Від архітектурного бюро до зброярні

Ірина Терех — архітекторка за першою освітою і покликанням. Але між кресленням квартир і виробництвом крилатих ракет виявилося набагато менше відстані, ніж здається.

«Мене завжди приваблювало бачити фізичне втілення результатів своєї праці, — каже Терех. — Я моментально гублюсь у теоретичних науках або доменах, де треба абстрактно мислити. Для мене дуже важливо мати можливість фізично відчути те, що я створюю».

Саме це й об’єднує архітектуру з ракетобудуванням: в обох випадках задум перетворюється на предмет, який можна торкнутися. І в обох випадках — «інженерія межує з магією».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Терех волонтерила разом із майбутніми партнерами: доставляла допомогу, годувала людей, купувала зброю за власні кошти і передавала на фронт. Саме тоді прийшло перше усвідомлення: ніякого «чарівника», який забезпечить країну зброєю в потрібній кількості, не існує.

«Я зрозуміла, що в мене є сильний інженерний бекграунд, сильний досвід розбудови виробництв і керування бізнесом. Хтось стріляє — хтось має подавати патрони. Я знайшла свою роль».

На запитання про те, чи не є це «чоловічою справою», Терех відповідає з іронічною посмішкою:

«Я ще не бачила, щоб ракети виготовлялися за допомогою пенісу. Вони виготовляються за допомогою інших речей, які є і в чоловіків, і у жінок».

Двоє друзів та відповідь на Шахед

Fire Point заснували двоє давніх друзів — Денис Штілєрман і Єгор Скалига, чия дружба налічує понад 40 років. Як ми раніше писали, Штілєрман — фізик, для якого ракетобудування спочатку було хобі, і сьогодні він є головним конструктором компанії. Скалига прийшов із кінобізнесу. Терех приєдналася до них пізніше — і взяла на себе розбудову виробництва та керування бізнесом.

Мета на старті була простою і водночас амбітною: зробити найдешевший аналог іранського Шахеда. Ніша тільки-но зароджувалася в Україні, конкурентів майже не було, і команда не надто розраховувала на гучний успіх — просто хотіла закрити очевидну прогалину.

«Ми дуже швидко позбулися ілюзії, що є такий чарівник, який забезпечить країну зброєю в потрібній кількості, — розповідає Терех. — Плюс ми зрозуміли: ціна не є адекватною витратам. Можна робити дешевше».

Чи вдалося? «Я вважаю, що так. По новинах з Росії ми бачимо, що вдалося».

Рожева фарба та народження «Фламінго»

Назва і колір «Фламінго» — це поєднання двох незалежних випадковостей, які стали, мабуть, найвдалішим воєнним брендингом в українській історії.

Перша: для маркування зразків під час виробництва команда шукала спосіб відстежувати ракети за серійними номерами — з якої вони партії. Один із хлопців для сміху пофарбував маленьку ракету-прискорювач в яскраво-рожевий «барбі»-колір і поставив її на стіл до Терех. Кабінет генеральної директорки відгороджений від переговорної кімнати суцільними скляними дверима, тому всі, хто проходив повз, бачили дивний рожевий об’єкт. Пішли жарти: якщо оборонну компанію очолює жінка, нічого страшного не буде — коли ракети стануть рожевими.

Друга: під час бойових випробувань зразки треба фарбувати у яскраві кольори, щоб потім знаходити рештки і проводити аналіз польотних характеристик. Одного дня помаранчева фарба закінчилася — а рожева ще залишалася. «Ми вирішили, що це знак», — усміхається Терех.

Назву «Фламінго» запропонував Денис Штілєрман. «Емпірично складалося», — пояснює вона.

Результат перевершив усі очікування. «Ніхто не чекав прямо такого ефекту, якщо чесно». Сьогодні «Фламінго» знає весь світ — і це, за словами Терех, один із найвдаліших кейсів стихійного маркетингу, який виник не з брендбуків, а з жарту і щасливого збігу обставин.

Вийти із тіні: «у нас є ці карти»

Довгий час Fire Point не планувала бути публічною — це пов’язано з безпековими ризиками. Та переломний момент настав тоді, коли настрій у країні опустився нижче плінтуса: тиск із вимогою погодитись на переговорні умови посилювався, і пролунала заява про те, що «в України немає карт».

