А тепер уявіть, що ця людина — не диваку з вулиці, а один із найвпливовіших мислителів кінця XX століття, американський політолог Френсіс Фукуяма. У 1989 році, коли Берлінська стіна ще стояла, а Радянський Союз здавався непохитним, він написав статтю під назвою «Кінець історії?». Через два роки вийшла книжка без знака питання. І ця ідея перевернула те, як мільйони людей думають про майбутнє людства.

Пройшло 35 років. Радянський Союз розпався, з’явився інтернет, сталися 11 вересня, фінансова криза, пандемія, піднялася путінська Росія і розв’язала криваву війну проти України, а комуністичний Китай став другою економікою світу. Здавалося б, ідея Фукуями мала б давно розсипатись. Але сам філософ і сьогодні, у 2026-му, наполягає: він не помилився. Просто майже всі неправильно зрозуміли, що він мав на увазі — про це він розповів в інтерв’ю Persuasion.

Розберімося, про що насправді йшлося — і чому це досі важливо для кожного з нас.

Гра слів, яку всі проґавили

Перша пастка — у самій назві. Слово «кінець» ми чуємо як «завершення», «фінал», «більше нічого не буде». Але в англійській мові, як і в українській, у слова «кінець» є й друге значення — мета, ціль, напрямок руху. Коли кажуть «кінець кінцем», «з якою метою» — це той самий корінь.

Фукуяма мав на увазі саме друге значення. Його питання звучало не «чи стануться ще якісь події?», а «куди рухається людська цивілізація і чи є в цього руху фінальна точка призначення?».

А слово «історія» теж не означає тут «список подій із підручника». Мова про глибший процес — те, що сьогодні назвали б розвитком або модернізацією суспільств. Ідея в тому, що людство впродовж тисячоліть не просто накопичує випадкові факти, а рухається в певному напрямку: від племен до держав, від рабства до прав людини, від монархій до інших форм правління.

Уявіть історію не як нескінченну стрічку новин, а як стрілку компаса. Питання Фукуями — не «чи стрілка перестане рухатись», а «чи знайшла вона врешті-решт північ». А втім — куди саме показує ця стрілка?

Два філософи, без яких ця історія неможлива

Щоб зрозуміти аргумент Фукуями, доведеться познайомитися з двома мислителями, які жили за сто з гаком років до нього.

Перший — Георг Гегель, німецький філософ початку XIX століття. Саме він одним із перших системно розвинув ідею, що людську думку неможливо зрозуміти поза часом. Візьмімо простий приклад: колись майже всі на планеті вважали владу королів і цариць природною і законною річчю. Колись рабство сприймали як щось звичайне, майже як погоду. Сьогодні майже ніхто в світі не визнає законність монархії (окрім хіба церемоніальної) чи рабства. Що змінилося? Не так факти, як сама тканина людського мислення. Гегель назвав це історизмом: кожна епоха має свою «правду», але людська думка розвивається, і те, що здавалося очевидним учора, сьогодні виглядає дикістю.

Другий — Александр Кожев, російський емігрант у Парижі, який у 1930–40-х роках читав легендарний семінар про Гегеля. На цей семінар ходили люди, чиї імена сьогодні знає весь світ, — майбутній філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр, соціолог Раймон Арон та інші. Саме Кожев трансформував складну німецьку філософію в конкретну і майже провокативну тезу: рушієм історії є не гроші й не ресурси, а боротьба за визнання.

Боротьба, у якій не йдеться про їжу чи територію

Це найнесподіваніша частина всієї теорії. Карл Маркс, який теж був послідовником Гегеля, вважав, що історію рухає матеріальний інтерес — хто контролює заводи, землю, гроші, той і виграє історичну гру. Логіка проста й зрозуміла: людина хоче їсти, мати дах над головою, і саме боротьба за ресурси штовхає суспільства вперед.

Кожев запропонував іншу відповідь. На його думку, людина — єдина істота на планеті, яка здатна ризикувати життям не заради їжі чи території, а заради визнання, поваги, гідності. Тварина ніколи не помре заради прапора. Людина — може.

