Місцевість, якої нема на карті

Афанасівський (або Афанасіївський) яр — історична місцевість, урочище в нинішньому Шевченківському районі. Довідники окреслюють його кордони між бульваром Шевченка, вулицями Лисенка, Ярославів Вал і Михайла Коцюбинського. Один із відрогів яру мав власну назву — Святославський яр. З одного боку урочище межувало зі Старим Києвом: вулицю Ярославів Вал прокладено попід оборонним валом «міста Ярослава», понад колишнім Афанасівським, або Святославським, яром. Тобто край яру — це буквально край стародавнього міста: за валом Ярослава Мудрого одразу починалася прірва.

Звідки походить назва яру — невідомо. Топонімічні довідники констатують це прямо. Краєзнавці припускають, що ім’я місцевості дав першопоселенець чи власник садиби, але це лише гіпотези без архівного підтвердження.

«Страшне місце, притулок злодіїв і жебраків»

До будівельного буму яр жив власним, зовсім не парадним життям. На його краю — розі вулиць Богдана Хмельницького і Михайла Коцюбинського, 1853 року постав анатомічний театр Університету Святого Володимира — найстаріша будівля вулиці, з підземним моргом якої ми вже знайомили читачів. Адресні книги початку XX століття фіксують його першим номером вулиці Тимофіївської — теперішньої Коцюбинського: будівля, через яку пройшло понад десять тисяч тіл, стояла буквально на березі Афанасівського яру. Майбутні медики виходили з прозекторської — і перед ними відкривалися краєвиди: зелені кручі, переліски, хатинки на далеких схилах. Саме вони, за спогадами студента 1850-х, прозвали ці схили «Швейцарією»:

«Уся ця місцевість, відома серед студентів під назвою «Швейцарія», зі своїми високими й крутими зеленими пагорбами та сірувато-глинистими ярами… була досить мальовничою».

Але в цієї Швейцарії була темна репутація. Кияни воліли милуватися нею здалеку: Фундуклеївська — нинішня Богдана Хмельницького — довго була забудована лише до Міського театру, а далі відкривалася неозора панорама Афанасіївських ярів «з гаями та будиночками на віддалених схилах». Мешканців цих круч поліція знала добре: сліди пограбованих крамниць з Фундуклеївської і навіть Хрещатика щоразу приводили до ярів.

«У нас у Києві настали сумні часи», — писав тодішній журналіст Чернишов. — Користуючись тим, що місто розкинулося по горах і ярах, а поліція не в змозі за ними стежити, вони не соромляться втілювати свої огидні наміри навіть під час пересування міського населення».

Яр був такий великий, що злодії та контрабандисти почувалися в ньому в цілковитій безпеці — і навіть підробляли на стороні: час від часу допомагали революціонерам-народникам, коли треба було щось поцупити чи скоїти напад під покровом темряви. Улітку 1877 року одна така спільна операція скінчилася поліційною облавою з погонею. Народник Володимир Дебогорій-Мокрієвич згадував ту ніч у мемуарах:

«Ззаду нас лунали майже безперервні свистки… Ми бігли по пустирях і ярах, підіймалися на якісь кручі, знову потрапляли в яри й нарешті дісталися до ряду будівель».

Утікачі розчинилися в місті — а поліція застрягла в ярах до світанку: вибратися з них у темряві вона просто не змогла. Яр не видав своїх.

Найдетальніший портрет яру залишив Костянтин Паустовський. Його родина мешкала на Святославській, 9 — нинішня Липинського, 9, — і вікна будинку виходили просто на пустир з ярами.

У «Повісті про життя» письменник згадує:

«Ми настільки осміліли, що почали спускатися в яри, звідки тягнуло поганим жовтим серпанком. Цей серпанок йшов від землянок та хатин. Хатини були зліплені з чого попало — ламаної фанери, старої жерсті, розбитих ящиків, сидінь від віденських стільців, матраців, з яких стирчали пружини. Замість дверей висіли брудні мішки. Біля вогнищ сиділи простоволосі жінки в лахмітті».

Мешканці землянок обзивали панських дітей «барчуками» або просили «на монопольку» — на казенну горілку. У яр хлопцям «строго заборонили ходити. Це було страшне місце, притулок злодіїв і жебраків». А повз будинок Паустовських цілими днями тяглися «каламашки» — візки із глиною: місто вже засипало яр.

