Стратегічне партнерство без військових зобов’язань

У січні 2025 року президент Ірану Масуд Пезешкіан відвідав Москву для підписання довгострокової угоди про «всеохоплюючу співпрацю». Ця домовленість мала закласти фундамент для десятиліть партнерства між двома країнами під санкціями. Проте нинішній конфлікт оголив межі цієї «стратегічної співпраці»: договір не містить пункту про військову взаємодопомогу, і Кремль демонстративно залишається осторонь.

Попри ізраїльські удари по іранському державному телеканалу та об’єктах ядерної програми, офіційна позиція Росії обмежується заявами про «категоричне неприйняття» дій Ізраїлю. У телефонних розмовах Путін висловив співчуття як Пезешкіану, так і прем’єр-міністру Ізраїлю Біньяміну Нетаньягу, одночасно запропонувавши свої посередницькі послуги. За інформацією Die Welt, Дональд Трамп позитивно сприйняв цю ініціативу.

Іран більше не незамінний

Парадоксально, але країна, яка допомагала Росії дронами-камікадзе в найкритичніший момент війни проти України, тепер не може розраховувати на взаємність. Кремль не розглядає Іран як безальтернативного союзника — Москва прагне ширшого впливу на Близькому Сході й нової ролі регіонального арбітра.

Економічна взаємозалежність між країнами мінімальна — торгівля ледь сягає 4–5 мільярдів доларів на рік. Виробництво іранських дронів Shahed уже локалізовано в Татарстані, тому Росія більше не залежить від прямих постачань. Ціни на нафту зросли майже на 15 доларів за барель через конфлікт, що приносить Кремлю додаткові прибутки без жодних зусиль.

Москва також не зацікавлена в ядерному Ірані — десять років тому Росія була серед учасників переговорів щодо обмеження іранської ядерної програми. Військові постачання Тегерану обмежуються застарілими системами ППО С-300, які ізраїльська авіація легко долає. Сучасної техніки чи винищувачів нового покоління Іран від Росії не отримує.

Ізраїль як противага

Для Кремля Ізраїль — не менш важливий партнер, ніж Іран. Близько 15% населення країни становлять вихідці з колишнього СРСР, багато хто підтримує родинні зв’язки з Росією. Путін і Нетаньягу, попри періодичні дипломатичні кризи, зберігають добрі особисті стосунки. Навіть інциденти на кшталт збитого російського літака в Сирії чи затримання ізраїльтянки в московському аеропорту завжди знаходили дипломатичне вирішення.

Сирійський вузол та регіональний баланс

У Сирії інтереси Москви та Єрусалиму перетинаються: Росія зберігає військово-морську базу в Тартусі, а Ізраїль протидіє іранським проксі-силам. За інформацією Die Welt, ізраїльці навіть лобіювали у Вашингтоні збереження російської присутності в Сирії як противаги турецькому впливу. Москва толерує ізраїльські удари по шиїтських угрупованнях, а співпраця Кремля з хуситами не зруйнувала відносини з Єрусалимом.

Цей багаторівневий баланс дає Путіну унікальну перевагу — можливість маневрувати між конфліктуючими сторонами, формуючи образ «нейтрального посередника». На тлі зменшення американської присутності в регіоні така позиція лише посилює роль Росії.

Чому це важливо знати

Нейтралітет Кремля в ізраїльсько-іранському конфлікті — яскравий приклад того, як Москва використовує будь-яку міжнародну кризу для власної вигоди. Росія одночасно веде війну проти України, налагоджує нові альянси та просуває себе як арбітра в інших конфліктах. Це ускладнює формування єдиної міжнародної коаліції проти російської агресії.

Водночас послаблення Ірану може негативно вплинути на його спроможність постачати Росії зброю. Український дипломатії варто використати цей момент для посилення власних позицій та нагадування світові про гібридний характер російської зовнішньої політики — Кремль легко зраджує навіть найближчих партнерів заради тактичних переваг.