Кожев уявляв самий початок людської історії як криваву битву між двома первісними людьми. Але це не боротьба за самицю чи ресурси — це боротьба за те, хто буде визнаний головним. Один із двох програє і стає рабом, інший перемагає і стає господарем. Тут і починається знаменита «діалектика господаря і раба».

Але ось у чому пастка: господар отримує визнання від раба. А раб, за визначенням, — не рівня, він узагалі не рахується людиною. То яка цінність у визнанні від когось, кого сам господар не вважає рівним собі? Виходить, що навіть перемігши, господар лишається незадоволеним. А раб узагалі не отримує ніякого визнання.

Це глухий кут. І, за Кожевим, саме Французька революція вперше в історії людства запропонувала з нього вихід: ідею взаємного і рівного визнання всіх людей одне одним. Простими словами — ідею прав людини.

Тимос: третя частина душі, про яку забувають економісти

Тут варто зробити крок назад — аж до Стародавньої Греції, до Платона. У діалозі «Держава» Платон через уста Сократа запитує: з чого складається людська душа? Відповідь класична — з двох частин: розуму і бажання (їсти, пити, мати матеріальні речі). Але Сократ додає третю частину — тимос (грецькою — «дух», «запал», іноді перекладають як «гнівливість»). Це прагнення, щоб тебе поважали, визнавали, ставились до тебе гідно.

Сучасні економісти зазвичай про тимос забувають. Вони будують моделі, де людина — раціональна істота, яка максимізує вигоду. Але Фукуяма наполягає: без тимосу неможливо пояснити половину людської поведінки.

Ось експеримент, який доводить це буквально на приматах. Двом мавпам дають однакове завдання. За виконання одна отримує виноградинку, і вона задоволена. Але щойно мавпа бачить, що сусідка за таку саму роботу отримує банан — смачніший приз, — вона починає лютувати. Вона не просто хоче їжі. Вона хоче справедливості.

Те саме показує так звана «гра диктатора» серед людей. Одному гравцеві дають сто доларів і кажуть: розділи їх, як хочеш, із другим гравцем. Здавалося б, чисто раціонально другий гравець мав би погодитись навіть на один цент — це ж більше, ніж нуль. Але експерименти знову й знову показують: коли пропорція стає надто несправедливою, люди відмовляються від грошей узагалі. Краще не отримати нічого, ніж відчути себе приниженим.

Дві версії тимосу — і звідки береться біда

Фукуяма розділяє прагнення до визнання на дві форми.

Ізотимія — бажання, щоб тебе визнавали рівним іншим. Не кращим, не гіршим — просто таким самим. Саме на цьому побудовані сучасні конституції, декларації прав людини, ідея «усі люди створені рівними».

Показовий приклад — боротьба за одностатеві шлюби. Юридично можна було вирішити всі практичні питання — спадок, опіку над дітьми — за допомогою цивільних партнерств, без слова «шлюб». Але вимога була саме про шлюб, тому що йшлося не про папери, а про визнання: щоб любов одних людей вважалася такою ж гідною, як любов інших.

Схожий приклад — роман американського письменника Ральфа Еллісона «Людина-невидимка», написаний у середині XX століття. Головний герой, чорношкірий американець, переїжджає з расистського Півдня на «прогресивну» Північ США, де формально немає сегрегації. Але він однаково почувається невидимим — білі люди просто не бачать у ньому рівного собі. Це не матеріальна дискримінація. Це відмова у визнанні.

Мегалотимія — протилежне прагнення: бути визнаним не рівним, а вищим за інших. Саме тут ховається корінь багатьох суспільних конфліктів. Демократія обіцяє всім рівність. Але завжди знайдуться люди, яким рівності недостатньо — вони хочуть домінувати, вирізнятися, бути «над», а не «поруч». І це створює постійну внутрішню напругу навіть у найуспішнішій демократії.

Чому саме 1989 рік

Тепер зберемо все докупи. Фукуяма стверджував: у XX столітті людство випробувало кілька великих «ідеологічних проєктів» — фашизм, комунізм, ліберальну демократію. До 1989 року стало очевидно: фашизм програв у Другій світовій війні, а комунізм не витримав економічного й морального випробування.

