Як виглядав будинок спочатку

Споруда на Боричевому Току, 28 є зразком так званого прибуткового будинку, які масово зводили на Подолі протягом другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Первісно будинок мав лише два поверхи, а його фасад відрізнявся простотою та мінімальним декором. За оцінкою дослідників, це було еталонне для свого часу поєднання утилітарності з елементами історизму — архітектурного стилю, що домінував у тогочасному Києві.

Такі будинки зводили для здачі квартир в оренду. Подільські прибуткові будинки зазвичай мали компактне планування, невелику кількість поверхів і стримані фасади без надмірного оздоблення. Це відрізняло їх від більш парадних споруд на Хрещатику чи Липках, де замовники прагнули вразити потенційних орендарів багатим декором.

Чому будинку добудували третій поверх

У повоєнні роки, наприкінці 1940-х — на початку 1950-х, будинок отримав додатковий третій поверх. Причина цієї надбудови була суто практичною: після масштабних руйнувань Другої світової війни Київ переживав гострий дефіцит житла. За різними оцінками, під час війни місто втратило близько 40% житлового фонду. Сотні будинків було зруйновано внаслідок бомбардувань, підривів і пожеж, а населення, що поверталося до звільненої столиці, гостро потребувало даху над головою.

Одним із способів розв’язання житлової кризи стали масові надбудови існуючих будинків. Замість того щоб зводити нові споруди з нуля, влада вирішила додавати поверхи до вцілілих будівель. Це було швидше й дешевше за повноцінне нове будівництво. Такі надбудови змінили вигляд багатьох подільських вулиць, адже двоповерхові будинки ставали триповерховими, а подекуди й чотириповерховими.

Яку роль відігравали повоєнні надбудови у Києві

Практика надбудовування існуючих споруд мала в Києві давню традицію. Ще на зламі ХІХ — ХХ століть власники прибуткових будинків збільшували кількість поверхів задля додаткового прибутку. Проте довоєнні та повоєнні надбудови мали зовсім іншу мету — вони були спрямовані на швидке розв’язання житлової проблеми в умовах, коли рівень вимог до комфортності житла різко впав. Як зазначають дослідники, ці надбудови виконувалися у складних економічних умовах і часто не враховували архітектурну цілісність первісної споруди.

На відміну від дореволюційних надбудов, які зазвичай гармоніювали з оригінальною архітектурою будівлі, радянські надбудови нерідко порушували пропорції фасадів. Проте в контексті повоєнної розрухи естетичні міркування відступали перед необхідністю якнайшвидше забезпечити людей житлом.

Що змінилося в будинку у наш час

Уже в сучасний період будинок на Боричевому Току, 28 зазнав ще однієї трансформації: він отримав мансардний поверх із великою круглою люкарною по центру фасаду. Мансардні надбудови стали поширеним явищем у Києві в останні десятиліття, особливо в історичній частині міста. Власники будинків таким чином збільшують корисну площу, використовуючи простір під дахом.

Круглі люкарни, або «бичачі очі», є характерним архітектурним елементом, що нерідко з’являється на сучасних мансардах. У випадку будинку на Боричевому Току ця деталь стала найпомітнішою зміною, яка вирізняє споруду серед сусідніх будівель.

Чим цінна вулиця Боричів Тік для Києва

Вулиця Боричів Тік у Подільському районі столиці — одна з найстаріших вулиць Києва. Місцевість, де вона пролягає, відома ще з часів Київської Русі: саме тут, за літописними свідченнями, пристали до берега посли деревлян, яких прийняла княгиня Ольга. Сучасна лінія вулиці сформувалася після Подільської пожежі 1811 року, коли стару дерев’яну забудову було знищено й відбудовано за новим планом.

На Боричевому Току збереглося кілька будинків-пам’яток, які перебувають під загрозою руйнування. Частина з них горіла, як-от будівля ХІХ століття, що палала тричі, а КМДА не вживала належних заходів. Водночас деякі споруди на сусідніх подільських вулицях чекають реставрації роками, як-от будинок-пам’ятка на Андріївському узвозі, 24.

Будинок на Боричевому Току, 28 не є офіційною пам’яткою архітектури, проте він є цінним прикладом типової подільської забудови, що демонструє, як одна споруда може відображати кілька історичних епох — від ХІХ століття через повоєнну відбудову до сучасності.