Марина, одна з учасниць, розповіла, що її чоловік зник 30 березня 2025 року на Курському напрямку. З того часу — жодної інформації. Вона наголосила: «Якщо сидіти вдома і скласти руки, ніхто їх шукати не буде».

Схожу історію має Мар’яна Тюх, чий чоловік зник у липні 2024 року. Попри те, що троє колишніх полонених впізнали його, офіційного підтвердження немає. Жінці доводилося чути від командування суперечливі версії — від загибелі до «не хвилюйтеся, поховаєте».

Олена шукає чоловіка з полку «Айдар», зниклого ще в жовтні 2022-го. Слідство не надає доступу до інформації — все приховано під грифом військової таємниці.

Юлія — дружина військового Артема Галкіна — розповіла про трагічні обставини його зникнення 2 серпня 2024 року. Вона не встигла повідомити чоловікові, що вагітна. Через п’ять днів після його зникнення, в її день народження, їй повідомили, що чоловік зник. Відтоді жодної офіційної інформації чи допомоги не було.

Учасники акції також виступили проти закону №3995, ухваленого наприкінці 2024 року. Закон дозволяє військовим заздалегідь визначити осіб, які отримають виплати в разі їхнього зникнення або полону. Якщо розпорядження немає — кошти розподіляються серед родини, але сума обмежена 50% грошового забезпечення.

Маріанна Яцеленко, чий чоловік зник у 2023 році, вважає, що закон несправедливий до тих, хто зник до його ухвалення. Вони не мали змоги залишити розпорядження. Тепер ці родини втрачають не тільки близьких, а й право на повноцінну матеріальну підтримку.

Чому це важливо знати

Ці історії демонструють глибоку кризу у сфері військового обліку та комунікації з родинами зниклих. Публічні акції — єдиний спосіб для багатьох родин домогтися хоча б мінімального реагування з боку влади. Ігнорування потреб родин військових, які заплатили найвищу ціну, підриває довіру до держави та її обіцянок. Водночас законодавчі зміни, спрямовані на регулювання виплат, мають враховувати реальні умови, в яких зникали військові у 2022–2024 роках.