Це рішення, підтримане 355 депутатами при лише чотирьох голосах «проти», заклало правову, політичну та символічну основу для майбутнього проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

Прийняття декларації відбулося на тлі драматичних змін у Радянському Союзі. Республіки Балтії вже розпочали шлях до самостійності, у ряді регіонів спалахувала міжетнічна напруга, а в самому центрі імперії розгорталося протистояння між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним. За місяць до цього, 12 червня 1990 року, Російська РФСР також задекларувала суверенітет, чим підірвала унітарність СРСР зсередини.

В Україні посилювався національно-демократичний рух: Народний Рух України проводив масштабні акції, демократичні сили в парламенті набирали силу, а суспільство прагнуло реальних змін. У березні 1990 року на перших відносно демократичних виборах громадяни обрали нову Верховну Раду, у якій одразу проявилося протистояння між прокомуністичною більшістю (так звана група 239) і опозиційним Демократичним блоком (125 депутатів Народної ради). Рішення лідера комуністів Володимира Івашка скласти повноваження голови Верховної Ради 9 липня відкрило можливість опозиції перехопити політичну ініціативу. Спікером згодом став Леонід Кравчук.

Із 28 червня до 11 липня 1990 року в парламенті тривали дискусії щодо різних варіантів декларації — всього їх було 12. У підсумку 16 липня був ухвалений компромісний, але за суттю радикальний варіант документа, який утвердив ідею самостійної української держави.

Декларація складалася з 10 розділів, кожен із яких визначав фундаментальні засади майбутньої держави:

1. Самовизначення української нації — Україна розвивається в існуючих кордонах, здійснюючи невід’ємне право національного самовизначення.
2. Народовладдя — джерелом влади є народ, що включає всіх громадян незалежно від національності. Жодна партія чи особа не може діяти від імені всього народу.
3. Державна влада — запроваджується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Україна самостійна у вирішенні всіх питань державного життя.
4. Громадянство УРСР — гарантуються права і свободи відповідно до Конституції та норм міжнародного права, які визнає Україна.
5. Територіальне верховенство — кордони України недоторканні, і будь-які зміни можливі лише за її згодою.
6. Економічна самостійність — виключне право на ресурси належить народові України. Держава гарантує захист усіх форм власності.
7. Екологічна безпека — регулюється використання природних ресурсів, радіаційний захист населення тощо.
8. Культурний розвиток — держава самостійно вирішує питання культури, науки, освіти. Забезпечується право всіх народностей на національно-культурний розвиток і повернення історичних цінностей.
9. Зовнішня і внутрішня безпека — проголошується право на власні Збройні сили та відмову від ядерної зброї (три «не»: не приймати, не виробляти, не набувати).
10. Міжнародні відносини — Україна має право укладати міжнародні договори як суб’єкт міжнародного права.

Попри те, що декларація не мала статусу конституційного акту, вона проголосила верховенство українських законів над союзними. Це стало початком формування нової політичної реальності. Історики Українського інституту національної пам’яті зазначають:

«Документ створив правові передумови для ухвалення Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року».

Чому це важливо знати

Декларація про державний суверенітет України стала поворотним моментом, коли ще радянська республіка формально заявила про свій курс на незалежність. Це був не лише юридичний, а й символічний акт, який об’єднав суспільство і відкрив шлях до політичної трансформації. Знання цього документа та його історичного контексту допомагає зрозуміти, як формувалися основи сучасної України, і чому питання суверенітету залишаються ключовими досі.