У ніч із 15 на 16 липня 1955 року в гірничій шахті №250 компанії Wismut AG у Нідершлемі (Східна Німеччина) сталася одна з найстрашніших промислових катастроф доби холодної війни. Пожежа на глибині 480 метрів забрала життя 33 осіб, включно з рятувальниками, і завдала серйозного удару по радянській програмі створення ядерної зброї, пише Die Welt.

Прихована трагедія

Режим НДР утримував інформацію про трагедію в таємниці протягом трьох днів. Лише 19 липня партійна газета «Neues Deutschland» скупими словами повідомила:

«Унаслідок пожежі в одній із шахт Нідершлеми група шахтарів отруїлася димом. У деяких випадках — зі смертельними наслідками».

На той час у шахті вже працювали понад 600 рятувальників, зокрема з Берліна. Повідомлення про катастрофу в західній пресі були набагато детальнішими: наприклад, WELT 20 липня писала про 24 загиблих і ще 30 зниклих безвісти.

Коли стало зрозуміло, що замовчування не спрацювало, влада Східної Німеччини влаштувала державну жалобу. В оперному театрі Хемніца (тоді — Карл-Маркс-Штадт) відбулася церемонія за участі прем’єр-міністра НДР Отто Ґротеволя.

Пожежа, яку не могли загасити тиждень

Згідно з таємним звітом Штазі, вогонь виник через коротке замикання. Троє зварювальників вчасно помітили займання, але вогнегасники виявилися несправними. Попри спроби евакуації, полум’я швидко охопило кілька рівнів шахти. Повністю загасити пожежу вдалося лише через тиждень.

Жителі Східної Німеччини критикували партійні ЗМІ за спробу замінити повідомлення про власне нещастя фільмами про західні трагедії — зокрема, катастрофу в Ґельзенкірхені 1950 року, де загинули 78 осіб. У кінотеатрах глядачі зустріли ці покази свистом і невдоволенням.

Ядерна гонка і радянська залежність від урану

Після Другої світової війни СРСР прагнув наздогнати США в ядерній сфері. Але для створення бомби потрібен був не лише шпигунський доступ до технологій, а й фізичний уран. Єдине велике джерело цього мінералу в межах радянської сфери впливу — Рудні гори (Ерцгебірґе) у Саксонії.

З 1945 року Москва організувала компанію Wismut AG, яка вже до 1947 року мобілізувала понад 43 тисячі німців для роботи в шахтах. Умови були вкрай важкими: робота у три зміни шість днів на тиждень, відсутність захисту, високі дози радіації. Влада СРСР вимагала результатів: з 17,2 тонни в 1946 році видобуток урану зріс до майже 3100 тонн у 1953-му.

До кінця існування НДР уранові шахти Wismut AG видобули понад 240 тисяч тонн урану оксиду, з яких майже третина — з району Нідершлема (73 100 тонн). Тому трагедія саме на шахті 250 була особливо болючою для Кремля.

Реакція Заходу та допомога

Уряд Західної Німеччини одразу висловив співчуття: віцеканцлер Франц Блюхер у зверненні зазначив, що «весь німецький народ оплакує цих шахтарів, які віддали своє життя при виконанні професійних обов’язків». А Німецький Червоний Хрест у Бонні виділив 25 тисяч західнонімецьких марок на допомогу родинам загиблих. Як повідомлялося з Дрездена, допомогу «було прийнято з великою вдячністю».

Пропаганда замість пам’яті

Офіційна радянська та східнонімецька риторика намагалася перетворити трагедію на акт героїзму. Як вказує історикиня Юліане Шюттерле, влада використовувала смерть гірників для «героїзації» та прикривала цим власну безвідповідальність. «Neues Deutschland» майже не згадувала про західну допомогу, натомість прославляла «самовідданість радянських шахтарів».

Чому це важливо знати

Катастрофа на шахті 250 — приклад того, як тоталітарні режими ставили людське життя нижче від геополітичних амбіцій. Радянський Союз, який прагнув ядерної переваги, створював смертельні умови праці заради стратегічного ресурсу — урану.

Для України цей урок особливо актуальний. В умовах нової агресії з боку спадкоємця СРСР — Росії — важливо пам’ятати: технології, які створювалися в тіні смертей і репресій, мають високу ціну. Повага до людського життя, прозорість і пам’ять про загиблих мають стати основою нашої безпеки — на відміну від підходу Москви, яка досі приховує правду про Чорнобиль, Бучу чи Маріуполь.