«А ми ж бачимо ці карти щодня, — каже Терех. — Ось вони є».

У якийсь момент команда вирішила: мабуть, варто про ці карти розповісти.

Генеральна директорка особисто показала своє обличчя і виробництво агентству Associated Press. Перший публічний вихід компанії збігся з переговорами президента Зеленського і тодішнього президента США Дональда Трампа.

«Ми хотіли дати козирні карти нашому уряду, — пояснив пізніше Денис Штілєрман. — Щоб вони могли обґрунтовано доводити: Україна — це не країна-реципієнт допомоги, а країна, яка може захистити Європу і видає новітню зброю».

Що таке Fire Point сьогодні

За три роки компанія пройшла шлях від імпровізованих майстерень до повноцінного оборонного виробника. Сьогодні, як ми писали у грудні 2025 року, Fire Point налічує понад 3 500 співробітників, серед яких 650 інженерів, і має близько 30 секретних виробничих локацій загальною площею 175 000 квадратних метрів. Обсяг контрактів у 2025 році сягнув приблизно $1 мільярда.

Продуктова лінійка охоплює дрони і ракети різних класів. FP-1 — далекобійний дрон із 60 кілограмами вибухівки і дальністю до 1 400 кілометрів. FP-2 несе 100 кілограмів на 200 кілометрів. Флагман — крилата ракета FP-5 «Фламінго», яка несе 1 150 кілограмів бойового навантаження на відстань до 3 000 кілометрів: це значить, що більшість Росії перебуває в зоні ураження. Балістична FP-7 є клоном радянської ракети 48Н6 зі складу С-400, але виготовленим із композитних матеріалів: вона входить у ціль на швидкості 1 500 м/с, що робить її перехоплення вкрай складним. А FP-9, яка зараз у розробці, матиме 750 кілометрів дальності — і її ціль, за словами Дениса Штілєрмана, не Брянськ, а Москва.

Паралельно Fire Point будує завод у Данії — за власні кошти, без кредитів і державних дотацій — для виробництва твердопаливних двигунів балістичних ракет.

Після схвалення Антимонопольним комітетом угоди про арабські інвестиції оцінка компанії становить $2,5 мільярда. Це робить Fire Point найдорожчою приватною оборонною компанією України.

Чому Україна — «топчик» в інноваціях

Fire Point — це не виняток, а симптом ширшого явища. На відміну від ізраїльської або американської оборонки, Україна свідомо обрала інший шлях: не досконалість будь-якою ціною, а швидкість і масштабованість.

Терех пояснює це через приклад. Ракета-перехоплювач для «Патріота» — це вінець інженерної думки без аналогів. Але весь світ разом виготовляє близько 700 таких ракет на рік. Після операцій на Близькому Сході запаси вже стало не вистачати — і Україна відчуває це безпосередньо.

«Нам потрібно замислюватися не тільки про те, наскільки досконала ця зброя. Можливо, нехай вона буде трохи менш досконала — але вона буде. Буде і буде ефективна».

Швидкість зворотного зв’язку між виробником і полем бою — це те, в чому Україна справді не має рівних. Команда повертається з бойових випробувань, і вже до ранку польовий фідбек перетворюється на нове інженерне завдання.

«Лише три елементи, які працюють у в’язці: виробник зі своєю інженерною командою, кінцевий користувач і держава, яка допомагає в плані дебюрократизації», — пояснює Терех. Тільки в цій екосистемі все й працює.

Вона також бачила речі, від яких зупиняється серце будь-якого інженера-естета: «літаючі каналізаційні труби з бойовою частиною», пінопластові конструкції, що літали, мінер НРК, у якого замість коліс вже були встановлені міни — «виглядав, як дитячий велосипед».

«Це не відповідає індустріальній естетиці, — зізнається Терех. — Але ще більше мені подобається сміливість відійти від цієї естетики на користь ефективності на полі бою».

Відкрити новий завод у Данії займає місяці. В Україні — тиждень: усі дозволи, усі підключення. Саме тому, каже Денис Штілєрман, в українській оборонній галузі зараз найнижче бюрократичне навантаження у світі.

Наслідок цього: вже понад 50% усіх уражень, які завдає Україна, завдається зброєю вітчизняного виробництва. За три роки галузь зросла з виробництва приблизно на $1 мільярд до $30–40 мільярдів. «Такого зростання жодна індустрія жодного разу у світі не показувала», — каже Терех.

