Де грали, коли клубів ще не було
До появи спеціалізованих клубів київські рок-музиканти виступали у будинках культури та актових залах столичних вишів: Політеху, Інституту іноземних мов, Авіаційного інституту. У квітні 1989 року в одному з таких залів виступили американські Sonic Youth — їхню музику в записі тоді чули від сили півтора десятка цінителів.
У БК заводу «Більшовик» оселився київський рок-клуб — підконтрольна комсомолу організація під назвою «Рок-артіль». Тут зібралися найкращі сили київського рок-н-ролу кінця 80-х: «Воплі Відоплясова» (тоді ще «ВВ»), «Коллежский Асессор» і «Раббота Хо».
Формально «Музика в стилі КІН» була щомісячним фестивалем у залі театру «КІН» неподалік від метро «Оболонь». Перші концерти відбулися наприкінці 1992 року: запрошували іменитого хедлайнера, зазвичай з Росії, після чого виступали київські гурти.
«Барви» — підвал, де народжувалися зірки
Підвал у Ковальському провулку, 5 був відомий кожному київському поціновувачеві рок-н-ролу з середини 80-х. Маленький зальчик, крихітний бар, майже домашня атмосфера. До моменту закриття в грудні 2017 року тут відіграли всі аматорські гурти Києва та околиць.
«Такий собі український CBGB, зі своїми завсідниками, незграбним звуком і продавленою сценою», — згадує Антон Слєпаков із гуртів «…і друг мій грузовик» та «Вагоновожаті» в інтерв’ю The Village. Величезна кількість гуртожитків, зокрема КПІ, постачали найвдячнішу публіку.
Саме тут було записано один із нечисленних альбомів київської легенди 80-х — гурту «Раббота Хо», під назвою «Гадкие лебеди».
«Інтонація» між дискотекою та роком
Столичний Політех утримував одразу два клуби. «Інтонація» на вулиці Борщагівській позиціонувалася як молодіжний диско-клуб, але концерти рок-гуртів тут також проводилися. Наприклад, саме тут народився та давав концерти легендарний київський гурт «Коллежський асессор».
«Наша музична біографія була пов’язана з «Інтонацією» дуже щільно. Саме там відбувся один з наших перших публічних виступів з Василем Гойденком. Це було на початку 1983 року», — згадує Гліб Бутузов, ексмузикант «Коллежского асессора».
Починаючи з другої половини дев’яностих, демократичні студентські клуби почали змінювати заклади нового покоління. Арт-клуб «44» на Хрещатику, 44-Б відкрився у 2002 році та працював до червня 2015-го. На його сцені виступала добра половина української сцени нульових: Green Grey, Катя Chilly, «Вагоновожаті».
«Бінго» — єдиний супермаркет, де грали Slayer
Такий невеселий жарт ходив серед київських меломанів після закриття одного з найстаріших клубів міста. «Бінго» на 1500 відвідувачів був чи не єдиним великим концертним майданчиком Києва задовго до появи Atlas, Sentrum та інших сучасних клубів.
Клуб «Бінго» та його арт-директор Влад Ляшенко — безперечно, одні з головних символів української музичної історії. Саме в «Бінго» я знімав свій перший фестиваль у 2011 році, Ukrabilly Bang, розповідає «Телеграф» концертний фотограф Юрій Грязнов.
Влад Ляшенко раптово помер у березні 2023 року. А приміщення колишнього будинку культури авіазаводу «Антонов», де розташовувався клуб, змінило власника та профіль діяльності.
Яким був український рок наприкінці 80-х (спогади очевидця)
Пам’ятаю, наприкінці 80-х друзі запросили мене на рок-фестиваль. Точно не знаю, як він називався, щось про Чорнобиль. Їхати треба було автобусом, у місто Славутич. Від Києва кілометрів сто. Я погодився не задумуючись, хоча до музики не мав жодного стосунку.
Перший спогад — це як по дорозі заїхали на масив «Виноградар», за групою «Кому Вниз». Чекали близько години. Коли хлопці прийшли, на них страшно було дивитися.
Опухлі, зарослі, пом’яті, злі, похмуро зиркнули поверх голів і мовчки всілися, ні з ким не розмовляючи. На диво, ніхто особливо до них не ліз із претензіями, всі поставилися з розумінням.
По салону пішла гуляти пляшка горілки, від неї відпивали, хто скільки хотів, і передавали далі.
У сусідньому ряду, трохи попереду від мене, сиділи музиканти «Квартира № 50». Напевно збрешу, майже 35 років минуло, але в пам’яті крутиться тільки одне ім’я — «Льоша Соколов» чомусь перекладач, з китайської, або якоїсь скандинавської мови.
Так запам’ятав, а уточнити ніде, google постійно видає «Соколова» в Петербурзі або поіменний список «банди Кисіля».
Коротше, це були найвідірваніші панки, яких я взагалі бачив у своєму житті. Вони всю дорогу билися, потім цілувалися, їздили голими дупами по вікнах, коли ми проїжджали села, наводячи страх на місцевих.
Крім «Квартира № 50», «Кому Вниз», «Лепрозорію», з нами їхав «Плач Єремії». Після закінчення фестивалю Льоша Соколов скинув на них вогнегасник із четвертого поверху, розбивши вікно кімнати гуртожитку. Але це сталося пізніше, вночі.
