Учасниками автопробігу стали рідні зниклих військових. Дружина одного з бійців, Анастасія, розповіла, що востаннє чула голос чоловіка 17 липня 2024 року — того вечора він пішов на позиції, і більше зв’язку не було. Схожа історія й в Олександри, чий брат зник під Торецьком після мінометного обстрілу — вже дев’ять місяців родина не отримувала жодної інформації. А Наталія, мати іншого зниклого, востаннє говорила з сином 18 грудня.

Людмила Бахмат, координаторка родин зниклих 32 ОМБр, наголосила: важливо, щоб ці імена не забулися. Її чоловік зник майже два роки тому в районі Куп’янська. За її словами, подібні акції — це спосіб нагадати суспільству, що кожне зникнення — це не просто цифра у звітах, а людська доля.

До акції приєдналися також родини з інших бригад. Учасники підкреслюють, що не мають достовірної інформації ні про смерть, ні про полон своїх близьких, тому вимагають публічності, розголосу та державної підтримки у пошуках.

Чому це важливо знати

Зниклі безвісти й військовополонені — це не лише біль їхніх рідних, а й серйозне гуманітарне питання, що потребує уваги суспільства й держави. Такі акції підтримують родини психологічно та посилюють тиск на відповідальні інституції, нагадуючи: кожен зниклий — це історія, яка чекає на завершення.