Наїрі Вудс — деканка Blavatnik School of Government і фахівчиня з глобального управління. Вона вважає, що чим більше влади зосереджує в своїх руках керівник, тим сильніше зростає ризик стратегічних провалів. І приклад Путіна — це не відхилення від норми, а типовий сценарій деградації ухвалення рішень у надмірно централізованих системах.

«Думати, що ці слабкості властиві лише авторитарним лідерам — не просто помилка, а небезпечна ілюзія. Вона породжує поблажливість до тих, хто зловживає владою в демократичних країнах», — застерігає Вудс. «Будьмо відвертими: будь-який демократичний лідер може припуститися тих самих помилок, що й Путін».

Три помилки Путіна: сигнал для будь-якого керівника

На думку Вудс, повномасштабне вторгнення РФ в Україну в 2022 році виявило три ключові помилки, до яких призводить неконтрольована влада:

Відчуття вседозволеності

«Чим довше лідер залишається при владі, тим більше він набуває авторитету і тим більше ризикує повірити, що він вище за правила», — пояснює професорка.

Путін використовував риторику міжнародного права для виправдання вторгнення, але насправді грубо порушив його, зокрема Статут ООН, який забороняє будь-яке застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності держави.

Переоцінка сили

«Путін хотів вірити в потужність своїх збройних сил — досвідчених, а також модернізованих у 2008 році та переозброєних у 2011-му».

Генерали, ймовірно, запевняли його, що армія в ідеальному стані, що реформи були успішними. Але реальність виявилася іншою: корупція та затримки в постачанні обладнання.

«До того ж, — додає Вудс, — одна справа — вторгнутися в країну, але набагато складніше встановити там новий порядок».

Відмова чути погані новини

«Путін майже не радився з урядом і радниками, коли ухвалював рішення — або консультувався лише з тими, хто з ним погоджувався. Він звільняв генералів і публічно принижував близьких співробітників, щойно їхня позиція переставала його влаштовувати».

Демократи теж не застраховані: приклади Блера, Буша, Тетчер

Вудс наголошує, що подібні помилки властиві не лише автократам. Вона наводить приклади з історії демократичних країн:

Тоні Блер у 2003 році ухвалив трагічне рішення про участь у війні в Іраку, уникаючи офіційних зустрічей і надаючи перевагу неформальним дискусіям із міністрами. «Було важко суперечити йому в таких умовах», — зазначає професорка. Розслідування Butler Review 2004 року показало, що такі неформальні обміни думками зменшили шанси отримати зважену оцінку ситуації.

Джордж Буш і Тоні Блер також посилалися на міжнародне право для виправдання нападу на Ірак — так само, як це робив Путін щодо України.

Маргарет Тетчер продемонструвала подібну еволюцію:

«Протягом свого першого терміну вона була прем’єр-міністром консенсусу, досягнутого шляхом постійних переговорів. Але чим довше лідер залишається при владі, тим більш уразливим він стає до жахливих помилок».

На момент її усунення вона впроваджувала політику, про яку радники попереджали, що вона приречена на провал.

«Але вона вже не готова була слухати — надто переконана у всемогутності своєї влади».

Трамп як окремий приклад, але не виняток

Щодо Дональда Трампа, Вудс зазначає його унікальний стиль:

«Він грає на власній непередбачуваності й завжди починає переговори з абсурдних вимог — як-от оголошення Канади 51-м штатом США. Його стиль нью-йоркського девелопера: “вдарити в обличчя і швидко домовитися”».

Водночас професорка вписує Трампа в ширшу тенденцію:

«Він не перший, хто переоцінює і зловживає примусовою силою Сполучених Штатів».

Вудс також пояснює обмеження силового підходу:

«Покладання виключно на силу може бути ефективним для досягнення негативної мети, як-от зупинка події — наприклад, коли США та їхні союзники швидко вигнали іракські сили з Кувейту. Але військова міць не дуже ефективна, коли йдеться про досягнення позитивної мети, як-от тривала зміна режиму».

Як розпізнати, що лідер втрачає зв’язок із реальністю

Вудс визначає ключовий попереджувальний сигнал:

«Цей лідер реорганізовує своє оточення та систему влади таким чином, щоб зменшити ймовірність отримання інформації чи думок, які він не хоче чути».

Професорка пояснює механізм деградації: коли стає очевидним, що керівник залишиться при владі довічно, його оточення більше не потребує завоювання довіри інших, оскільки не має жодних шансів стати наступником.

«Їхнє становище тоді залежить виключно від нього, що збільшує ймовірність того, що вони говоритимуть лише те, що йому подобається, щоб зберегти свій статус».

«Чимало керівників корпорацій і політичних лідерів існують у штучному світі, де чують лише “так”. Це змушує їх вірити у власну всемогутність», — додає Вудс.

Вона радить лідерам ставити собі критичні запитання:

• Хто в моєму оточенні має сміливість говорити мені правду, коли справи йдуть не за планом?
• Як я ставлюся до того, хто приносить погані новини — нагороджую чи караю?
• Чи порушую я правила для власної зручності?

Чому це важливо знати

Аналіз Наїрі Вудс має універсальне значення для країн, які протистоять автократії та вибудовують демократичні інститути. Україна, що веде війну з авторитарною Росією, мусить враховувати не лише військові ризики, а й небезпеки централізації влади всередині країни. Стратегії успішного управління вимагають чесної критики, інституційної прозорості та культури прийняття неприємної інформації.

Це також урок для бізнесу, армії, державних установ: лідери, які не чують інших, програють — незалежно від того, на якому боці вони перебувають. Як підсумовує Вудс:

«Ці питання є життєво важливими».