Kill switch: чому чужа зброя — це не безпека

Один із найжорсткіших висновків Терех стосується не технологій, а геополітики.

Більшість сучасної західної зброї має вбудований kill switch — механізм дистанційного вимкнення, яким за певних умов можуть скористатися країни-постачальники. Це означає, що в будь-який момент, залежно від того, яка партія прийде до влади в союзника і яка в неї буде «порядкова денна», Україна може залишитися без частини свого захисту.

«Якщо на цю безпеку може в будь-який момент вплинути третя сторона — це не справжня безпека», — формулює Терех.

Для неї повна безпека — це повний цикл: від ударних систем і протиповітряної оборони до власних супутників, зв’язку та розвідки. А компоненти для всього цього мають вироблятися в Україні — щоб не залежати від Китаю, Америки чи будь-кого іншого. Локалізація виробництва компонентів і реіндустріалізація країни — це не просто оборонне завдання, це умова для переходу України від експортера сировини до експортера знань і доданої вартості.

«Я особисто не заспокоюсь, поки Україна не матиме повний цикл безпеки на багатьох рівнях».

Що буде з Fire Point після перемоги

«Якби була можливість не виробляти зброю — ми б не виробляли», — відверто каже Терех.

Це не лицемірство і не піар. Поки триває війна, моральної дилеми немає: захищаємо країну. Але вже зараз компанія думає, яку роль вона матиме після закінчення активних бойових дій.

Відповідь Терех — зброя стримування. Не та, що б’є щодня, а та, про існування якої знають усі потенційні агресори і яка мовчки промовляє: ціна нападу на Україну або на її союзників буде реальною.

«Мені б дуже хотілося створювати не зброю, яка активно воює щодня, а зброю стримування, яка буде існувати, і всі будуть знати, що на Україну нападати не можна».

Є і перспектива цивільного використання ракетних технологій: космос, супутники, дослідницькі програми. Але горизонт — десять років.

«Я бачу дуже багато дір і дуже багато областей, які треба буквально відбудовувати з нуля: космічні програми, власні супутники, побудова Air Defense. І після цього, я думаю, зможу позбутися тривоги і зайнятися чимось більш мирним».

Україна 2035: нація без комплексу меншовартості

Коли Терех просять уявити Україну через десять років, вона говорить про одне насамперед:

«Той день, коли ми як нація позбавимося комплексу меншовартості. Це те, чого я точно хочу застати».

Цей комплекс, переконана вона, штучно нав’язувався сотні років. Але Україна вже зараз топчик — просто не всі готові це прийняти й усвідомити.

«Ми замість трьох днів воюємо більше чотирьох років. Ми побудували індустрію, яка зростає найшвидше серед будь-яких індустрій у світі. Це вже топчик».

У 2035-му, за її баченням, Україна — один із провідних світових експортерів доданої вартості, а не сировини. Держава, яка має власні космічні програми і забезпечує повний цикл безпеки. Міста, які будуються не за радянськими лекалами, де архітектура навмисне принижує людину («ти маєш відчувати себе ніким»), а за принципом поваги до особистості.

Для досягнення цього потрібна «партисипація» — концепція, яку Терех запозичує з архітектурного урбанізму: залучити людей до творення спільного майбутнього так, щоб вони відчули його своїм, стали не пасивними споживачами, а активними співучасниками. Радянський Союз навчав, що спільне — нічиє. Треба навчитися зворотного: ці податки — мої, цей парк — мій, ця зброя — моя.

«У нас є ресурс у країні. Є ресурс часовий, є ресурс емоційний, є ресурс фізичний. Треба знаходити спосіб його мобілізувати. А не витрачати на хейтерські коментарі».

Чому це важливо знати

Три роки тому Україна майже не мала власної далекобійної зброї. Сьогодні більше половини всіх ударів по Росії завдається ракетами та дронами українського виробництва.

Це сталося не завдяки державній програмі озброєнь. Це зробила невелика команда друзів, яка почала з волонтерства — і вирішила, що може зробити більше, ніж просто возити гуманітарку.

Історія Fire Point важлива не тільки як воєнний успіх. Вона показує, якою Україна може бути в принципі: країною, яка не чекає, поки хтось вирішить її проблеми, а сама стає джерелом рішень — для себе і для інших.