Київська письменниця з козацьким корінням

Зінаїда Павлівна Тулуб (1890–1964) — українська письменниця, перекладачка та літературознавиця. У заповіднику називають її життя прикладом незламності перед репресіями тоталітарного російсько-більшовицького режиму. Вона народилася в Києві в родині, що походила зі зросійщеної козацької старшини. Майже всі нащадки старшини, яка перейшла в російське дворянство, були тією чи іншою мірою зросійщеними, здебільшого — значною мірою.

Батько, поет і журналіст Павло Тулуб, був зросійщений абсолютно. Він свідомо вводив доньку, яка з дитинства мала великі таланти, в коло російських літераторів, сподіваючись, що згодом вона писатиме твори «на користь Росії».

Від російської до української

Спочатку так і було. Перші поетичні твори Зінаїда писала російською і публікувала в київських, московських та петербурзьких виданнях. Пізніше перейшла на прозу: повісті «На роздоріжжі» та «В порту» теж написані російською.

На Вищих жіночих курсах, де вона навчалася, крім російської викладали латину, грецьку, церковнослов’янську, санскрит. Українську Тулуб опанувала самостійно. Потужним поштовхом до «українізації» стало вивчення родинного архіву та історії її діда Олександра Тулуба, члена Кирило-Мефодіївського товариства.

Остаточна «українізація» відбулася під час роботи над перекладами української прози російською. Письменниця перекладала твори Михайла Коцюбинського, Григорія Косинки, Юрія Яновського, Якова Качури, Григорія Епіка та інших. Писати українською її також спонукали Іван Кулик і Павло Тичина, які редагували харківський журнал «Червоний шлях». Упродовж 1920-х років у ньому друкувалися найвизначніші представники різних течій і напрямів літератури, мистецтва, публіцистики, історії та економіки.

Робота після революції та роман «Людолови»

Після революції родині Тулубів довелося непереливки, бо нова влада «колишніх» не жалувала, особливо дворян. У 1919–1921 роках Зінаїда Тулуб працювала лекторкою, а згодом — керівницею лекторської секції при губернському воєнному комісаріаті. Посада була скромною, але давала змогу отримувати військовий пайок, що врятувало від голоду.

Згодом вона завідувала літературним відділом Всеукраїнського фотокіноуправління та викладала російську й українську літератури в Київському індустріальному інституті. Чудово знала французьку, адже її мама була наполовину француженкою, і перекладала російською твори українських та французьких письменників для різних видавництв.

Надихнувшись героїчним минулим предків, Тулуб присвятила себе вивченню козацької доби та створила монументальний історичний роман про гетьмана Петра Сагайдачного «Людолови». Попри те що у 1937 році твір експонували на Всесвітній виставці в Парижі, радянська влада назвала його «шкідницьким».

Арешт, заслання і повернення

У липні 1937 року письменницю заарештували за сфабрикованими звинуваченнями. Вона пройшла через жорстокі тортури, тюрми Ярославля та каторгу на Колимі, а згодом — через тривале заслання в Казахстані. Загалом радянський режим викреслив з її життя майже два десятиліття.

Після реабілітації у 1956 році Тулуб написала роман «В степу безкраїм за Уралом», присвячений казахському засланню Тараса Шевченка. Письменниця померла в Ірпені, її поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Раніше ми писали про Будинок Горенка на Великій Житомирській і про будинок на Андріївському узвозі, 4/26, де виріс історик Олександр Оглоблин.