Уявіть ресторан із мішленівською зіркою, де поряд із винною картою вам пропонують обрати воду, яка «найкраще підкреслить смак страви». Це не жарт: список містить понад 30 найменувань, серед яких — пляшка з глибоководної свердловини біля Гаваїв, інша — з айсбергу в Арктиці, ще одна — з океанських глибин біля Японії. Найдорожча з них — 10 000 євро за 750 мл. Це вода, яку вже охрестили «іконою нової елітарності».

У четвертому епізоді серії подкастів La Loupe видання L’Express розповідає про компанії, які намагаються поставити воду океану на споживчий конвеєр. І хоча ідея здається фантастичною, за нею стоять реальні технології, великі гроші, юридичні виклики і тривожні екологічні сигнали.

Як пити воду з океану: три шляхи

За словами головного редактора кліматичного відділу L’Express Себастьяна Жюльєна, існує щонайменше три способи зробити воду океану придатною для пиття:

1. Десалінізація (опріснення) — класичний метод, де воду кип’ятять, перетворюють у пару, а потім конденсують. Це дорого й енергозатратно.
2. Пошук прісноводних «кишень» під океаном — природні резервуари, які утворилися ще мільйони років тому. Їх можна добувати без опріснення.
3. Транспортування айсбергів — лід з Гренландії та Антарктиди є природним джерелом чистої води. Один айсберг у 30 мільйонів тонн містить 30 млрд літрів води — річна норма для міста на 500 000 мешканців.

Вода по 10 000 євро

Найвідомішим гравцем ринку є норвезька компанія Svalbardi, яка збирала воду з айсбергів поблизу Шпіцбергену. Пляшки в золотій оправі продавалися по 200–300 євро, але після пандемії виробництво зупинили, і нині ціна злетіла до 10 000 євро. Продукт позиціонувався як унікальний: «вода віком 4000 років», «нейтральний вуглецевий слід», «корок з екологічного дерева».

Інші приклади — Канада, Японія, Гренландія. Деякі компанії навіть додають океанічну воду до віскі — за словами маркетологів, це підсилює смак.

Смак як розкіш і марнотратство

Це — ринок для багатіїв. У світі лише кілька десятків ресторанів мають «карту води», і далеко не всі готові ставити на стіл продукт, який може виглядати екологічно сумнівним. Та все ж існує прошарок споживачів, для яких пляшка з океану — не лише спрага, а й статус.

«Ви купуєте мрію. Ви купуєте символ», — каже один із французьких виробників.

Себастьян Жюльєн визнає: цей ринок — маленький, але з потенціалом, особливо в країнах Перської затоки та в Індії, де зростає платоспроможний середній клас. Але для решти світу це швидше фантазія.

Глобальний дефіцит і маркетинг на тлі кліматичної кризи

Світовий контекст дає індустрії додаткові аргументи. 2,1 мільярда людей не мають доступу до питної води вдома. Ще 4 мільярди щороку стикаються зі «стресом водопостачання» — хоча б один місяць у році. За прогнозами, до 2050 року попит на воду зросте на 30%.

У країнах Близького Сходу та Північної Африки понад 80% населення вже живе у зонах критичної нестачі води. Індія — один із найуразливіших ринків. Там побудова централізованої системи водопостачання — надскладне завдання.

Але чи стане вода з айсбергів рішенням? Навряд. Вартість, логістика, складність зберігання і розповсюдження роблять її недоступною для широких верств населення. Це радше рекламна оболонка, ніж реальна відповідь на гуманітарну кризу.

Вода й екологія: нова зона ризику

Втім, найважливіше питання — екологічні наслідки.

• Опріснення — споживає величезну кількість енергії, а відходи шкодять морським екосистемам.
• Транспортування айсбергів — потребує потужних буксирів, які спалюють десятки тонн пального щодня.
• Видобуток підводної води — втручання у стабільні екосистеми.

Хоча деякі компанії дотримуються екологічних стандартів, у масштабах планети поява ще однієї індустрії експлуатації океану — небезпечна тенденція. Додаймо сюди вже наявну кризу:

• Щороку в океани потрапляє 5–13 млн тонн пластику.
• Кількість пластику в Атлантиці зросла втричі з 1960-х.
• До 2050 року в океані може бути більше пластику, ніж риби.

Крім того, океани вже страждають від нафтових забруднень, хімікатів, стічних вод. Найбільше забруднення — це сигаретні недопалки.

Правове безладдя: хто володіє океаном?

Океан поза межами 200-мильних зон — це правова сіра зона. Жодна країна не може заборонити компаніям витягувати воду з міжнародних вод, буксирувати айсберги чи встановлювати платформи для збору дощової води. Фактично, це — останній «безкоштовний» ресурс планети, доступний тому, хто має гроші на технології.

Така правова прогалина створює ідеальні умови для нової форми колоніалізму — не територіального, а ресурсного. Великі корпорації можуть безперешкодно експлуатувати океанічні багатства, залишаючи екологічні наслідки всьому людству.

Існуючі міжнародні договори виявилися недостатніми. Лондонська конвенція 1975 року забороняє скидати токсичні відходи в море, але не регулює видобуток ресурсів. Подібні угоди створювалися в епоху, коли ніхто не міг уявити, що воду з океану будуть продавати дорожче за вино.

Цього червня в Ніцці відбудеться ключова конференція ООН з питань збереження океанів. Одне з центральних питань: чи етично перетворювати океанічну воду на елітний товар, коли мільярди людей не мають доступу до чистої питної води? Відповідь може визначити майбутнє не лише індустрії «розкішної води», а й принципи глобального управління океанічними ресурсами.

Чому це важливо знати

Для України це питання стратегічної важливості. Водні ресурси вже стали об’єктом гібридних атак — від руйнування Каховської ГЕС до забруднення річок. У майбутньому геополітика води лише загостриться. Країни будуть змушені обирати між конфліктом і співпрацею заради спільного виживання.

Україна повинна вже сьогодні:

• Формувати позицію в міжнародних переговорах про управління водними ресурсами
• Розвивати технології очищення та збереження води
• Лобіювати принципи справедливого розподілу глобальних ресурсів

Океан — це не абстракція за тисячі кілометрів від нас. Це глобальна система, що регулює клімат. Те, як людство розпорядиться океанічними ресурсами, визначить майбутнє для всіх — включно з нами.