Про це пише Foreign Policy у статті директора Іранської програми Інституту Близького Сходу Алекса Ватанки.

Ще у 2019 році Хаменеї категорично відмовлявся від діалогу з Дональдом Трампом, зневажливо називаючи його «та людина». Проте у 2025 році ситуація кардинально змінилася: під тиском жорстких санкцій, економічної кризи та загрози військового конфлікту верховний лідер Ірану був змушений переглянути свою позицію. Тепер для нього переговори – це насамперед інструмент запобігання війні.

Хоча останній, четвертий раунд перемовин в Омані не приніс прориву, і Тегеран, і Вашингтон демонструють готовність продовжувати діалог. Іран послідовно наполягає, що не прагне розробляти ядерну зброю, а Трамп публічно заявляє про намір не допустити її створення. Однак, якщо всередині адміністрації Трампа щодо доцільності цих переговорів точаться гострі дискусії, то для іранського керівництва це питання виживання самого режиму.

Внутрішній баланс і громадська підтримка

Хаменеї постійно балансує між двома силами: з одного боку — широкою підтримкою суспільства і прагматичних еліт, які прагнуть нормалізації, з іншого — невеликою, але впливовою групою радикалів. Для останніх сам факт діалогу з Трампом рівносильний релігійному святотатству — вони порівнюють це з «переговорами з Язідом», архіворогом імама Хусейна в шиїтській історії.

Втім, громадська думка однозначно на боці дипломатії — опитування показують, що понад 80% іранців підтримують переговори зі США. Показово, що навіть найменші позитивні сигнали з переговорного процесу миттєво впливають на економіку.

Один з колишніх іранських дипломатів зазначає: «Дві години позитивних новин з переговорів зміцнили ріал на 20% — результат, якого Центральний банк не зміг би досягти навіть масштабними валютними інтервенціями».

Стратегічні цілі та обмеження

Попри обережний оптимізм, Хаменеї публічно стримує очікування населення: він неодноразово підкреслював, що навіть нова ядерна угода не гарантує швидкого чи повного скасування західних санкцій. Для верховного лідера пріоритетом є не економічне відновлення, а запобігання повномасштабному військовому конфлікту. Показово, що Корпус вартових ісламської революції (IRGC), який контролює весь військовий та ядерний комплекс країни, хоч і підтримує дипломатичний процес, проте залишається, за офіційними заявами, «у повній бойовій готовності» з «пальцями на спусковому гачку».

Особливістю нинішніх переговорів є їхній парадоксальний формат: офіційно Іран наполягає на «непрямому діалозі» з Вашингтоном, проте на практиці міністр закордонних справ Аббас Арагчі, довірена особа Хаменеї, проводить прямі зустрічі з американським спецпредставником Стівом Віткоффом. Ця дипломатична фікція – частина складної стратегії «збереження обличчя», яка дозволяє режиму підтримувати образ непримиренності щодо США для внутрішньої аудиторії, одночасно ведучи реальний діалог.

Прагматики та внутрішня опозиція

У цій складній грі ключову роль відіграє президент Ірану Масуд Пезешкіан – відомий прихильник міжнародного діалогу. Хоча він публічно демонструє лояльність до лінії Хаменеї, за лаштунками активно просуває ідеї економічної модернізації та повного зняття санкцій. Саме технократи і прагматики, які складають кістяк державного апарату, розглядають поточні переговори не просто як спосіб уникнути війни, а як історичний шанс на повноцінне повернення Ірану в світову економічну систему.

Паралельно Хаменеї веде непросту боротьбу з радикальним крилом режиму. Ця група вимагає: жодних компромісів із Вашингтоном та наполягає на необхідності «покарати Трампа» за наказ про вбивство генерала Касема Сулеймані у 2020 році. Усвідомлюючи, що дії цих елементів можуть зірвати весь переговорний процес, верховний лідер був змушений публічно їх приборкати. У своїй різкій промові 25 квітня він недвозначно попередив: «Передчасні протести, нетерплячість і помилковий аналіз можуть мати катастрофічні наслідки» – формулювання, яке в іранському політичному лексиконі сприймається як пряма погроза.

Незвичні дипломатичні ходи

Показовим у цій ситуації є безпрецедентний дипломатичний маневр Арагчі, який вийшов далеко за межі традиційної іранської дипломатії. У своїх публічних виступах він не лише позитивно характеризував Трампа як «мудрого лідера, який не прагне війни», але й – що особливо нетипово для іранського високопосадовця – відкрито поширював антибайденівські меседжі, явно розраховані на особисті симпатії Трампа.

