Ця документальна стрічка, що виходить 29 червня на France 5, стала вже четвертою роботою Леві про Україну та найглибшою його рефлексією про те, чим є війна XXI століття, пише L’Express.

У центрі фільму — не лише фронтові будні, а й трагедія викрадених українських дітей, революція військових технологій і моральні виклики для Заходу. Філософ, який має унікальний доступ до українського командування та передової, зафіксував також історичний момент: зустріч Володимира Зеленського з Дональдом Трампом у Білому домі — очима українських солдатів, які спостерігають за нею в бункері на фронті.

Викрадені діти: геноцид, про який мовчить світ

У фільмі Зеленський відкриває жахливу правду: тисячі українських дітей не просто депортовані — їх системно позбавляють ідентичності. Русифікація, промивання мізків, а для деяких — доля «дитини-солдата» в лавах російської армії.

Леві шокований: «Це як методи ІДІЛ з ‘левенятами халіфату’ — та сама технологія знищення особистості».

Офіційні 19 тисяч дітей — це тільки ті, кого вдалося ідентифікувати. «Справжня цифра набагато страшніша», — каже філософ. Кожна дитина з цього списку — це вкрадене майбутнє України, і всі вони мають бути повернуті додому.

Геноцид свідомості як нова стратегія

Фільм розкриває системність російської політики знищення української ідентичності.

«Це частина геноцидної стратегії, про яку українці говорять уже три роки, — пояснює Леві. — Коли ви змушуєте дітей забути, хто вони і звідки, коли перетворюєте їх на солдатів проти власного народу — це спроба знищити саму суть нації, її майбутнє».

Така стратегія спрямована не на фізичне винищення, а на культурний і ментальний розрив між поколіннями. Путін намагається виростити покоління українців без пам’яті, без мови, без батьківщини.

Війна дронів: як Україна стала лабораторією майбутнього

За три роки на очах у Леві відбулася революція. Окопи Першої світової, які він бачив на початку вторгнення, поступилися місцем війні алгоритмів і технологій.

«Від Вердена до кібервійни за три роки», — резюмує філософ.

Українці не просто адаптувалися — вони стали піонерами. Конструюють дрони, яких ніхто немає. Винаходять тактики, які вивчатимуть у військових академіях. Створили власну індустрію, що робить їх незалежними від постачань.

«Без американських супутників ми сліпі»,

— чесно каже Зеленський. Але додає: з дронами ми самодостатні. Це нова реальність війни, де маленька країна може протистояти імперії завдяки технологіям і винахідливості. Власне виробництво дронів дозволить Україні продовжувати опір.

Зрада в прямому ефірі: як солдати побачили справжнє обличчя Америки

Камера Леві зафіксувала момент, від якого стискається серце. У тісному бункері на передовій українські бійці дивляться трансляцію з Білого дому — їхній президент зустрічається з Трампом. Те, що вони побачили, назавжди змінило їхнє ставлення до Америки.

«Спочатку на обличчях — недовіра, ніби не вірять своїм очам. Потім — біль, справжній, фізичний біль, — описує Леві. — Ці хлопці виросли на американських фільмах, вірили в американську мрію, вважали себе форпостом вільного світу. І ось президент цього світу публічно принижує їхнього лідера».

Філософ бачив, як по щоках загартованих бійців котилися сльози. Не від страху чи болю — від зради.

«У той момент щось зламалося. Але й народилося щось нове — розуміння, що розраховувати можна лише на себе і тих, хто справді поруч», — зауважує Леві.

Співчуття до ворога: заборонена емоція війни

Найважча сцена фільму — не бої чи руйнування. Це момент, коли дрон знищує російського солдата, і ми бачимо це очима оператора. Леві не ховає, що шокований:

«Я хотів вимкнути камеру, але не міг. Це правда війни — брудна, страшна, необхідна».

Режисер ставить незручне запитання: чи можна співчувати тому, хто прийшов вбивати? У кадрі — полонені буряти, далекі від дому, можливо, мобілізовані силою.

«Я думав про Альбера Коена і його співчуття до Лаваля — зрадника, але людини перед смертю», — роздумує філософ.

Це не виправдання агресора. Це визнання, що війна робить жертвами всіх — і тих, хто захищається, і тих, кого послали вбивати.

«Показати це — не слабкість, а чесність», — наполягає Леві.

Двоє проти всіх: чому Париж і Київ стали останньою надією Європи

«Все залежить від вас», — каже Зеленський дивиться прямо в камеру. І його слова адресовані кожному європейцю. Але чи почула Європа?

Леві не приховує розчарування:

«Це божевілля! Орбан — колишній борець з комунізмом — цілує руку путінському режиму. Французькі ультраліві, які називають себе “Нескореними”, покірно відтворюють кремлівські наративи. Як це сталося?»

На цьому тлі трансформація Макрона вражає.

«Він пройшов шлях від спроб діалогу до повного прозріння», — констатує філософ.

Зеленський підтверджує: французький президент тепер знає кожну позицію на фронті, розуміє військову стратегію краще за генералів. Але головне — «між ними виникла справжня чоловіча солідарність, братерство по зброї».

Українські солдати це відчувають:

«Франція — остання, хто не зрадив».

У їхніх очах Макрон і Зеленський — вже не просто лідери, а символи опору. Два обличчя Європи, яка ще вміє боротися.

Ціна свідчення: що три роки війни зробили з філософом

Леві не грає в героя. Після трьох років на фронті він розбитий і водночас — наповнений.

«Занадто багато облич, які вже ніколи не усміхнуться. Занадто багато друзів повернулися без рук, без ніг, без надії», — його голос тремтить.

Але є щось сильніше за біль — подив.

«Кожен день українці дають мені урок того, що означає бути людиною. Не героєм — просто людиною, яка робить те, що мусить».

Внутрішній голос не замовкає:

«Навіщо тобі це? Навіщо 76-річному філософу лізти під обстріли?»

Леві цитує Бернаноса про демона «Навіщо?», що отруює будь-яку дію.

«Але потім я бачу їхні обличчя — і розумію. Це найважливіша робота мого життя. Ці чотири фільми — мій заповіт».

Чому це важливо

Фільм Бернара-Анрі Леві Notre guerre — не просто військова хроніка. Це фіксація нової фази війни, де технології, інформація та моральний вибір стають вирішальними. Задокументовані злочини проти українських дітей мають стати приводом для нового міжнародного тиску на Росію.

Для України важливо, що світові інтелектуали не лише декларують підтримку, а глибоко розуміють: ця війна — не за території, а за цінності та майбутнє. Позиція Леві та його фільм — це дзеркало європейської совісті, яке ставить незручне запитання: чи готові ми визнати, що «наша війна» — це справді НАША війна? І чи здатні ми діяти відповідно до цього усвідомлення?