Від паперу до вічності: чому мозаїка

Це не просто декор — це приклад того, як монументальне мистецтво стає щитом культурної пам’яті. Особливо важливо це після 25 березня 2024 року, коли російський обстріл зруйнував архіви самої Академії Бойчука.

Мистецтвознавиця Олена Борисова звертає увагу: ця робота одразу впізнається як афіша, але виконана не на папері, а з матеріалів, що переживуть століття. Керамічна плитка дає надзвичайно багаті декоративні можливості.

Керамічна плитка практично не піддається впливу часу. На відміну від фрески чи паперу, мозаїка не втрачає первісної свіжості кольорів. Борисова підкреслює: образ, що спочатку був створений для кіно й паперових носіїв, отримав майже вічне життя, інтегроване у простір і час.

Афішу Георгія Якутовича до «Тіней забутих предків» надрукували в 1964 році для кіно. У 1967 році вийшла книга Коцюбинського з його ілюстраціями в техніці деревориту накладом 25 тисяч примірників — більше вона не перевидавалася. Сьогодні ці ілюстрації можна побачити на онлайн-бібліотеці uartlib.org — справжній скарбниці візуальної культури.

Тепер цей образ існує в іншому вимірі. Смальта — особливий матеріал зі скла та окислів металів — відбиває світло, створюючи ефект дорогоцінних каменів. Матеріал, який використовували ще в XI столітті для Софії Київської, продовжує жити й сьогодні.

Київська традиція: від Софії до Бойчука

Київ і мозаїка — це історія понад тисячі років. Перші мозаїки з’явилися у X–XIII століттях після Хрещення Русі. Оранта в Софії Київській, виконана візантійською технікою в XI столітті, досі вражає свіжістю кольорів. Ця фігура висотою шість метрів збереглася через майже тисячу років завдяки стійкості смальти.

Київська монументалістика пережила розквіт у 1950–1960-х роках. Тоді відкрили майстерню монументального живопису при Київському художньому інституті. Мозаїки Алли Горської, Віктора Зарецького, Бориса Плаксія нещодавно отримали статус об’єктів культурної спадщини. Ці роботи демонструють, як монументальне мистецтво може зберігати культурну пам’ять поколінь.

Академія Бойчука — пряма спадкоємиця цієї традиції. Повна назва закладу — Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Вона навчає студентів монументальному мистецтву, зокрема мозаїці, іконопису, вітражу. 25 березня 2024 року російський обстріл зруйнував частину академії разом з архівами. За підтримки ЮНЕСКО та уряду Японії будівлі відновлюють. Але головне — традиція не перервалася: студенти продовжують працювати й створювати.

«Тіні» як культурний код

«Тіні забутих предків» Сергія Параджанова — це більше ніж фільм 1964 року. Це «візуальне одкровення», як його цитують у світі. Фільм посідає перше місце у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Гарвардський університет включив стрічку до обов’язкової програми для студентів, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Георгій Якутович, який створив афішу, працював як художник-постановник фільму. Параджанов високо оцінював його внесок: «Він не просто художник, а художник, що мислить». Якутовича запросили саме тому, що він уже працював над оформленням книги «Тіней забутих предків» 1967 року.

Афіша існувала на папері — у книзі накладом 25 тисяч примірників та на постерах. Тепер вона з’явилася у формі мозаїки — і це символічно. Образи, які визначають українську ідентичність, не повинні залишатися тільки на папері. Фільм здобув 39 міжнародних нагород і 28 призів на кінофестивалях у 21 країні. Навесні 2025 року стрічка повернулася в широкий прокат — і знову зачарувала глядачів.

Нове покоління зберігачів

Мозаїку створили студенти другого та третього курсів Академії Бойчука під керівництвом Андрія Дудченка, старшого викладача кафедри монументального живопису. У проєкті брав участь художник Олександр Богомаз, який спеціалізується на монументальному мистецтві.

Це важливо: нове покоління навчається тисячолітній техніці і застосовує її для збереження культурної пам’яті. Замість того, щоб залишити класичну афішу архівам, вони дають їй нове життя — у матеріалі, що переживе нас усіх.

Мистецтвознавиця Олена Борисова відзначає особливу атмосферу цієї роботи: глядач, дивлячись на мозаїку, мимоволі відчуває ритми епохи та занурюється у світ, де містично переплітаються давні вірування, фольклор і звичаї гуцулів з реаліями побуту, родинними змаганнями та незламною силою природи.

Чому це важливо знати

У час війни, коли культурну спадщину можуть знищити за мить, монументальне мистецтво стає формою опору. Мозаїка — це не просто краса. Це спосіб фізично закріпити образи в матеріалі, який важко зруйнувати.

Олена Борисова підсумовує: у цьому є щось особливо зворушливе — образ, що народився для кіно й паперу, здобув майже вічне життя, інтегроване у простір і час. Культура стає частиною повсякденності, а не далекою абстракцією. Кожен може побачити, як класична афіша 1964 року живе в новому форматі — вічному, доступному, зрозумілому.