Яким був старий Поділ у 1980-х роках?

Урочище Гончарі-Кожум’яки на початку 1980-х років описували як «загублений світ» — місце, де час наче зупинився. Старовинні садиби, брукові вулички та характерна міська тканина дореволюційного Києва збереглися тут настільки добре, що, за свідченнями сучасників, урочище нагадувало готову кінодекорацію. Назва походить від двох традиційних ремесел, якими здавна займалися мешканці цього кварталу: гончарства та кожум’яцтва — вичинки шкіри. Саме ця ремісницька спадщина надавала місцю особливого історичного характеру й робила його безцінним для розуміння того, яким був Київ до промислової епохи.

Що саме планував архітектор Мілецький?

Авраам Мілецький — один із найвизначніших київських архітекторів свого часу — розробив проєкт реконструкції урочища, який був новаторським для радянської містобудівної практики. Згідно з планом, старовинні садиби мали бути відтворені або відреставровані на основі історичних описів і документів. У відновлених будівлях планувалося розмістити майстерні художників і ремісників — таким чином урочище перетворилося б на живий культурний і туристичний осередок, який органічно поєднував би охорону спадщини з сучасним використанням простору. Подібні підходи в той час успішно застосовувалися в деяких містах Польщі та країн Балтії, однак для Києва це був би справжній прецедент.

Чому проєкт не реалізували?

Детальних офіційних пояснень причин відмови від проєкту Мілецького у відкритих джерелах не збереглося. Очевидно, що плани реконструкції поступилися місцем типовій для радянської містобудівної логіки практиці: старовинну забудову знесли, звільнивши ділянку для нового будівництва. Іронія полягає в тому, що нові будинки зводилися у так званому псевдоісторичному стилі — тобто намагалися імітувати старовину, якої щойно позбулися. Така підміна автентичної спадщини стилізацією стала характерною рисою пізньорадянського підходу до «збереження» історичного середовища в багатьох містах колишнього СРСР.

Що залишилося від урочища сьогодні?

Сучасний стан урочища Гончарі-Кожум’яки разюче відрізняється від того, яким воно могло б стати. Щільна забудова псевдоісторичними будинками, зведеними на місці знесених автентичних споруд, позбавила квартал тієї атмосфери справжності, яку описували очевидці початку 1980-х. Утрата цього архітектурного середовища — не лише естетична втрата, а й знищення носія колективної пам’яті про ремісничий Київ. Подібна доля спіткала чимало інших історичних кварталів міста в радянський період. Як ми раніше писали, процес втрати автентичної міської тканини в Києві тривав упродовж усього ХХ століття і не зупинився з відновленням незалежності. Сьогодні питання збереження того, що ще лишилося, стоїть особливо гостро — як ми раніше писали, Київ щороку втрачає десятки об’єктів, що мають культурну цінність.

Чому це важливо знати

Історія урочища Гончарі-Кожум’яки — це не просто сторінка минулого. Вона нагадує, що містобудівні рішення, ухвалені десятиліття тому, визначають обличчя міста сьогодні та назавжди. Розуміння цих прецедентів допомагає киянам і міській владі свідомо підходити до захисту спадщини, що лишилася, й уникати помилок, які вже коштували місту його автентичності.

Раніше ми писали

Як ми раніше писали, Поділ зберігає унікальні зразки дореволюційної київської архітектури — і кожен із них потребує уваги та захисту.