До ядра входять віцепрезидент Джей Ді Венс, держсекретар Марко Рубіо, керівниця апарату Білого дому Сьюзі Вайлс та ще один-два найближчі соратники.

Від Ради нацбезпеки до «вузького кола»: як змінилася система

За першої каденції радники Трампа намагалися вберегти традиційний міжвідомчий процес: експерти Ради національної безпеки готували варіанти рішень, проводилися дебати між різними відомствами, і лише потім президент обирав курс дій. Тоді Г. Р. Макмастер та Джон Болтон, попри всі розбіжності з Трампом, залучали до процесу міністра оборони Джеймса Меттіса, керівника апарату Джона Келлі та віцепрезидента Майка Пенса, щоб перенаправити президента або відмовити його від особливо контрпродуктивних кроків.

Тепер картина кардинально інша. «Трамп — це ще більше Трамп», як пише The Atlantic. Він радикально звузив коло осіб, які ухвалюють рішення, і зробив особисту лояльність головним критерієм відбору кадрів. Така персоналізація дозволяє імпульсам президента — його недовірі до історичних альянсів, пристрасті до укладання угод і фокусу на тому, що він вважає зловживанням американською щедрістю — безпосередньо формувати зовнішню політику США.

Колишній високопосадовець, який підтримує контакти з Білим домом, описує нову систему через метафору американського футболу:

«Президент тепер повністю “квотербек”, і він не хоче надто багато гравців у командному колі… А ті, хто там є, повинні виконувати комбінацію, яку він назвав, без жодних запитань».

Це різко контрастує з хаотичною системою першого терміну, яку Болтон пізніше порівняв із «бійками за їжу в студентському гуртожитку» замість виваженого ухвалення рішень. Але якщо тоді безлад виникав через надмірну кількість голосів і відсутність чіткої структури, то зараз система стала надто централізованою — майже всі рішення замикаються на самому президенті та його найближчому оточенні.

Хто у внутрішньому колі після відставки Волца

Радник з нацбезпеки Майкл Волц, колишній конгресмен і «зелений берет», продовжував намагатися працювати за традиційною схемою — скликати наради з представниками різних відомств і готувати варіанти рішень для президента. Але з самого початку він був приречений. Довготривалі помічники Трампа підозрювали його в надмірній прихильності до традиційних союзників і жорсткій позиції щодо Росії та Ірану — усе те, що не вписувалося в нову доктрину.

Навесні ситуація загострилася. У квітні ультраправа активістка Лора Лумер публічно звинуватила кількох співробітників NSC у недостатній підтримці президентської програми — і їх негайно звільнили. Серед них були люди, близькі до Волца, що продемонструвало його нездатність захистити власну команду. А фінальним ударом став «Signalgate» — коли Волц випадково додав редактора The Atlantic до групового чату з планами бомбардування Ємену.

До кінця травня Рада нацбезпеки втратила близько 100 співробітників — третину штату. Численні офіси закрили або об’єднали. Самого Волца номінували постійним представником при ООН — почесне заслання для людини, яка залишила заради Білого дому місце в Конгресі.

Тепер функції радника з нацбезпеки фактично виконує держсекретар Марко Рубіо — колишній суперник Трампа на праймеріз 2016 року, якого президент тоді називав «Маленьким Марко». Несподівано для багатьох, Рубіо знайшов спільну мову з Трампом. «Він знає свій предмет краще, ніж будь-хто в уряді», — каже представник Білого дому, додаючи, що ця подвійна роль належатиме Рубіо стільки, скільки він захоче.

Сам Рубіо описує свою роль через музичну метафору: «Президент обирає музику; інструменти грають за однією партитурою; завдання диригента — щоб усі грали правильно й разом».

До справжнього внутрішнього кола, окрім Трампа, Рубіо та віцепрезидента Венса, входять лише кілька осіб: керівниця апарату Сьюзі Вайлс, яка контролює доступ до президента; Стівен Міллер, відповідальний за внутрішню безпеку та імміграцію; спецпосланець Стів Віткофф для переговорів з Росією та Ізраїлем. На військові питання запрошують міністра оборони Піта Геґсета та голову Об’єднаного комітету начальників штабів генерала Дена Кейна — але вони швидше консультанти, ніж повноправні учасники процесу ухвалення рішень.