Одного дня поліція просто виселила з яру всіх його мешканців. Так скінчилася найдовша епоха урочища. Вали над ним насипали ще за Ярослава Мудрого — і дев’ятсот років яр лишався прірвою на краю міста, яку обминали дороги й закони. Повз ці кручі проходили княжі дружини й ординські загони, Київ за валом горів і відбудовувався, корився князям, ханам і королям — а яр незворушно давав притулок усім, кому нагорі не знайшлося місця. Здолала його не облога і не пожежа, а звичайна каламашка з глиною.

Як засипали яр: пів століття робіт

Зникнення яру не було одномоментним — воно розтяглося на десятиліття, і джерела фіксують різні його етапи. Топонімічний довідник відносить засипання більшої частини яру до інтенсивної забудови центру в 1830–50-і роки. Уже в середині XIX століття на краях колишнього урочища нарізали садиби: коли наприкінці 1840-х зносили стару забудову між Софійською та Михайлівською площами під губернські «присутствені місця», переселенцям давали ділянки саме тут — так 1849 року київський міщанин Кіндрат Котляревський отримав садибу на нинішній Михайла Коцюбинського, 3 (тодішній Тимофіївській), план якої склав міський землемір Л. Шмигельський.

Але серцевина яру трималася до кінця століття. Вулиця Афанасіївська — попередниця сучасної Івана Франка, — що йшла його краєм, відома з 1855 року і забудовувалася переважно невеликими дерев’яними будинками — саме в одному з таких одноповерхових будиночків у 1880–1882 роках працювала Рисувальна школа Миколи Мурашка, яку утримував меценат Іван Терещенко. Основні роботи із засипання яру розгорнулися 1896 року. Ґрунт частково брали з сусідньої садиби Мерінга, де тоді прокладали нові вулиці: за проєктом архітектора Георгія Шлейфера зняли близько 175 тисяч кубометрів землі, і нею засипали Афанасівський яр. По дну колишнього відрогу проклали Святославську вулицю — нинішню В’ячеслава Липинського. Її народження — готовий сюжет про київський земельний бізнес: міщанин Григорій Бондаревський десятиліттями скуповував тут ділянки, більшу частину яких займав сам яр — земля з прірвою коштувала дешево. 1894 року він продав дві ділянки дворянину Михайлу Змієвському — і за три роки яр засипали, проклали вулицю, і ціна на землю різко зросла. Змієвський розділив володіння на дев’ять окремих садиб і розпродав. Хтось купив прірву, зачекав — і продав вулицю. Довідник «Весь Киев» 1912 року ще пам’ятає стару топографію:

«Афанасьевская улица — см. Нестеровская».

Останні землянки в глибині Святославського яру — ті самі, які бачив Паустовський, — дожили до початку XX століття. Різні дати в джерелах не суперечать одна одній: яр помирав частинами, від країв до серцевини, майже сімдесят років.

Вулиця літописця на місці яру

1899 року Афанасіївську об’єднали з сусідньою вулицею під назвою Несторівська — на честь Нестора-літописця; це та сама вулиця, що з 1926 року носить ім’я Івана Франка. На старих фото видно, що нова вулиця «подекуди проходить своєрідним містком над рештками урвища». Іронія топоніміки: у будинку № 31 на вулиці Нестора-літописця жив академік Володимир Іконников — один із засновників Історичного товариства Нестора-літописця.

Колишня окраїна стрімко ставала престижним районом. Забудовники оцінили близькість до центру: на нинішній Франка (тоді Несторівській) виріс цілий пояс прибуткових будинків. За цими фасадами — дуже різні долі.

Дворянин Василь Ващенко збіднілим підлітком узявся за бджільництво, вдосконалив технологію так, що знімав до 30 кілограмів меду з однієї дуплянки, розбагатів — і 1899 року купив садибу № 5, де звів прибутковий будинок: «медовий» капітал перетворився на київську цеглу.

У сусідній садибі № 19 інженер-мільйонер Гаврило Позняков забудував ділянку, де ще 1895-го шумів публічний «англійський сад» із буфетом, а взимку — ковзанка з музикою.

А будинки № 28 і 30 належали Ганні Миколаївні Кіх, дружині інженера шляхів сполучення Олександра Кіха — її двоповерховий особняк, поставлений торцем до вулиці, зберігся дотепер (Франка, 28).

Прикметно, що деякі садиби взагалі не міняли господарів із часів, коли вулиця звалася Афанасіївською. Садибою № 9 на нинішній Франка понад тридцять років володіла родина Шатько, а сусідку Олександру Крижановську десятиліття не зрушили з ділянки № 13 — наприкінці століття вона сама збудувала на ній прибутковий будинок, який стоїть і досі.

