Що таке реактивний «Шахед» і чим він відрізняється від звичайного

Співрозмовником Еріка Шмідта був Річард Енгел (Richard Engel) — головний закордонний кореспондент NBC News, який веде подкаст разом із Ялдою Хакім (Yalda Hakim) — провідною ведучою новин Sky News. Розмова відбулася в Києві, куди Ерік Шмідт приїхав, щоб на власні очі побачити, як змінюється війна.

Шахед — це дрон-камікадзе іранської розробки, який Росія масово використовує для ударів по українських містах. Звичайний Шахед летить зі швидкістю 200–250 кілометрів на годину — приблизно як автівка, що жене автобаном на повній швидкості. Його не так важко збити: українські дрони-перехоплювачі за останній рік навчилися робити це ефективно.

Але Росія знайшла спосіб зробити Шахед швидшим. Інженери почали ставити на нього крихітний реактивний двигун розміром із долоню — його купують у Китаї приблизно за 5 000 доларів. Під час роботи такий двигун розжарюється до 700°C. Це температура лави, що витікає з вулкана. З таким двигуном дрон розганяється до 500–550 кілометрів на годину — це вже швидкість пасажирського літака під час зльоту.

А що станеться, якщо перехоплювач банально не встигає за ціллю? Саме це і сталося. Щоб збивати реактивні Шахеди, українським інженерам довелося ставити такі самі реактивні двигуни на власні дрони-перехоплювачі. Почалася гонка озброєнь у мініатюрі — хто швидший, той виживе.

Атака на СБУ: як один дрон долетів до серця Києва

Річард Енгел нагадав про матеріал видання Kyiv Post, у якому йшлося, що дрони компанії Swift Beat — одного з проєктів, до яких причетний Ерік Шмідт, — нібито відповідають за збиття близько 90% перехоплених Шахедів. Ерік Шмідт відмовився підтверджувати чи спростовувати конкретні цифри, пояснивши, що не хоче говорити про воєнні деталі.

Натомість він розповів історію, яка показує, наскільки серйозно змінилася загроза. Один реактивний Шахед злетів з окупованої території на південному сході України і пролетів практично по прямій уздовж річки — просто у вікно будівлі СБУ в Києві, поціливши саме туди, де були люди.

Як дрон зміг летіти так точно на таку відстань? За словами Шмідта, у Росії з’явилася mesh-мережа для дронів — спосіб зв’язку, коли дрони передають сигнал один одному по естафеті, як у грі «зіпсований телефон», тож керувати апаратом можна навіть тоді, коли прямого зв’язку з оператором немає. Ймовірно, той конкретний дрон керувався з території Росії.

Швидкість, з якою Росія масштабує цю технологію, вражає навіть Шмідта. Ще у травні 2026-го, коли він востаннє відвідував Україну, частка реактивних Шахедів серед усіх запусків становила близько 10%. За кілька місяців вона зросла до 50%, і, за прогнозом Шмідта, найближчим часом сягне 80%. Публічно згадувалася цифра в 80 000 таких дронів, які Росія нібито планує підготувати до грудня 2026 року, — але сам Шмідт наголосив, що не може підтвердити її достовірність.

«Зона смерті» вздовж фронту

Ерік Шмідт побував не лише в Києві, а й у Харкові — місті, що межує з зоною, яку українські військові називають «зона смерті» (kill zone). Це смуга вздовж лінії фронту, площею близько 60 000 квадратних кілометрів. Для порівняння: це приблизно площа Хорватії — або двох Київських областей разом узятих.

Усередині цієї зони діє жорстоке правило трьох хвилин. Якщо солдат ховається в окопі чи схроні й вилазить назовні — у нього є приблизно три хвилини, перш ніж дрон його помітить. Обидві сторони застрягли в цій пастці: рухатися небезпечно, стояти на місці теж не варіант.

До постійних атак дронів додаються ще й керовані авіабомби КАБ. Це бомби вагою до 3 000 кілограмів, які скидають з російських літаків просто через кордон, а потім вони самі наводяться на ціль за допомогою супутникової навігації. Ефективного способу їх перехопити поки не існує. Люди в окопах просто чекають, чи впаде бомба поруч, — і Шмідт каже, що уявити собі наслідки цього для психіки складно.