«Signalgate» і криза довіри до апарату

The Atlantic детально описав березневий інцидент, коли редактора Джеффрі Голдберга помилково додали до групового чату Signal із планами ударів по Ємену — епізод, уже прозваний «Signalgate». Волц заявив на Fox News, що номер Голдберга якимось чином був «засмоктаний» на його телефон. Цей епізод підсилив недовіру до апарату Волца і пришвидшив його відставку.

Колишній офіційний представник зазначив, що відставка Волца дозволила здійснити реструктуризацію, якої давно прагнули радники західного крила: «Це була можливість, яку вони використали. “Давайте зробимо це і підемо за привидом Віндмана”». Йдеться про Олександра Віндмана, офіцера армії та експерта з України, який свідчив проти Трампа під час імпічменту 2019 року.

Анкоридж як тест нового підходу

Саміт Трамп – Путін в Анкориджі став першим серйозним випробуванням нової системи ухвалення рішень — і одразу виявив її слабкі місця. За традиційної моделі радники з нацбезпеки провели б тижні підготовки, розробили б чіткі позиції та червоні лінії, підготували б варіанти відповідей на різні сценарії. Натомість зустріч організували поспіхом, а ключові рішення ухвалювали в останній момент у вузькому колі.

Результат виявився передбачуваним. Трамп несподівано відмовився від попередньої позиції про негайне перемир’я в Україні. Замість цього він почав просувати концепцію «всеосяжної мирної угоди» — формулювання, яке майже дослівно повторює кремлівську риторику про те, що спочатку потрібна «велика угода», а вже потім — припинення вогню. The Atlantic називає це тактичним виграшем Путіна, отриманим без жодних поступок з його боку.

Для України та європейських союзників такий поворот став тривожним сигналом. Дипломати в Брюсселі та Берліні побоюються, що «всеосяжна угода» — це евфемізм для визнання російських територіальних загарбань на Донбасі та фіксації лінії фронту на півдні. А «гарантії безпеки» без членства в НАТО, які пропонуються натомість, Київ уже неодноразово відкидав як недостатні.

Вікторія Коутс, яка була заступницею радника з нацбезпеки під час першого президентства Трампа, влучно описує дилему нової системи:

«З одного боку, така система набагато гнучкіша — президент ухвалює приймає рішення швидко, без довгих узгоджень. Але є серйозний мінус: без потужного апарату Ради нацбезпеки ви не можете змусити всю державну машину виконувати ці рішення. NSC була тим важелем, який перетворював президентські ідеї на скоординовані дії всіх відомств — від Пентагону до Держдепу. Тепер цього механізму немає».

Інакше кажучи, швидкість ухвалення рішень досягається ціною їхньої якості. Без ретельного опрацювання деталей, без аналізу можливих наслідків, без координації з іншими відомствами — рішення президента можуть виявитися непродуманими або взагалі нездійсненними. Анкоридж показав: коли за столом переговорів сидить досвідчений опонент на кшталт Путіна, відсутність глибокої підготовки може дорого коштувати.

Побічні ефекти «ручного режиму»

Централізована система породжує хаос на всіх рівнях виконання. Три приклади показують масштаб проблеми:

Різкі розвороти без попередження. У липні світ спостерігав дивний спектакль: міністр оборони Піт Геґсет спочатку призупинив військову допомогу Україні, а через кілька днів відновив її. The Atlantic пише, що це сталося саме тоді, коли адміністрація намагалася посилити тиск на Москву. Чиновники Пентагону були розгублені — вони не розуміли, це новий курс чи тимчасовий маневр. Союзники в Європі почали сумніватися в надійності американських зобов’язань.

Імпульсивні рішення без консультацій. Ще більший шок стався, коли Трамп публічно оголосив про «переміщення двох ядерних субмарин» у відповідь на погрози експрезидента Росії Дмитра Медведєва. Для Пентагону це стало повною несподіванкою. «У цьому вся чортова суть субмарин — ніхто не повинен знати, де вони», — обурився один із офіцерів оборонного відомства. Стратегічне стримування базується на невидимості підводного флоту. Публічне оголошення їхнього переміщення підриває саму логіку ядерного стримування.