Чому саме моральне випробування виявилося вирішальним? Комуністичні режими, за словами Фукуями, часто непогано забезпечували базові матеріальні потреби — роботу, житло, освіту. Але вони категорично забороняли людям одну річ: брати участь у прийнятті рішень про власне суспільство. Невелика партійна верхівка вирішувала все, а решта не мали права навіть публічно не погодитись.

Саме ця відсутність визнання — а не бідність сама по собі — стала, на думку Фукуями, головною причиною, чому люди зрештою відкидали комуністичні режими.

Тому Фукуяма і назвав ліберальну демократію «кінцем історії» — не в сенсі, що більше нічого не станеться, а в сенсі, що людство випробувало альтернативи й не знайшло ідеології, яка краще за ліберальну демократію поєднує дві речі: особисту свободу (я сам обираю професію, віру, партнера) і колективне самоврядування (я маю голос у тому, як живе моє суспільство).

Цікаво, що навіть у назві оригінальної статті 1989 року стояв знак питання. Фукуяма й сьогодні наголошує: він ніколи не стверджував це як стовідсоткову істину, а як гіпотезу, відкриту для спростування.

«А хіба після 1989-го нічого не сталося?»

Найпопулярніша критика теорії Фукуями звучить приблизно так: «Ну і що, що ви казали про кінець історії — а як же 11 вересня, війна в Іраку, війна в Ірані, підйом Китаю?». Але ця критика — по суті, непорозуміння. Фукуяма ніколи не стверджував, що події перестануть відбуватися. Він казав, що річна хроніка подій (свого часу таку публікував американський журнал Foreign Affairs) продовжуватиме заповнюватись — просто битва за те, яка ідеологія найкраще організовує суспільство, вже, по суті, завершена.

Куди серйозніша критика — інша: а що, як в альтернатив усе ж є шанс? Два кандидати у справжні ідеологічні конкуренти — ісламська теократія (як в Ірані) і китайська модель.

Чи Іран та Китай — справжні конкуренти?

Щодо ісламської теократії Фукуяма скептичний із практичної причини: ця модель за визначенням прив’язана до мусульманського світу, вона не претендує на універсальність так, як колись комунізм чи ліберальна демократія. І ще важливіше — незрозуміло, чи здатне суспільство без базових свобод довго утримувати передові позиції в науці й технологіях, адже саме свобода думки історично живила наукову революцію.

Китай — інша справа, і сам Фукуяма визнає його найсерйознішим кандидатом. Ось чому.

Ще в 1960-х роках у західній соціології панувала «теорія модернізації»: якщо суспільство багатіє, з’являється освічений середній клас, який рано чи пізно вимагає політичних свобод — так сталося з Південною Кореєю, Японією, Тайванем. Логічно було б очікувати того самого від Китаю.

Але, за словами Фукуями, Китай цю теорію фактично зруйнував. Країна давно перетнула поріг «середнього класу», мільйони людей розбагатіли — а масового запиту на політичне розкриття системи не видно (принаймні відкрито).

І все ж Фукуяма бачить у китайській моделі три вразливі місця.

Перше — відтворюваність. Китайська система спирається на тисячолітню конфуціанську культурну традицію та специфічну історію державного управління. Її неможливо просто «скопіювати» в іншій країні так, як демократію запозичували десятки держав світу. Умовний політик у Зімбабве чи Нігерії, який захоче збудувати «китайську модель», не має під собою тієї культурної основи, на якій вона зросла в Китаї.

Друге — культурний експорт. Тут дуже показове порівняння з Південною Кореєю та Японією. Обидві країни — не лише технологічні лідери, а й потужні культурні експортери: корейська поп-музика збирає стадіони по всьому світу, японська анімація й ігри стали частиною глобальної культури. Китай, попри економічну потужність, практично не експортує культуру, яка захоплювала б світ так, як це роблять сусідні демократії. Фукуяма бачить у цьому симптом: спосіб життя, побудований на жорсткому контролі, важко «продати» іншим народам як мрію.