Річард Енгел розповів, що під час поїздки на передову відвідував школу, яку побудували одразу як бомбосховище — і навіть там довелося ховатися, бо надлітали чотири КАБи одночасно. Українські командні центри мають систему на кшталт «Google Карт», яка показує зліт ворожого літака, пуск бомби й навіть її тип у реальному часі. Але знати, що бомба летить, і зупинити її — це дві геть різні речі.

А на самому краю зони смерті людям доводиться боронитися підручними засобами. Шмідт бачив, як між деревами й стовпами натягують старі рибальські сітки — у надії, що дрон заплутається в них і не встигне вибухнути.

П’ять причин, чому буде гірше

Ерік Шмідт назвав п’ять факторів, через які, на його думку, найближчі місяці стануть важчими.

• Балістичні ракети. За неофіційними даними, Росія запускає їх приблизно 1 300 на рік. Кожна така ракета руйнує не окрему будівлю, а цілий квартал.
• Поширення реактивних двигунів. Технологія, яку використали на Шахедах, дешева й дає велику дальність — тому очікується, що вона стане звичною для багатьох типів зброї.
• Бомби КАБ. Їхнє виробництво нарощують, а ефективного захисту від них досі немає.
• Можлива мобілізація в Росії. В Україні очікують, що після виборів, які проходять у Росії у вересні 2026 року, Кремль оголосить призов ще 500–600 тисяч осіб.
• Російський аналог Starlink. Систему супутникового зв’язку під назвою Rusevet (RSV) планують запустити наступного року. Якщо це станеться, керувати дронами й ракетами Росії стане значно легше — а перебивати їхній сигнал складніше.

Разом зі Шмідтом Енгел зазначив: США, за неперевіреними даними у відкритій пресі, лишилося близько 400 систем Patriot — їх багато витратили під час недавньої війни з Іраном, тож постачати їх Україні складніше.

Куля чи бомба: цінова арифметика цієї війни

У цій війні є чітка цінова ієрархія зброї — і вона пояснює, чого й скільки використовує кожна сторона. FPV-дрони (їх називають так, бо оператор бачить політ «від першої особи», через камеру на самому дроні) коштують 600–1000 доларів. Це «кулі» цієї війни — їх багато, і вони відносно дешеві.

А ось балістична ракета коштує 3–4 мільйони доларів. Тобто на ціну однієї-єдиної ракети можна було б виготовити близько 4 000 FPV-дронів. Тому таких ракет мало, але кожна б’є навмисно по великих цілях — інфраструктурі й наляканню мирного населення.

Між цими двома крайнощами — Шахеди, які дають дальність, і дрони-камікадзе на фронті, якими росіяни в буквальному сенсі женуть власних солдатів через поле під український вогонь. За словами Шмідта, втрати на боці Росії зараз найвищі за всю війну.

Це ще не «справжній» штучний інтелект

Наприкінці серпня 2026 року газета The New York Times повідомила, що російська бомба з чипом Nvidia влучила в автозаправку — і останню частину польоту нею керував штучний інтелект без участі людини. Чи означає це, що ШІ почав самостійно обирати цілі?

Ерік Шмідт каже: ні, це ще не справжній ШІ. Це «фінальне наведення» — принцип, який існує у зброї десятиліттями. Він пояснює це через систему «зелений-жовтий-червоний»: зелений — камера просто дивиться, жовтий — зброя готова до пуску, червоний — людина натискає кнопку, і система сама доводить удар до цілі, що рухається.

За словами Шмідта, технологія, яка розпізнає обличчя чи силует людини на відео, — це звичайне комп’ютерне бачення, а не навчання. Це та сама технологія, що розблоковує телефон за обличчям, — просто застосована для страшніших цілей. Справжній ШІ — це коли система вчиться і сама покращує свої рішення з часом. За словами Шмідта, на полі бою це ще не з’явилося — але він очікує, що це станеться скоро.

Важливий нюанс: якщо зброя атакує повністю автоматично, без жодної участі людини, — це порушує закони війни. Тому, за словами Шмідта, ймовірно, що описаний у The New York Times випадок усе-таки був саме таким порушенням з боку Росії.

Що буде, коли комп’ютери навчаться воювати самі

«Люди не можуть керувати роєм з тисячі дронів одночасно. А комп’ютер — може», — каже Ерік Шмідт. Це і є його головне побоювання на найближче майбутнє.

