Що обговорювали на завершальному засіданні

Головне питання дискусії — як доступно, переконливо для широкої аудиторії і водночас науково коректно говорити про Русь після занепаду києворуської держави і до кінця XVIII століття. У розмові взяли участь співробітники науково-дослідницьких, освітніх та музейних установ.

Учасники круглого столу розглядали кілька ключових тем. Серед них — поняття Русі у шляхетській культурі Корони Польської до і після Люблінської унії, роль українського духовенства у формуванні пам’яті про давньоруське минуле у XVII–XVIII століттях, а також використання терміна «Русь» і похідних від нього понять (зокрема «Мала Русь» або «Малоросія») у козацькому Гетьманаті.

Окрему увагу приділили проблемі термінологічного узгодження: як співвідносити поняття «Україна» і «українське» з «Русь» і «руське» у контексті пізньосередньовічного та ранньомодерного періодів. Учасники також обговорили процеси творення національних ідентичностей в Україні XVI–XVIII століть, визнаючи обмеженість суто модерністського розуміння нації, яке ігнорує або відкидає націєтворчі процеси у домодерні часи.

Навіщо музеям науковий інструментарій про Русь

Потреба в такій дискусії зумовлена кількома причинами. В умовах повномасштабної війни Росії проти України питання історичної спадщини Русі набуло особливої гостроти: російська пропаганда систематично використовує поняття «Русь» для обґрунтування територіальних претензій та заперечення окремішності українського народу.

Українські музеї потребують чіткого наукового інструментарію для того, щоб пояснювати відвідувачам складні історичні процеси. Просвітницька робота в музейному просторі є одним із ключових форматів поширення знань про українську традицію Русі серед широкої аудиторії.

Окрім того, в українському суспільстві досі побутують спрощені уявлення про історію домодерної України, де козацтво або шляхта часто сприймаються як єдині носії ідентичності. Експерти наголосили, що українську історію цієї доби неможливо звести до однієї регіональної чи соціальної групи — кожна з них мала власне розуміння «русі», але водночас була частиною єдиного українського етнокультурного простору.

Хто організував дискусію і хто брав участь

Організатором циклу круглих столів виступив Національний музей історії України — один із найбільших музейних закладів країни. До участі були залучені науковці з дослідницьких установ, викладачі університетів та працівники музеїв. Саме на ці інституції покладена відповідальність за формування коректного історичного наративу та його донесення до суспільства.

Які висновки зробили учасники

Доповідачі зійшлися у кількох принципових висновках. Передусім — про принципову відмінність української, литовсько-білоруської та московсько-російської традицій використання поняття «Русь» у Пізньому Середньовіччі та Ранньому Модерні. Це означає, що московське присвоєння спадщини Русі є історично необґрунтованим і потребує послідовного спростування.

Учасники також підкреслили необхідність активної боротьби з деструктивними міфами та маніпуляціями навколо цієї теми. Для цього вони закликали використовувати різні технології та формати — від музейних експозицій до цифрових проєктів.

Усі учасники були одностайні у розумінні пізньосередньовічної та ранньомодерної Русі як природного продовження Русі Давньої XI–XIII століть. Вони закликали до вироблення інклюзивної схеми історії домодерної України, що охоплювала б різні, часом конкурентні, концепції Русі та руської спільноти в українській традиції.

Як спадщина Русі пов’язана з інформаційною безпекою України

Питання про те, кому належить спадщина Русі, є не лише академічним — воно безпосередньо пов’язане з інформаційною безпекою України. Росія десятиліттями будувала наратив про «спільну колиску» та «єдину Русь», яка нібито природно тяжіє до Москви. Науково обґрунтоване спростування цих тверджень є частиною ширшої стратегії деколонізації українського історичного простору.

Музеї як простір, де мільйони людей формують своє розуміння минулого, відіграють у цьому процесі ключову роль. Чотири раунди круглого столу, проведені упродовж 2025–2026 років, дали практичний інструментарій для музейних працівників: як говорити про Русь так, щоб це було зрозуміло нефахівцям, переконливо та науково точно.

Для киян цей проєкт має й локальне значення: саме Київ був центром Давньої Русі, і саме тут зосереджені ключові пам’ятки цієї епохи — від Софійського собору до Золотих воріт. Розуміння того, як ця спадщина жила та трансформувалася в українській традиції впродовж століть, допомагає усвідомити глибину й безперервність української державницької та культурної ідентичності.

Раніше ми писали

Раніше ми розповідали про дослідження стародавньої фрески у «Софії Київській», де науковці оприлюднили результати вивчення розпису часів Русі. Також ми писали про Тиждень Пилипа Орлика у Києві — серію публічних дискусій про українську державницьку спадщину та її значення для сучасності. А у лютому місія ЮНЕСКО обстежила Софію Київську та Лавру — об’єкти Світової спадщини, пов’язані з епохою Давньої Русі.