Розмова вийшла далеко за межі презентації книжок. Йшлося про те, як функціонувала радянська система контролю, чому КГБ стало одним із головних інструментів придушення української ідентичності та як досвід радянських репресій відгукується в сучасній Україні.

Доба застою: контроль замість масового терору

Сергій Стуканов на початку дискусії нагадав, що період так званого «застою» охоплює кінець 1960-х, 1970-ті та початок 1980-х років. Якщо сталінська епоха асоціювалася з масовими розстрілами й таборами, то пізній СРСР діяв тонше.

Держава вже не потребувала масового терору. Натомість вона створила систему постійного нагляду, контролю та психологічного тиску. Завданням було не лише покарати незгодних, а й змусити людину відчути, що за нею постійно стежать, що її життя перебуває під контролем держави.

Саме про цю атмосферу — менш помітну, але не менш руйнівну — говорили учасники дискусії.

Василь Кук: людина, яка пережила систему

Центральною постаттю розмови став Василь Кук — останній Головний командир Української повстанської армії.

Володимир В’ятрович наголосив, що Кук був однією з ключових постатей українського визвольного руху ХХ століття. Він організовував мережу ОУН далеко за межами Західної України, працював на Півдні та Сході країни, очолював УПА-Південь, був заступником Романа Шухевича, а після його загибелі став керівником повстанського руху.

У 1954 році Василя Кука захопили радянські спецслужби. Проте найцікавішою для історика виявилася не його підпільна діяльність, а життя після арешту.

«Більшість біографій Кука завершувалися 1954 роком. Насправді ж більше половини свого життя він прожив уже після полону», — зазначив В’ятрович.

Саме цей період дозволяє побачити, як працювала радянська система щодо людей, яких не вдалося фізично знищити.

Як КГБ намагалося зламати український спротив

Після арешту Василя Кука КГБ шість років намагалося використати його у власних цілях. Від нього очікували публічного засудження українського національного руху, сподівалися зробити з нього інструмент радянської пропаганди та дискредитації української еміграції.

Однак навіть перебуваючи під повним контролем спецслужб, Кук продовжував чинити опір.

Коли його випустили, надали квартиру в Києві та можливість працювати в архівах і наукових установах, від нього очікували книжок про «шкідливість українського націоналізму». Натомість він займався історією та культурою, досліджував забутих діячів і всіляко уникав ролі, яку для нього підготувала система.

Пік могутності КГБ

За словами Володимира В’ятровича, саме 1970-ті стали вершиною могутності радянських спецслужб.

КГБ мало сучасні на той час технічні засоби стеження, використовувало прослуховування квартир, приховану фото- та відеозйомку, створювало мережі агентів впливу.

Особливо жорстоким став наступ на українське шістдесятництво.

Під репресії потрапили Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба та десятки інших представників української інтелігенції. Влада прагнула показово зламати найяскравіших представників культурного середовища, щоб залякати всіх інший.

Особиста історія Марії Матіос

Найемоційнішою частиною дискусії стала розповідь Марії Матіос.

Письменниця згадала власну молодість у Чернівцях наприкінці 1970-х років. Після участі в похороні Володимира Івасюка вона сама опинилася в полі зору спецслужб.

Вона розповіла, як студентку викликали на допити, ставили абсурдні запитання про українську мову, друзів, одяг, поїздки та навіть про те, чому вона носить певну хустку. Метою таких розмов було не отримання інформації, а створення атмосфери страху. Людина мала зрозуміти, що за нею спостерігають постійно.

«Ти виходиш і розумієш, що перебуваєш під ковпаком. Вони все про тебе знають. І тобі страшно», — фактично так описала письменниця свій тодішній стан.

Саме цей досвід став одним із поштовхів до написання роману «Жінці можна довіряти».

Про що мовчали десятиліттями

Окремою темою дискусії стало явище сексотства — співпраці громадян із радянськими спецслужбами.

Марія Матіос розповіла, що поштовхом до створення роману став лист від людини, яка в минулому була агентом КДБ. Письменниця дослідила не лише долю цієї людини, а й наслідки її вибору для дітей та онуків.

На її думку, ця тема досі залишається недостатньо проговореною в українському суспільстві.

«Про це треба говорити. Не можна робити вигляд, що цього не було», — наголосила авторка.

Пам’ять як захист

Дискусія «Під наглядом КГБ. Життя українців у добу застою» стала не лише розмовою про минуле. Вона перетворилася на спробу зрозуміти, як тоталітарні системи працюють із суспільством, як вони створюють страх і чому навіть через десятиліття наслідки цього страху залишаються відчутними.

Історія Василя Кука та особисті спогади Марії Матіос показали різні виміри одного часу. Один — історію людини, яку система намагалася зламати. Інший — історію звичайної студентки, яка раптом усвідомила, що держава стежить за кожним її кроком.

Саме тому розмова про добу застою виявилася не лише розмовою про минуле. Вона стала нагадуванням про ціну свободи, яку українцям доводиться відстоювати і сьогодні.

Чому це важливо знати

Обидва спікери неодноразово проводили паралелі між радянським минулим і сучасністю.

Володимир В’ятрович звернув увагу, що багато методів, які використовував КГБ у 1970-х роках, сьогодні можна побачити на тимчасово окупованих українських територіях. Тиск, залякування, вербування, контроль інформаційного простору — усе це вже було в історії України.

Марія Матіос додала, що суспільство не може будувати майбутнє, не розуміючи власного минулого.

На її переконання, знання історії — це не академічна розкіш, а питання національної безпеки.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, на Книжковому Арсеналі цьогоріч представили «Зошити свободи» для підлітків — книги про Майдан, написані молоддю. Також ми повідомляли про 49-річчя Української Гельсінської групи — першої легальної правозахисної організації, яка протистояла КГБ ще в добу застою.