Третє — внутрішня втома нового покоління. Тут з’являється цікавий соціальний тренд — «путун шенхо», буквально «життя звичайної людини». Молоді китайці, які теоретично могли б робити кар’єру в мегаполісах на кшталт Пекіна чи Шанхая, дедалі частіше свідомо обирають повернутися в рідні маленькі міста, узяти спокійну роботу (наприклад, на пошті) й жити простіше. Керівники компаній скаржаться, що молодь «втратила амбітність» — не хоче виснажливо працювати заради нагород, які здаються дедалі менш вартими зусиль. Це не вимога демократії. Але це ознака втоми від життя, у якому пропонують лише виснажливу працю без права голосу.

Найсерйозніша загроза виявилась не зовні, а всередині

І тут ми підходимо до найцікавішого повороту розмови. Через 30 років після виходу оригінальної статті Фукуяма сам визнав: головна небезпека для його теорії — не зовнішній конкурент типу Китаю, а внутрішні суперечності самої ліберальної демократії.

Подивіться на США сьогодні: немає великої економічної кризи на кшталт Великої депресії 1930-х, за багатьма показниками рівень життя вищий, ніж будь-коли в історії, — а невдоволення політичною системою величезне. Раніше Фукуяма вважав однією з переваг Америки те, що навіть у найглибшій економічній кризі країна ніколи не скочувалась до авторитарного вождизму, як це сталося в Німеччині чи Італії 1930-х. Сьогодні ця впевненість похитнулась.

Одне з пояснень, яке наводить Фукуяма, спираючись на ідеї американського політолога Самюеля Гантінгтона: успіх ліберальної демократії довгий час спирався не лише на закони й інститути, а й на певну культурну «підкладку» — зокрема протестантську етику, яка історично звеличувала особистий вибір і терпимість до різноманіття. Але ця культурна основа, за словами Фукуями, — «актив, що витрачається», а не відновлюється сам собою. І схоже, запаси цього активу підходять до кінця.

Дві причини кризи: ззовні і зсередини

Наприкінці розмови Фукуяма пропонує корисний спосіб розкладати по поличках усі теорії про «кризу лібералізму» (а їх, за його словами, щонайменше сім різних — від економічної нерівності до соціальних мереж і провалів еліт).

Він розділяє виклики на два типи.

Зовнішні — це те, що атакує суспільство ззовні і не є провиною самої ліберальної ідеї: пандемія, глобальне потепління, іноземне вторгнення. Такі проблеми не доводять, що з ліберальною демократією щось не так у принципі — просто світ буває складним.

Внутрішні — це суперечності, вбудовані в саму ідею лібералізму. І ось це для Фукуями — по-справжньому тривожний сигнал: якщо проблема внутрішня, значить, потрібно шукати не просто кращу політику, а, можливо, зовсім нову модель суспільства — щось «після кінця історії».

Сам Фукуяма поки не готовий стверджувати, що дійшов до такого висновку. Але він визнає: питання лишається відкритим — так само, як знак питання, який він поставив у назві своєї статті ще 1989 року.

Тож чи закінчилась історія?

Якщо коротко: Фукуяма не стверджував, що новини закінчаться. Він казав, що людство перепробувало велику кількість способів організувати суспільство — і поки що жодна альтернатива не запропонувала кращого поєднання особистої свободи й права голосу, ніж ліберальна демократія.

Через 35 років сам автор визнає: справжня загроза цій ідеї — не зовнішній суперник на кшталт Китаю чи Ірану, а тріщини всередині самих демократичних суспільств. І, можливо, найважливіше питання сьогодні звучить не «яка ідеологія переможе ліберальну демократію», а «чи здатна ліберальна демократія залагодити власні внутрішні суперечності — чи ні».

А що думаєте ви: коли людям пропонують матеріальний комфорт без права голосу — чи достатньо цього для щастя? Чи справді прагнення бути почутим сильніше за прагнення бути ситим?

Раніше ми писали

• Френсіс Фукуяма про Україну: песимізм після чотирьох років війни
• Від декларації до реального рівноправ’я: досвід США
• Економіка Китаю падає: безробіття зростає, споживання слабшає

За матеріалами розмови Яші Моунка з Френсісом Фукуямою, Persuasion, серпень 2026.