Звідки береться протест

Здавалося б, усе просто: людей щось обурило, і вони вийшли на вулицю. Але соціологи давно помітили дивну річ. Обурених завжди багато, а протестів — мало.

У 1977 році соціологи Джон Маккарті та Майєр Зальд запропонували інше пояснення. Рух виникає не тоді, коли гнів найсильніший, а тоді, коли з’являються ресурси для дії. Гроші, лідери, зв’язки з медіа, юридична підтримка — усе це вирішує, чи стане обурення рухом.

Уявіть соціальний рух як стартап. Ідея сама собою нікого не переконає інвестора. Потрібні команда, фінансування й уміння донести меседж до аудиторії. Так само протестним рухам потрібні організатори, кошти на транспорт та юристи, які витягують затриманих із відділків поліції.

Чому натовп не втрачає розум

Ще у XIX столітті француз Гюстав Лебон писав: у натовпі людина ніби втрачає особистість і перетворюється на частину дикого «групового розуму». Ця ідея прожила понад століття і досі спливає в новинах про «некеровані маси». Сучасна наука її спростувала.

Британський психолог Стівен Райхер довів інше. У натовпі людина не втрачає ідентичність — вона отримує нову, спільну. Учасники протесту починають відчувати себе єдиним «ми» проти «них», і саме ця спільна ідентичність визначає, чи стане натовп мирним, чи агресивним.

Це схоже на футбольних уболівальників на трибуні. Окремо кожен — просто людина, яка прийшла подивитися матч. Разом вони скандують, синхронно встають і відчувають спільність, якої не було б наодинці. З протестом відбувається те саме, тільки ставки вищі.

А що, якщо агресія натовпу — не втрата розуму, а реакція на дії поліції? Дослідження Стівена Райхера показали: натовп частіше стає агресивним, коли люди відчувають несправедливе ставлення з боку влади, наприклад силові затримання без розбору. Тоді навіть мирно налаштовані учасники починають сприймати поліцію як спільного ворога.

Скільки людей потрібно, щоб перемогти

У 2011 році політологині Еріка Ченовет і Марія Стефан проаналізували 323 протестні кампанії за понад століття. Висновок був несподіваним: мирні протести перемагають удвічі частіше за збройні повстання. Точніше — 53% проти 26% успіху.

Далі Еріка Ченовет знайшла магічну межу. Жодна мирна кампанія, яка залучила щонайменше 3,5% населення країни в пік своєї активності, не програла. Жодного разу за понад століття спостережень.

Для Києва з населенням близько 2,9 мільйона людей це приблизно 100 тисяч осіб. Це у півтора раза більше, ніж вміщує стадіон НСК «Олімпійський». Саме стільки людей теоретично здатні змусити владу відступити — за формулою Еріки Ченовет.

Серед прикладів — Революція троянд у Грузії 2003 року та Народна сила на Філіппінах у 1986-му. В обох випадках режим падав протягом лічених днів після масових мирних акцій.

Що тримає рух на плаву

3,5% — це не гарантія, а орієнтир. Сама Еріка Ченовет називає це радше правилом, ніж законом. 83% успішних мирних кампаній перемогли навіть без досягнення цього порогу.

Важливіше за саму кількість людей — стійкість організації. Дослідники соціальних рухів виділяють кілька ключових ресурсів:

• Стабільне фінансування
• Публічні лідери, готові до уваги медіа
• Канали комунікації, стійкі до тиску влади
• Юридична підтримка затриманих учасників

Тому дослідники завжди аналізують не лише натовп на вулиці, а й організаційну структуру за лаштунками. Хто оплачує оренду обладнання, хто веде соцмережі, хто домовляється з адвокатами — усе це частина «анатомії» протесту. Це стосується і профспілкового страйку, і революції.

Чому це важливо знати

Коли новини описують протест, вони часто згадують, хто його організував і хто фінансує. Розуміння механіки мобілізації — грошей, лідерства, спільної ідентичності — допомагає читати такі новини критично, а не сприймати натовп як стихійне явище без причин і структури.

Раніше ми писали

• Як покоління Z повалило прем’єра Непалу: 51 загиблий та нова ера протестів
• 11 головних когнітивних викривлень нашого часу
• Протести за Федорова: нова акція в Києві