Інформаційний вакуум для союзників. Дипломати союзних країн скаржаться, що більше не можуть отримати чіткі відповіді навіть від високопосадовців. Усе замкнулося на Овальному кабінеті, де рішення ухвалюються непередбачувано. Це разюче відрізняється від «команди суперників» Барака Обами, де різні точки зору навмисно зіштовхували для всебічного аналізу проблем.

Марк Монтгомері, контр-адмірал у відставці та ветеран NSC, попереджає про системну небезпеку: «Централізована система придушує альтернативні думки. Ви не побачите проблем, доки вони не вибухнуть вам в обличчя».

Безпекові проколи як симптом

Операційний безлад проявляється навіть у дрібницях. Перед самітом в Анкориджі журналісти знайшли на загальнодоступному принтері готелю секретні документи: розклад зустрічей, списки делегацій, меню обідів і навіть опис подарунка — статуетки «Американський білоголовий орлан».

Білий дім спробував відмахнутися, назвавши це «багатосторінковим ланч-меню». Але для експертів з безпеки це тривожний дзвінок: якщо адміністрація не може забезпечити конфіденційність паперів, як вона захистить справді секретну інформацію? Це вже другий серйозний витік після «Signalgate» — і обидва сталися через елементарну недбалість.

Чому це важливо знати

Для України нова американська система ухвалення рішень — це фундаментальний виклик. Замість передбачуваного процесу з чіткими етапами та можливістю впливати через різні канали, тепер є «чорна скринька» з кількох осіб, які можуть за одну ніч змінити курс американської політики.

Анкоридж став тривожним попередженням. Трамп раптово відмовився від вимоги негайного припинення вогню — позиції, яку Вашингтон тримав місяцями. Натомість він почав говорити про «всеосяжну мирну угоду» — формулювання, яке Кремль просуває з початку повномасштабного вторгнення. За такою логікою спочатку треба домовитися про «нову архітектуру безпеки» (читай: сфери впливу), а вже потім припиняти бойові дії. Це дає Росії можливість торгуватися захопленими територіями та вимагати гарантій нейтралітету України.

Без юридично зобов’язальних гарантій безпеки з автоматичним механізмом допомоги будь-яка «велика угода» перетвориться на капітуляцію у розстрочку. Росія отримає паузу для перегрупування, збереже контроль над захопленими територіями, а Україна залишиться один на один із загрозою нового вторгнення через кілька років.

Що робити Києву в цих умовах:

Створювати «факти» на землі. Нарощувати системи ППО та продовжувати далекобійні удари, щоб будь-яка «заморозка» не перетворилася на односторонню перевагу Росії. Чим сильнішими будуть українські позиції, тим менше простору для невигідних компромісів.

Працювати з інституціями, а не особистостями. Конгрес США та Європарламент більш стабільні та передбачувані, ніж Білий дім. Потрібно закріплювати підтримку через законодавство з «автоматичними тригерами» — коли допомога надходить автоматично при певних умовах, без необхідності нових політичних рішень.

Тримати санкційний фронт. Економічний тиск на Росію — це те, що працює незалежно від примх окремих лідерів. Консолідація антисанкційної коаліції та закриття лазівок важливіші за красиві декларації на самітах.

«Нічого про Україну без України» — не просто гасло, а червона лінія. Будь-які переговори за спиною Києва матимуть катастрофічні наслідки. Це треба чітко доносити всім партнерам: спроба «швидкої угоди» без участі України підірве довіру до Заходу на десятиліття.

Парадокс у тому, що «швидкі» рішення вузького кола можуть призвести до найдовшого та найнебезпечнішого «миру» — коли війна формально припинена, але загроза нового нападу висить постійно. Це гірше за відкриту війну, бо демобілізує суспільство та руйнує економіку без жодних гарантій безпеки. Україні потрібно готуватися до такого можливого сценарію вже зараз.