На березі «Турецької Рив’єри», як називають це курортне місто, цьогоріч зібралися 64 міністри й 21 глава держав та урядів, наочно демонструючи потужний дипломатичний потенціал Анкари.

Зараз увага прикута до четверга, 15 травня, коли Туреччина планує стати майданчиком для нового раунду переговорів між Україною та Росією. Президент Володимир Зеленський уже підтвердив свій візит до Стамбула та зустріч із Реджепом Таїпом Ердоганом. Щодо Путіна — його участь поки що залишається під питанням, але Туреччина активно працює над залученням усіх ключових гравців..

Майстерність балансування: стратегія «активного нейтралітету»

Туреччина, яка володіє третьою за розміром дипломатичною мережею у світі після Китаю та США, цілеспрямовано позиціонує себе як «фасилітатор» — створюючи умови для діалогу, але уникаючи прямої участі в переговорах. Реджеп Таїп Ердоган займає унікальну нішу: він єдиний лідер НАТО (окрім американського президента), який підтримує постійний діалог із Кремлем, майстерно використовуючи це для зміцнення своєї ролі глобального посередника.

«Туреччина ніколи не визнавала легітимність російської агресії чи анексії українських територій. Військова підтримка Анкари виявилася критично важливою на початку конфлікту, особливо завдяки використанню турецьких дронів», — пояснює Сінан Юльген, колишній дипломат, директор стамбульського аналітичного центру EDAM і дослідник Carnegie Europe.

Ця подвійна стратегія вже дала результати: після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Туреччина спершу надала майданчик для прямих переговорів між сторонами, а згодом стала архітектором критично важливої зернової угоди щодо експорту української сільськогосподарської продукції через Чорне море. Хоча ці домовленості зрештою були зірвані російською стороною, Анкара продовжує демонструвати те, що експерти називають «активним нейтралітетом» — відмовляючись приєднуватися до санкцій проти Росії, але водночас надаючи Україні військову підтримку.

Військова потуга з економічним прагматизмом

Туреччина утримує другу за чисельністю армію в НАТО — вражаючі 373 200 військовослужбовців та 378 700 резервістів, що робить її критично важливим гравцем у європейській безпеці. Ердоган регулярно наголошує: «Неможливо забезпечити безпеку Європи без Туреччини». І цей меседж знаходить відгук — країну запрошують як на лондонський саміт щодо України, організований Кіром Стармером, так і на засідання Євросоюзу з питань переозброєння континенту.

Паралельно Анкара демонструє вражаючий ривок у розвитку власного оборонно-промислового комплексу. За 2024 рік експорт турецької зброї зріс на понад 29%, сягнувши 6,58 мільярда євро і забезпечивши країні 11-е місце серед глобальних експортерів озброєння. Особливо вражаючими виявились успіхи безпілотних систем — легендарні дрони Bayraktar TB2, що відзначаються надійністю і доступною ціною, зараз закуповують 25 країн світу, включно з європейськими союзниками України — Польщею та Румунією.

Економічний прагматизм у геополітичній грі

Водночас Ердоган демонструє віртуозний прагматизм у відносинах з Росією. Відмовившись приєднуватися до західних санкцій, Туреччина зберегла інтенсивну торговельну та енергетичну співпрацю з Москвою. Знаковим проєктом залишається будівництво першої турецької атомної електростанції «Аккую», яке реалізує російський державний концерн «Росатом».

Така багатовекторність дозволяє Анкарі вести продуктивний діалог з обома сторонами, зберігаючи вплив як на європейському, так і на східному напрямках — без необхідності робити жорсткий геополітичний вибір, який міг би підірвати турецькі економічні інтереси.

На перехресті світових інтересів: стратегічний гравець між Заходом і Сходом

Туреччина, виділяючи трохи більше від 2% ВВП на оборону, впевнено вписується в стандарти НАТО, хоча й залишається далекою від нових амбітних цілей Альянсу. Сполучені Штати наполягають на збільшенні військових витрат усіх 32 країн-членів до 5% ВВП — вимога, яку багато європейських країн вважають нереалістичною. На тлі цих дискусій саме в турецькій Анталії з середи почалися переговори щодо нової оборонної стратегії Альянсу.

«Особливі відносини» з Білим домом

Попри певні розбіжності в минулому, Ердоган встановив виняткові особисті взаємини з нинішнім американським президентом Дональдом Трампом. «Між цими лідерами існує взаємна довіра. Трамп регулярно представляє Ердогана, у своєму фірмовому стилі, як “хорошого хлопця”, який досягає результатів», — зазначає Дідьє Бійон, заступник директора Французького інституту міжнародних відносин (IRIS) і фахівець з Туреччини.

Ця близькість уже дає дивіденди: американський президент навіть привітав Ердогана з угодою між сирійським урядом і курдськими силами, хоча Туреччина не відігравала в цьому процесі вирішальної ролі. Більше того, Ердоган зміг просунути ідею скасування американських санкцій проти Сирії та взяв дистанційну участь у середу в історичній зустрічі Трампа з тимчасовим сирійським президентом.

Такий вплив на близькосхідну політику США дозволяє Туреччині залишатися важливим гравцем у регіоні, балансуючи між конкуруючими центрами сили — Вашингтоном, Брюсселем, Москвою та амбіційними регіональними акторами на кшталт Саудівської Аравії принца Мохаммеда бін Салмана.

Зовнішні перемоги проти внутрішніх криз: ставка Ердогана на глобальну дипломатію

Економічний шторм і хвиля суспільного невдоволення

Попри блискучі міжнародні маневри, всередині країни Ердоган зіткнувся з лавиною проблем, що загрожують його авторитету. Економіка Туреччини перебуває в кризовому стані: галопуюча інфляція, за прогнозами, може сягнути катастрофічних 24% до кінця 2025 року. Турецька ліра продовжує своє стрімке падіння, втративши близько 4% вартості відносно долара лише за останні місяці. Громадяни країни влаштовують бойкоти компаніям, пов’язаних із владою, висловлюючи протест проти економічної політики уряду.