По приїзду в Славутич нас радісно зустрічали симпатичні люди. Попередили, що буде знімати «всесоюзне телебачення», щоб усі поводилися пристойно. Фестиваль проводили в рамках якогось телемарафону, але думаю, знайти його запис буде важко. Навіть зараз перформанс, який влаштувала «Квартира № 50», підпадає під кримінальну відповідальність у багатьох країнах світу.
Телебачення, СРСР, ветерани
Присутність телебачення, справді, заінтригувала деяких рокерів. Це було круто — показатися на весь «необ’ятний СРСР». Деякі групи навіть почали репетирувати.
Темніло швидко, і до шостої години зал місцевого будинку культури був повністю заповнений молоддю. Звідки привезли ветеранів у щойно збудоване місто, я не знаю, але на перші ряди посадили людей з орденами і медалями на грудях.
Вийшли «Кому Вниз», чистенькі, виголені, наче після лазні, в чорних фраках і білих сорочках. Заграв рокешнік, зал радісно закричав, ветерани тільки похиталися з боку в бік, плескали неохоче.
Далі черговість я не пам’ятаю, бо нічого особливого, до виходу «Льоші Соколова» на сцену, не відбувалося.
Стояв я прямо за оператором, у натовпі організаторів і адміністраторів, які нудно обговорювали нюанси фестивалю.
Коли на сцену виліз якийсь чоловік з дівчиною і підійшов до мікрофона, партійна еліта і ветерани тривожно заворушилися. Це була «Квартира № 50». Після привітання Льоша оголосив, що грати нікому, співати він не може і буде тільки танцювати під фонограму.
Льоша вибачився і пообіцяв, що номер усім обов’язково сподобається.
Клара Цеткін — ліфчик, Роза Люксембург — труси
Заграла музика, Льоша гучним голосом прокричав, що пісня присвячується фабриці нижньої білизни імені Клари Цеткін і Рози Люксембург.
Дівчина за його спиною миттєво скинула сукню, залишившись у трусах і ліфчику.
Як Льоша танцював? Я не пам’ятаю. Впевнений, ніхто не пам’ятає. Гарна дівчина в центрі сцени, танцюючи під музику, по черзі знімала то ліфчик, то труси.
Зал суперечливо здригнувся, хвилями прокотилися вигуки захвату та крики про «безобразіє». Коли дівчина осліпила всіх голими грудьми, ветерани повискакували з місць і стали погрожувати розправою.
Сосиска, образа, дружба
Льоша, ніби підкоряючись їхнім командам, зображуючи переляк, відбіг подалі від напівоголеної танцівниці. Дівчина помахала руками і стягнула з себе останні труси. Навколо її стегон була пов’язана мотузка, з якої звисала довга сосиска; здалеку вона цілком нагадувала прутень.
Розбігшись, Льоша, відкинувши голову і руки назад, упав на коліна, під’їхав до дівчини і схопив сосиску ротом…
Поки Соколов їв сосиску, організатори образилися та пішли — у цій виставі вони побачили натяк на імпотенцію чорнобильців.
Труна, дівчина, свічка, мир
Почалася метушня, оператори повимикали камери, музикантів, які виступали після «Квартира № 50», ніхто більше не знімав і не слухав. Думаючи, що фестиваль закінчився, я вирішив знайти водія і дізнатися, коли вирушаємо додому, але несподівано заграв похоронний марш. Четверо людей винесли на сцену труну без кришки, в якій лежала все та ж гола дівчина, тільки з того місця, де нещодавно звисала сосиска, тепер стирчала палаюча свічка. Хтось виголосив коротку промову про смерть рок-н-ролу і про те, що музиканти повинні спуститися в підвал, де вже накриті поминальні столи. Усі розсміялися і стали дружелюбно обійматися, слідуючи за труною в ресторан, не звертаючи уваги на глядачів.
Варення, вогнегасник, таблетки
Спочатку довго пили, їли, танцювали. Потім, коли дізналися, що дівчата-шанувальниці, які чекали в цей час за зачиненими дверима, перемерзли і розбіглися — усі засмутилися. Потім перейшли в гуртожиток, де нас розмістили в квартирах працівників АЕС. Поселившись, музиканти миттєво позносили в одну кімнату все, що знайшли в холодильниках і коморах на поверсі.
Цей момент майже стерся, пам’ятаю тільки, що коли курили щось міцне і закушували варенням з літрової банки, Льоша раптом схопив вогнегасник і викинув його в зачинене вікно. Випадково чи ні, але в цей самий момент «Плач Єремії» вибігав з гуртожитку.
Все обійшлося без жертв, музикантів врятувало чудо.
Вранці, перед від’їздом, організовано і приховано була зібрана й здана вся склотара мешканців будинку. На виручені гроші купили горілки. По дорозі назад усі пили і говорили про радіацію, ніби з’їздили не на фестиваль, а на екскурсію в Чорнобиль. Майже 35 років минуло, а я чітко пам’ятаю танець голої дівчини на сцені палацу культури в місті Славутич.
Чому це важливо знати
Це історія про те, що кожне покоління киян мало свої місця для музики — від скандальних перформансів у Славутичі до цивілізованих концертів у сучасних клубах. Сьогодні, на четвертому році масштабної війни, столичні клуби продовжують працювати, бо киянам потрібна музика завжди.
Джерела:
