У Каннах зібралися практично всі — від Тома Круза й Роберта Де Ніро до Веса Андерсона та Квентіна Тарантіно. Голлівуд у ці дні має відчувати себе напівпорожнім.

Цього року Німеччина помітна в Каннах двома речами: ніжною багатопоколіннєвою драмою Маші Шилінскі «Дивитись у сонце» (In die Sonne schauen) — та похмурим флотом електричних BMW із затемненими вікнами, що служать VIP-шатлами фестивалю.

Ці машини з номерами «M-AD» (що, мабуть, треба розуміти буквально) паркуються як стадо буйволів уздовж Лазурного берега, протискаються крізь натовп на Круазетті. Виглядають брутально й водночас дискретно — з їхніх вікон майже ніколи не махає рука знаменитості.

Але не всі фільми в конкурсі рівно успішні. «Альфа» Жулії Дюкурно, яку чекали після тріумфу «Титана» три роки тому, цього разу повністю провалилася. Плутана історія про пубертат під час пандемії, де люди буквально кам’яніють, розкритикована як невдала спроба повторити минулий успіх.

На цьому тлі німецька стрічка Маші Шилінскі виглядає значно переконливішою. Їй дійсно пророкують хороші шанси на головний приз, як і іншому раннього аутсайдеру — «Сірат» Олівера Лаксе. Це постапокаліптичний кошмар, де грізні техно-баси в марокканській пустелі підкидають у повітря спочатку піщинки, а потім персонажів. Високо котується й бразильський «Таємний агент» Клебера Мендонса Фільйо — елегантне опрацювання військової диктатури з зіркою «Нарко» Вагнером Моурою.

Окремо варто згадати фільм Таріка Салеха Eagles of the Republic, який завершує його каїрську трилогію. У цьому фільмі зірковий актор (Фарес Фарес) змушений усвідомити, що гедоністичний опортунізм має свої межі. Одного разу у фільмі звучить фраза: «Ми кажемо слова і відчуваємо почуття, які нам не належать». Для актора це здається природнім. Але якщо ці слова та почуття нав’язує авторитарний режим, вони починають боліти

Цьогорічні Канни запам’ятаються й драматичними моментами. Іранський режисер Джафар Панахі, якому заборонено працювати вдома, представив пронизливу драму про помсту — оплески після показу не припинялися, як і сльози самого режисера. А в суботу, 17 травня, японського продюсера травмувала пальма, що впала від різких поривів вітру.

Активно обговорюють і Die, My Love Лінн Ремсі з Дженніфер Лоуренс як матір’ю в післяпологовій депресії. Дистриб’ютор Mubi заплатив за міжнародні права понад 20 мільйонів — рідкість на тлі трампівських планів ввести 100-відсоткові мита на «іноземні» фільми.

Чому це важливо знати

Фестиваль у Каннах — не просто показ мод і розкішних прем’єр. Він віддзеркалює культурні і політичні тенденції у світі кіно. Участь німецького фільму In die Sonne schauen, який отримав шанси на головний приз, демонструє, як європейський кінематограф продовжує шукати нові теми і формати. Контраст із претензійними комерційними проєктами, що змагаються за увагу публіки, підкреслює важливість індивідуального підходу, емоційної чесності та соціальної відповідальності в сучасному кінематографі. Це особливо актуально на тлі геополітичних напружень і дискусій про цензуру та торговельні бар’єри.