Суспільне напруження досягло критичної точки після арешту популярного мера Стамбулу Екрема Імамоглу 19 березня — одного з головних політичних опонентів Ердогана. Ця подія викликала найпотужнішу хвилю громадянських протестів з 2013 року: 7 травня на вулиці турецьких міст вийшли десятки тисяч демонстрантів, вимагаючи звільнення політика та протестуючи проти авторитарного дрейфу влади.

Курдський прорив як внутрішня перемога

На тлі цих викликів Ердоган все ж домігся визначного внутрішньополітичного успіху — 12 квітня було оголошено про розпуск Робітничої партії Курдистану (PKK), що фактично завершує понад 40 років кривавого протистояння. «Ми впевнено рухаємося до нашої мети — Туреччини без терору, долаючи перешкоди, ламаючи упередження та уникаючи пасток розбрату», — заявив Ердоган, презентуючи цю подію як історичний крок до національного примирення.

Зовнішня політика як відволікаючий маневр

У цьому контексті міжнародна дипломатична активність Ердогана виглядає не лише як амбітний геополітичний проєкт, але й як стратегічний відволікаючий маневр, покликаний зміцнити легітимність влади всередині країни. Турецький лідер прагне перемкнути увагу громадськості з болючих внутрішніх проблем на зовнішньополітичні досягнення, які підкреслюють зростаючу глобальну роль Туреччини та її президента на світовій арені.

Дипломатичний гамбіт Ердогана: ризики та потенційні виграші

На «мінному полі» глобальної дипломатії Ердоган почувається як вправний сапер — після десятиліть управління турецькою політикою він виробив надзвичайне відчуття моменту й майстерність маневрування у складних міжнародних ситуаціях. Заплановані на 15 травня переговори в Стамбулі потенційно можуть стати поворотним моментом не лише у війні, але й у турецькій геополітичній стратегії.

За словами турецького лідера, «вікно можливостей», що відкрилося минулими вихідними, «не можна втрачати». Показово, що навіть Дональд Трамп, перебуваючи з візитом у країнах Перської затоки, висловив готовність негайно прилетіти до Туреччини, якщо зустріч на найвищому рівні між воюючими сторонами підтвердиться.

Виграш за будь-якого сценарію

Хитрість дипломатичної партії Ердогана полягає в тому, що він залишається у виграші за будь-якого результату:

Якщо на турецькій землі буде досягнуто хоча б мінімального прогресу на шляху до миру — Ердоган беззаперечно увійде в історію як впливовий миротворець, який зумів зробити те, що не вдалося іншим світовим лідерам.

Якщо ж переговори зазнають фіаско — на що, зважаючи на позиції сторін, є висока ймовірність — турецький президент легко зможе дистанціюватися від невдачі, переклавши відповідальність на небажання Росії та України йти на компроміси.

Вимірювання успіху: навіть невеликий крок буде перемогою

Для Ердогана успіхом може стати навіть мінімальний прогрес — локальне перемир’я на певних ділянках фронту, домовленість про обмін полоненими, чи відновлення переговорів щодо гуманітарних коридорів. Навіть ці скромні кроки будуть представлені турецьким лідером як тріумф його збалансованої дипломатії, доводячи незамінність Туреччини як глобального посередника.

А статус миротворця на міжнародній арені допоможе укріпити позиції Ердогана всередині країни, де економічна криза та зростаюче невдоволення загрожують політичній стабільності його режиму.

Чому це важливо знати

Туреччина є унікальним гравцем у глобальній шахівниці. Турецька дипломатія перетворилася на одного з ключових гравців у найбільшому збройному конфлікті в Європі з часів Другої світової війни. Унікальне становище Анкари формується кількома критичними факторами:

Стратегічні переваги Туреччини як посередника

• Геостратегічне положення: Контроль над Босфором і Дарданеллами дає Туреччині виняткові важелі впливу в Чорноморському регіоні, безпосередньо дотичному до зони військового вторгнення РФ
• Військово-політична вага: Друга за потужністю армія НАТО в поєднанні з власним оборонним комплексом, що постачає озброєння обом сторонам конфлікту (Bayraktar для України та економічне співробітництво з Росією)
• Дипломатична гнучкість: Здатність підтримувати діалог одночасно із Заходом, Москвою та Києвом без ідеологічних обмежень
• Енергетична незалежність: Співпраця з Росією в ядерній енергетиці та інших секторах забезпечує канали зв’язку, недоступні іншим членам НАТО

Глобальні наслідки турецького посередництва

Результати запланованої на 15 травня зустрічі в Анталії можуть мати далекосяжні наслідки, що виходять за межі двосторонніх відносин Росії та України:

• Навіть обмежений дипломатичний успіх продемонструє ефективність «третього шляху» в міжнародних відносинах, альтернативного жорсткій конфронтації блоків
• Можливе посилення впливу регіональних держав «середньої ваги» у вирішенні глобальних конфліктів
• Створення прецеденту для залучення неочевидних посередників у складних міжнародних суперечках

Водночас, потенційний провал переговорів може прискорити мілітаризацію конфлікту і ще більше поглибити розрив між Заходом і Сходом, посиливши світову поляризацію.

Саме тому світові лідери від Вашингтону до Пекіну уважно стежать за дипломатичними зусиллями Ердогана — вони можуть стати або проривом у врегулюванні, або провісником нового витка ескалації глобального протистояння.