Ще кілька років тому подібна поведінка була б політичним самогубством для будь-якого іранського дипломата. Достатньо згадати, як колишній міністр закордонних справ Джавад Заріф потрапив у немилість через набагато менш відверте зближення із Заходом. Однак симптоматично, що сьогодні жоден представник владної еліти, включно з радикальним крилом, не наважується публічно критикувати Арагчі – ясний сигнал, що такий підхід має пряму санкцію Хаменеї.

Геополітичний контекст

Стратегічне становище Ірану за останні роки суттєво погіршилось: регіональна «вісь спротиву», яка десятиліттями була основою іранського впливу на Близькому Сході, переживає системну кризу. Ключові проксі-групи – «Хезболла», «Хамас» і хусити – значно ослаблені внаслідок військових конфліктів, а багаторічний союзник Тегерану Башар Асад уже не контролює Сирію.

Не додає оптимізму й позиція інших стратегічних партнерів: ні Росія, ні Китай, попри гучні заяви про «стратегічне партнерство», не демонструють готовності надати Ірану реальну військову допомогу в разі прямого конфлікту зі США чи Ізраїлем. У цьому контексті нинішня ставка на переговори з Трампом виглядає не ідеологічним, а суто прагматичним вибором іранського керівництва – це спроба виграти час і створити простір для маневру в умовах, коли всі інші опції видаються ще ризикованішими.

Економічні перспективи

Ейфорія, що охопила частину іранського суспільства у зв’язку з переговорами, виглядає значною мірою перебільшеною. Навіть у разі підписання нової ядерної угоди економіка країни не відновиться за помахом чарівної палички. Десятиліття ізоляції створили системні проблеми, які неможливо розв’язати лише зняттям санкцій: критична нестача інвестицій у виробництво й інфраструктуру, технологічне відставання, відтік кваліфікованих кадрів і, головне, тотальна недовіра міжнародного бізнесу до іранського ринку.

Водночас навіть обмежений дипломатичний успіх може принести відчутні короткострокові переваги: розблокування заморожених іранських активів в Іраку, Катарі, Туреччині та Італії, які оцінюються в десятки мільярдів доларів, а також зняття обмежень на експорт нафти. За оцінками економістів, такі заходи могли б забезпечити режиму «фінансову подушку безпеки» на кілька років, необхідну для проведення болісних внутрішніх реформ.

Хто ухвалює рішення

Варто розуміти, що попри видимість участі різних фракцій у формуванні іранської позиції, реальні центри ухвалення рішень залишаються незмінними: верховний лідер Хаменеї та підпорядкований йому Корпус вартових ісламської революції. Їхні пріоритети чіткі й прагматичні – збереження контролю над країною та забезпечення стабільності режиму.

З цієї перспективи ядерна угода розглядається виключно інструментально. Вони готові укласти нову домовленість із Вашингтоном – але винятково на умовах, які гарантуватимуть безпеку чинної політичної системи. Всі інші фактори – чи то ентузіазм дипломатичного корпусу та прагматиків в уряді, чи протести радикального крила – мають для Хаменеї другорядне значення. Саме тому напрямок переговорів залишається незмінним, незважаючи на публічні дискусії: верховний лідер контролює процес і не дозволяє емоціям чи ідеології змінити стратегічний курс, обраний ним особисто.

Чому це важливо знати

Згода Хаменеї на переговори з адміністрацією Трампа знаменує радикальну зміну в ядерній стратегії Ірану і може мати далекосяжні наслідки для всього регіону. У разі успішного завершення, нова угода здатна суттєво знизити ризик прямого військового конфлікту на Близькому Сході і відкрити для Тегерану шлях до часткової реінтеграції в світову економіку.

Однак було б помилкою інтерпретувати цей крок як фундаментальну зміну характеру іранського режиму чи його стратегічних цілей. Для Хаменеї та генералітету IRGC переговори – це не стратегія внутрішніх реформ і тим більше не шлях до демократизації країни, а прагматичний інструмент виживання в умовах безпрецедентного зовнішнього тиску.

Показово, що навіть ведучи переговори, Тегеран зберігає подвійну стратегію: з одного боку – демонструє готовність до компромісів, з іншого – через риторику й дії Корпусу вартових революції сигналізує про готовність повернутися до силового сценарію в будь-який момент. Це класичний приклад дипломатії з позиції холодного розрахунку, де міжнародні домовленості розглядаються винятково крізь призму національних інтересів та стабільності політичної системи.