А особняк на нинішній Франка, 4 «так мальовничо височів над Афанасівським яром, край давнього ‘міста Ярослава’», що сто років тому звідси проглядалися бані Володимирського собору, «та й уся вулиця була, як на долоні».

Найефектніша панорама відкривалася з даху особняка-замку барона Рудольфа Штейнгейля: близько 1880 року звідти було видно всю долину Афанасіївського яру й забудову нинішньої Богдана Хмельницького.

Люди над яром

На пагорбі яру, на Ярославовому Валу, 15-б, мешкала родина Сікорських — і на подвір’ї батьківської садиби студент КПІ Ігор Сікорський у 1908–1912 роках будував свої перші літальні апарати, зокрема два гелікоптери; другий з них 1910 року зумів підняти лише власну вагу.

Поруч, у садибі над яром на нинішній Франка, 25/40, композитор Микола Лисенко 1904 року відкрив свою Музично-драматичну школу.

У будинку № 26, за переказами, минуло дитинство майбутнього полярника, академіка Отто Шмідта.

А № 31 був справжнім професорським вуликом: тут жив історик, академік Володимир Іконников — один із засновників Історичного товариства Нестора-літописця, на вулиці Нестора-літописця, — а 1919 року в його квартирі оселився племінник, знаменитий інженер-мостобудівник Микола Белелюбський, автор мосту через Русанівську протоку.

У тому ж будинку знайшлося місце і для Паустовського — того самого хлопчика, який колись підглядав із вікна за мешканцями землянок. Дитинство він прожив на Святославській, 9, над самим яром. А восени 1918-го, уже дорослим письменником, оселився в квартирі № 3 на іншому краю урочища — на Франка, 31/33. Між двома його київськими адресами лежав похований під землею Афанасівський яр.

Сусідній Святославський відріг дав місту ще одну знакову адресу — щоправда, трагічну. На розі колишньої Маловолодимирської (нині Олеся Гончара, 33) 1907 року архітектор Ігнатій Лєдуховський звів особняк-лікарню в стилі модерн зі скульптурами Федора Соколова — знаменитим левом на розі. З 1910 року тут працювала хірургічна лікарня доктора Ігнатія Маковського — і саме сюди 1 вересня 1911 року привезли смертельно пораненого в Оперному театрі прем’єр-міністра Петра Столипіна. Він помер у цій клініці 5 вересня. Одна з найгучніших подій Російської імперії сталася на краю щойно засипаного київського яру. Мине шість років — і буде зруйнована сама імперія.

Річка, яка нікуди не поділася

Яр забрав із собою під землю і струмок. Його називали то Афанасівським, то Святославським — за іменами самого урочища. Коли яр засипали, воду вклали в цегляний колектор; у 1960-і його переклали в бетонні труби. Струмок нікуди не подівся: він і сьогодні починається з підземних джерел на перетині Гончара та Липинського, іде трубою під Гончара і впадає в Либідь. Кияни ходять над ним щодня, не здогадуючись, що під їхніми ногами тече вода, яка бачила і вали Ярослава, і землянки жебраків.

Радянський письменник Микола Ушаков у своїй інтерпретації «Повісті минулих літ» ототожнював Афанасівський струмок із літописною річкою Сетомль, у якій нібито потонуло ціле військо печенігів, — але дослідники київських річок вважають цю версію малоймовірною. А от зв’язок з Павлівським садком цілком реальний: сусідня Павлівська притока Скомороха починається саме там, у садку, де збереглася старовинна оглядова криниця.

Що нагадує про яр сьогодні

Фотопутівник 1987 року підсумовував: «про колишній яр нагадує лише крутий спуск від вулиці Ярославів Вал». Насправді слідів більше. Це і дивна діагональ вулиці Липинського, що йде не по сітці кварталів, а трасою колишнього відрогу. І підпірні стіни садиб — одна з них, над колишнім краєм яру, збереглася в глибині садиби школи Лисенка. І двори на різних рівнях між Франка та Ярославовим Валом. Місто поглинуло яр, але не змогло його стерти: рельєф досі диктує вулицям, куди повертати.

Чому це важливо знати

Афанасівський яр — рідкісний випадок, коли можна простежити повний цикл життя київського ландшафту: дике урочище на краю «міста Ярослава» → «Швейцарія» студентів і притулок злодіїв → каламашки з глиною → прибуткові будинки, школи Мурашка й Лисенка, перші гелікоптери Сікорського → підземна річка в бетонній трубі. Історія міста — це не тільки те, що збудували. Це ще й те, що засипали.