Мова йде про навчання з підкріпленням — тип штучного інтелекту, коли програма пробує тисячі варіантів дій і запам’ятовує, які з них спрацьовують, приблизно так, як людина вчиться проходити складний рівень у відеогрі методом спроб і помилок. Застосована до рою дронів, така система сама розроблятиме бойові плани — і, за словами Шмідта, ці алгоритми, найімовірніше, триматимуть у найсуворішій таємниці.

У Шмідта є гіпотеза — і він сам наголошує, що це лише гіпотеза, не факт: коли обидві сторони отримають таку зброю, жодна не наважиться атакувати першою, бо не знатиме, наскільки розумний і непередбачуваний алгоритм противника. Це схоже на принцип «гарантованого взаємного знищення», який десятиліттями утримував ядерні держави від застосування бомб одна проти одної.

Паралельно змінюється й роль людини у прийнятті рішень. Шмідт формулює це як перехід від принципу «людина в контурі» (коли кожен постріл підтверджує оператор) до принципу «людина над контуром» (коли людина лише спостерігає й може втрутитися, але не дає команду на кожен окремий постріл). За чинним американським законодавством — Шмідт брав участь у його розробці, коли працював у Пентагоні, — таку автоматизацію дозволено, якщо людина продовжує стежити за системою. Шмідт вважає, що НАТО дотримуватиметься цього правила, а от Росія і Китай — навряд чи.

Ще один момент, який Шмідт не може підтвердити, але вважає ймовірним: за неперевіреними повідомленнями, Росія може використовувати доступні їй відкриті китайські мовні моделі ШІ для аналізу даних із поля бою. Сам він каже, що не має способу перевірити ці повідомлення.

Чому Захід поки осторонь

Ерік Шмідт наголошує на дивному парадоксі: попри те, що саме на прикладі України зараз народжується нове покоління воєнних технологій, ані США, ані більшість країн НАТО практично не переймають цей досвід. А Росія, за його словами, — це майбутній суперник самого НАТО.

Для порівняння Шмідт наводить історію ядерної зброї: між випробуванням американської бомби 1945 року й радянської 1949-го минуло чотири роки — частково завдяки шпигунству, яке передало Москві розробки з Лос-Аламоса. Сьогоднішня війна інновацій рахується вже не роками, а місяцями: щойно одна сторона випускає щось нове, за три-чотири місяці інша знаходить спосіб це нейтралізувати.

Штучний інтелект, за словами Шмідта, лише пришвидшує цей цикл адаптації — і в теорії робить його взаємно стримувальним, якщо технологія стане однаково доступною обом сторонам. Проблема в тому, що ніхто не може гарантувати рівних умов.

Наостанок Ерік Шмідт додав загальніший коментар про штучний інтелект — не лише воєнний. Влітку 2026 року за допомогою ШІ вдалося розв’язати десять математичних задач, які довгий час вважалися нерозв’язними. Він також сподівається, що ШІ допоможе людству впоратися з більшістю хвороб протягом наступних 20 років. А от що його справді турбує — це вплив технологій на дітей, які, на відміну від дорослих, ще не можуть самі захистити себе від можливих ризиків.

Головний висновок розмови Шмідт сформулював так: історично Україна була маленьким, але швидким і винахідливим гравцем проти великої, повільної й не надто вправної Росії. Тепер ця різниця зникає. Україні, за словами Шмідта, потрібна швидка фінансова й технологічна допомога Заходу, щоб утримати перевагу, — і часу лишається дедалі менше.

Чому це важливо знати

Для киян це не абстрактна технічна новина. Якщо частка реактивних Шахедів серед атак і далі зростатиме, звичні системи протиповітряної оборони можуть перехоплювати менше дронів, ніж рік тому, — просто тому, що цілі стали швидшими. Розуміння того, як саме змінюється загроза, допомагає тверезо оцінювати новини про повітряні тривоги, а не лише лякатися заголовків.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, дрон «Ланцет» з ознаками штучного інтелекту впав у центрі Києва — це був один з перших відкритих сигналів, що автономні технології вже застосовуються проти столиці. Ми також розповідали, як дві українські фірми постачали Ірану деталі для Шахедів — саме тих дронів, що тепер отримують реактивні двигуни. А про те, наскільки Україна готова до стрімкого розвитку штучного інтелекту загалом, ми писали в матеріалі про сингулярність ШІ, де сам Ерік Шмідт також давав свій прогноз.