стегна. І під час цього нападу вона дуже сильно забила голову.

Після цього вона прожила ще два роки. Останні пів року була в комі.

Лікарі сказали, що немає жодного шансу, що мозок оживе.

Тіло живе, а мозок мертвий. І за протоколами вони мають відключати.

Був консиліум, ще один консиліум. Я сказав, що не можу вирішувати такі питання. Це взяв на себе батько. А він уже був після двох інсультів, дуже хворий. Але він закрив їй очі. Я цю мить пам’ятаю дуже добре.

Л.К.:  У Вашому житті було багато різких поворотів. Ви легко приймаєте рішення почати все з нуля?

Г.К.: Не раз своє життя розвертав на 180°. Кидав усе, чим займався, і брався за щось нове.

Л.К.: Як виглядає Ваш звичайний день? Ви багато працюєте?

Г.К.: В мене немає такого поняття, як я працюю і я відпочиваю. Я весь час працюю — і весь час відпочиваю. От зараз я начебто працюю, але я відпочиваю. Починається мій день десь о пів на восьму. Потім у мене від однієї до трьох годин спорту. Далі весь час я працюю: я в чатах, я на роботі, якісь зустрічі. Отак у мене йде день. Все встигаю.

Я ще вам не розказав, що в мене шість занять на тиждень з мови: три з української, три з англійської. Англійську я, як був дундук, так і залишився, але трошечки розговорився. А українську підтягнув.

Л.К.: Коли Ви написали свою першу книгу?

Г.К: Писати я почав, страшно сказати цю цифру, десь у 52–53 роки. До цього я просто розповідав, і мені часто казали: «Спробуй запиши». У мене були хороші редактори, які мене до цього спонукали.

Л.К.: У Ваших книжках багато особистого. Наскільки вони автобіографічні?

Г.К: На 90% мої книжки тим чи іншим боком автобіографічні.

Л.К.: Театр для Вас — це теж важлива частина життя?

Г.К: Театр мене дуже цікавить. Я навіть спробував себе у якості актора, але я перфекціоніст. І мене не влаштовує, як я граю на сцені. Бо я стояв поруч з великими акторами і розумів, що ніколи не дотягнуся навіть до якоїсь десятої частини їх рівня. Але я працюю як продюсер.

Л.К.: Ви відомі своїм дуже яскравим стилем одягу. Це завжди так було?

Г.К: Якщо є дрес-код, я завжди виконую дрес-код. Якщо сказано бути у смокінгу — я буду у смокінгу. Але коли ви побачите мій смокінг, ви скажете: «А можна щось простіше?»

До 39 років я носив костюми. Це були сірі й коричневі костюми.

Л.К.: Чому Ви почали одягатися зовсім інакше?

Г.К: Я поїхав до Мілана з дружиною. І до нас у магазині Versace підійшла жінка. Джанні Версаче тоді тільки-тільки вбили. І от у магазині Versace вона каже: «Чи можете ви приміряти цей піджак?»

А він такий… строкатий. Ну, чесно кажучи — це п*здєц, а не піджак.

Це була якась графиня. У мене просто був той самий розмір, що й у її чоловіка.

Я приміряв. Вона майже зомліла: «Боже, як вам личить!! Я не буду його купувати. Ви маєте його забрати. Ви маєте жити разом».

Я купив цей піджак.

А потім з’ясувалося, що ця графиня не зовсім графиня. Вона просто чудова продавчиня.

Л.К.: Ви хочете стати мером?

Г.К: Моя ідея стати мером, до речі, не нова. Мені весь час хочеться щось робити. Але не так, як вважається правильним або приємним для суспільства.

У нас є така фраза — вона з’явилася у фонді «Життєлюб» на початку: «Панда хоче гратися».

Я вважаю, що і «Життєлюб», і бізнес, і влада — все має бути прозоре і веселе. Ми маємо робити все весело, з усмішкою, а не з кривою посмішкою.

У цьому кабінеті ви можете побачити табличку: «Вулиця Корогодського, 1». Я хочу, щоб колись з’явилася така вулиця.

Я хочу зробити щось таке для киян, щоб вони назвали вулицю моїм ім’ям.

Л.К.: Що таке щастя?

Г.К: Щастя — це коли всередині нічого не крутить. Я повністю врівноважений. У мене немає ментальних проблем. І це щастя.

Щастя — це коли тобі не потрібно вирішувати великі моральні питання. Мені цього робити не доводиться, бо сьогодні в Україні все зрозуміло – все чорне або біле.

В перші дні війни я сказав і родині, і у фонді, і на роботі: війна з нами назавжди. Ми не чекаємо її закінчення ані через два тижні, ані через два роки.

Ми маємо працювати, а не чекати чогось.

А коли прийде перемога — ми просто зрадіємо.

Ми закінчуємо розмову. Гарік підводиться з жовтого гамака.

У кімнаті тихо. За червоним кріслом стоїть табличка: «Вулиця Корогодського, 1». На підлозі — картина з тим самим строкатим піджаком.

У сусідній кімнаті знову чути голоси співробітниць «Життєлюба». Робочий день триває.

Інтерв’ю з Гаріком Корогодським провела Лєнка Кириченко

15 березня 2025